Тричі зруйнований, але не скорений. Як фашисти і рашисти намагалися знищити легендарний Дніпрогес

У липні 1923 року голова Всеукраїнської профспілки працівників кам’яно-вугільної промисловості Влас Чубар отримав призначення на високу посаду голови Раднаркому України.

 

Не без смутку розпрощавшись із вугільним Донбасом, приїхав у столицю. Він ішов колись величним Харковом й усюди бачив руїни — білополяки, врангелівці, денікінці під час окупації Харкова нічого не зводили, а тільки руйнували, грабували...

 

Він бачив також черги, яким, здавалося, не буде кінця — за хлібом, дровами, гасом — за усім. Іще більш жахливе видовище являв собою вечірній Харків: місто немовби вмирало, бо занурювалося у суцільну темряву — не горіли ліхтарі на вулицях, свічки або гасові лампи мляво миготіли у деяких вікнах. Як наслідок — по вечорах навіть на центральних вулицях лунали страшні зойки про допомогу...

 

Ранком наступного дня біля будинку Держпрому, де розташувався Раднарком України, Чубаря зустрічали найвищі керівники республіки — Петровський, Затонський, Шліхтер, Скрипник, Шумський, Кіркіж.

 

Потиснувши кожному руку, Чубар широким жестом запросив їх до свого кабінету. Очікувалося, що голова Раднаркому в загальних рисах окреслить нагальні завдання республіки у питаннях колективізації сільського господарства, індустріалізації промисловості. Чубар, однак, розпочав зовсім з іншого: запросивши до кабінету керуючого справами Раднаркому, заявив:

 

— У вестибюлі цього будинку висить розпорядок прийому, з якого видно, що голова Раднаркому приймає громадян раз на місяць. Негайно зніміть! Напишіть: «Голова Раднаркому Чубар В. Я. приймає завжди. Немає на роботі — приходь додому».

 

І вже наступного дня несподівано для всіх відбув до москви. І просто з вокзалу — на прийом до голови Державної комісії з електрифікації (Головенерго СРСР) Гліба Кржижановського.

 

У притаманній йому категоричній, але тактовній манері Чубар заявив, що Українська РСР — одна з найбільших у складі СРСР, має повноводний Дніпро й інші ріки, але не має жодної гідроелектростанції. 

 

Гліб Максиміліанович дав зрозуміти, що побудувати ГЕС — це зовсім не те, що звести будинок: спершу треба провести пошукові роботи, створити оптимальний проєкт, ув’язати його з навколишнім середовищем, а головне — відшукати фінансування...

 

— Хто проєктував Каширську ГЕС, яка вже працює? — запитав Чубар.

— Академік Александров, — відповів Кржижановський.

 

Не гаючи часу, Чубар зустрівся з академіком:

 

— Маю честь запропонувати проєкт, який назавжди прославить ваше ім’я, — сказав Чубар.

 

Іван Александров помітно пожвавішав, потім знітився, і відповідь його не була несподіваною:

 

— Катастрофічно не вистачає коштів...

 

Чубар запевнив, що пошукові роботи у повному обсязі сплатить уряд України, а вже зараз він готовий заплатити академіку підйомні, добові й усі інші витрати, і простягнув банківський рахунок, від якого в академіка запаморочилося в голові...

Іван Александров ішов до свого 50-річчя. Маючи рідкісну як на ті часи професію — інженер-гідроенергетик, він із сумом констатував, що нічого значущого за свої роки він не створив.

 

Невеличка Каширська ГЕС, яку він спроєктував на підмосковній річці Ока, не уславила його. І раптом український лідер і фраза про проєкт, який обезсмертить його ім’я...

 

Людина амбітна, Іван Гаврилович зважив на це і прибув до Харкова. Так відбулася його друга зустріч з очільником українського уряду, який вручив академіку постанову Раднаркому України про заснування спеціалізованої проєктної установи Укргідропроєкт, у якій академік Александров був призначений одразу всім — директором, головним інженером, головним проєктантом... 

 

Далі у невимушеній розмові Влас Якович повідомив, що сам він народився в селі Федорівка Пологівського повіту Запорізької губернії, і там Дніпро демонстрував свій норов: гримів, вивертав каміння, нерідко й затоплював Федорівку та інші села.

 

Іван Гаврилович зрозумів натяк Власа Яковича, і пояснив, що не все так просто, при проєктуванні гідроелектростанції треба враховувати не лише «норов» ріки, як висловився Чубар, а й безліч інших факторів...

 

Ті ж, з ким Александров зустрівся у Києві, одразу зрозуміли: за цією людиною — майбутнє України, і прагнули максимально допомогти йому: так, президент Всеукраїнської академії наук Володимир Липський познайомив його з членами Українського географічного товариства, від якого Александров отримав вичерпні відомості про Дніпро — де він спокійний, а де «реве ревучий», як казав Кобзар.

 

Ректор Київського політехнічного інституту Вікторіан Бобров запевнив його, що кафедра геодезії КПІ готова виконати будь-яке доручення академіка, причому як викладачі, так і студенти можуть увійти до складу створюваних Александровим пошукових партій і виїхати в експедицію.

 

Ентузіазм Івана Гавриловича не знав меж, очолювані ним експедиції досліджували як Дніпро, так і береги, коли ж Александров повертався назад, годинами не відходив від креслярського столу...

 

У цей напружений, але цікавий час Іван Гаврилович робить такий запис: «Розпочато проєктування гідростанції на Дніпрі. На проєктувальні роботи знадобляться як мінімум три роки. Будівництвом, яке розпочнеться тут згодом, буде покладено перебудову всієї економіки України».

 

Та час диктував зовсім інші темпи, і вже за два роки академік Александров доповідав на розширеному засіданні Раднаркому України: «Найпотужніша й найбільша у світі гідростанція на Дніпрі буде закладена у селищі Кичкас на острові Хортиця. У тіло греблі буде укладено 500 тисяч кубометрів бетону — цифра небачена, світова гідротехніка нічого подібного не споруджувала. Потужність гідростанції буде такою, що покриє дешевою електроенергією 80 відсотків території України, а головне — Донецько-Криворізький басейн, промислові підприємства сусідніх областей, освітить вулиці великих міст. З’явиться тут і найбільша у світі гребля завдовжки 160 метрів, заввишки 60 метрів, — вона перетне могутній Дніпро...».

Звістка про те, що на Дніпрі розпочинається грандіозне будівництво, облетіла всю Україну. От тоді, в середині 20-х, і з’явився цей термін — «оргнабір». І це було спасіння для України, адже біржі праці великих міст були переповнені безробітними, люди погоджувалися на будь-яку роботу, а тут — «стабільна заробітна плата, покращене харчування, для зайнятих на бетонних роботах — безкоштовне», — зазначали листівки для безробітних.

 

І раптом виникає колізія: робочі руки є, а тих, хто керуватиме будівництвом, немає... Раднарком України досить швидко вирішив питання, спеціальною постановою затвердивши керівний склад Дніпробуду: О. Вінтер, начальник будівництва; В. Михайлов, заступник начальника будівництва; Б. Ведєнєєв, головний інженер гідротехнічних споруд; П. Роттерт, заступник головного інженера; І. Александров, розробник генерального проєкту ГЕС; І. Кандалов, начальник гідротехнічних робіт правого берега; Г. Веселаго, начальник гідротехнічних робіт лівого берега; О. Штумпф, начальник електромеханічного відділу; М. Карпов, керівник електромонтажних робіт; М. Бровко, голова профспілки, заступник начальника будівництва з житлово-комунальних питань.

Урочиста закладка станції.

 

Начальник Дніпробуду О. Вінтер згадував: «Грудневого дня 1925-го на засідання Раднаркому України було запрошено групу досвідчених будівельників. Перед ними вперше було поставлено питання про те, яким чином будувати таку величезну й відповідальну споруду, як Дніпрогес — чи не варто передати будову в руки іноземців, чи є у нас право покладатися на власні сили... Думки висловлювали дуже обережно, мовляв, відсутність досвіду, небачені масштаби будівництва... Та все ж більшість була впевнена: виконання робіт треба доручити вітчизняним інженерам, технікам, робітникам — тобто нам».

 

І вже на першому (установчому) засіданні керівництво Дніпробуду ухвалило рішення: враховуючи, що на будівництві гідростанції очікують на десятки тисяч робітників різних кваліфікацій, — розпочати його з побудови впорядкованого містечка з пристойними умовами для життя й відпочинку. І це було вперше в світовій практиці — ніде у світі так не розпочиналася жодна велика будова.

 

Улітку 1927-го містечко прийняло перших будівників Дніпрогесу. Українська і світова преса широко висвітлювали цю подію, яка стала справж­ньою сенсацією: усі прагнули побувати там, у Кичкасі, побачити все на власні очі. Найпершим сюди прибув чисельний письменницький «десант» — О. Довженко, В. Сосюра, П. Панч, О. Вишня, М. Нагнибіда, Я. Баш, М. Терещенко.

 

У Книзі почесних відвідувачів вони написали: «Українські письменники щасливі бути присутніми на святі Дніпробуду, саме створення якого є величезною перемогою на фронті будівництва. Про Дніпробуд і Дніпрогес розповімо прийдешнім поколінням як про героїчний епос, який живитиме неповторними життєдайними соками усю нашу творчість».

І він прийшов, той пам’ятний день, на який очікувала вся Україна: вранці 8 листопада 1927 року на велелюдний мітинг на березі Дніпра зібралися тисячі будівників станції і гостей з усіх кінців України, голова Раднаркому України Влас Чубар зачитує текст пам’ятної дошки, яка вкладається у фундамент станції: «1927 року 8 листопада закладена Дніпровська гідростанція потужністю в 650 тисяч кінських сил — могутній важіль індустріального будівництва».

 

Гучні гудки сповіщають, що фундамент Дніпровської гідростанції закладено, величезний майдан здригається від вигуків «ура!»...

 

Так почалося небачене раніше будівництво, керувати яким було доручено досвідченому фахівцю Олександру Васильовичу Вінтеру. Темп будови, безліч проблем, що виникали щодня, не дозволяли керівникові засиджуватися в кабінеті, тож хроніку очолюваного ним будівництва він відтворив у тезисному «телеграфному» стилі:

 

«1928 р. Іде підготовка основи греблі, бетонники вкладають перший бетон. Пущено бетонні й каменедробильні заводи. До зими ряжеві веремички на лівому й правому берегах Дніпра готові.

 

1929 р. Ростуть ліва й права частини греблі. У вересні дніпробудівці встановлюють  перший світовий рекорд із вкладання бетону: нами укладено 57 тисяч кубометрів.

 

До цього світовим рекордом місячного бетонування вважалося укладення 52 тисяч кубометрів бетону на гідростанції Коновінго у США.

 

1930 р. Цей рік проходить під знаком світових рекордів. Техрада будівництва встановлює річну програму бетонних робіт у 300-350 тис. кубометрів. Колектив Дніпробуду висуває зустрічний план у 500 тис. кубометрів бетону. Зустрічний виконується з перевищенням — укладено 518 тис. кубометрів.

 

У жовтні бетонники встановлюють новий світовий рекорд — за місяць 110 тис. кубометрів — удвічі більше американського рекорду.

 

1931 р. Іде боротьба за дострокове закінчення греблі. Паралельно відбувається монтаж спіральної камери турбіни, який триває 31 день, замість 69, намічених планом. Раптом виникає загроза повені. Це сколихнуло весь колектив: стихію переможено.

 

1932 р. 28 березня дніпробудівці рапортують: о 5 год. 20 хв. у греблю укладено останній кубометр бетону; 16 квітня о 5 год. 15 хв. пущено першу турбіну; 1 травня о 6 год. 30 хв. з першого генератора Дніпровської гідроелектростанції видано перший промисловий струм».

 

Станцію пущено на 6 місяців раніше від попередньо наміченого строку.

 

І знову свято на Дніпробуді — пуск! Дніпрогес збудовано! Ці слова, розтиражовані сотнями газетних публікацій, проголошені десятками радіостанцій, облетіли весь світ, і 10 жовтня 1932 року відбувся урочистий пуск Дніпрогесу, — у Запоріжжя з’їхалися тисячі людей. До мікрофона підходить глава українського уряду В. Чубар:

 

— Сьогодні ми святкуємо визначну перемогу — Дніпрогес став діючою електростанцією. Ми вводимо до ладу творіння наших рук, дітище героїв трудового фронту.

 

Дніпрогес будував увесь Радянський Союз, але найбільша заслуга належить українському пролетаріату. Дуже скоро навколо станції зростуть нові сучасні комбінати — алюмінієвий, чорної металургії, високоякісних сталей, феросплавний та інші, а це дозволить нам підняти на найвищий рівень індустріалізацію народного господарства.

 

Від імені уряду України гаряче вітаю пролетарів, колгоспників, бідняків, середняків, усіх трудящих України з успішним пуском Дніпрогесу. Це ваша перемога, це перемога всієї України.

 

Начальник Дніпробуду О. Вінтер:

 

— Ми чекали цього дня п’ять років, на цьому дні були зосереджені усі наші думки, усі звершення. Наше дітище — Дніпрогес — увійде в історію не лише як найвеличніша споруда, а й як школа, яка виховала тисячі нових кваліфікованих будівельників й енергетиків.

 

Ця споруда, яка є дивом будівельного мистецтва, увібрала у себе величезні матеріальні ресурси, багато сил і енергії тих, хто її будував.

Неспростовне одне: Дніпрогес — майбутнє України.

 

Голова профспілки будівельників-енергетиків М. Бровко зачитує вітальні телеграми:

 

«Багато років ми в Україні бились над тим, як використати води Дніпра, й лише зараз стало можливим закувати його у залізобетон й поставити на службу народу. Зважте: одна турбіна Дніпрогесу дорівнює усім потужностям Волховської ГЕС. Вітаю з визначною перемогою! Нехай по всій Україні зростають гіганти промисловості! (Володимир Вернадський, академік)».

 

«Я був дуже вражений, побачивши Дніпрогес, незабутнє відчуття справляє біла довга гребля, відтепер завдяки шлюзам, які побудовані при греблі, Дніпро став судноплавним по всій його протяжності. Віднині Україна втратила статус аграрної країни, адже побудувати подібне — гідростанцію, греблю, шлюз — під силу тільки розвиненій індустріальній державі. (Євген Патон, академік)»

 

«Подібно до того, як штурм Бастилії ознаменував початок нової ери у Франції, так і штурм Дніпра ознаменував початок нового життя у вашій країні. День узяття Бастилії — наше національне свято, а хіба введення першої гігантської гідростанції — менше свято? Прийміть привітання від старого письменника, вашого палкого друга. (Анрі Барбюс, французький письменник)».

 

«Будуйте таку країну, яка б осяяла решту світу. (Теодор Драйзер, американський письменник)».

 

 Розповідь про грандіозні звершення на Дніпрі буде неповною, якщо не назвати героїв трудового фронту — тих, хто доклав неймовірних зусиль, аби українські міста й навколишні села засяяли міріадами вогнів, аби запустити індустріальні гіганти Донбасу й Криворіжжя.

 

Це ватажки жіночих бригад бетонниць Женя Романько, Марія Білик, Марія Жукова, машиніст екскаватора Іван Нос, машиніст паровоза Панас Дмитрусенко, буровий майстер Федір Мартиненко... 

У часи Другої світової війни Дніпрогес був зруйнований двічі — у 1941-му радянськими військами при відступі (без попередньої евакуації населення, внаслідок чого загинули тисячі мирних українців) і в жовтні 1943 р. німцями за схожих обставин — тобто при відступі.

 

Через війну українська промисловість зазнала величезних руйнувань, а відбудова, яка почалася одразу ж після звільнення, вимагала електроенергії.

 

І знову Дніпрогес опинився в центрі уваги, однак і він лежав у руїнах: купа бетонних уламків, безладно розкидані частини агрегатів, порвані сплетіння металевих конструкцій. І то не все: було висаджено в повітря всі мости, до самої основи зруйновано щитову стіну, вода майже безперешкодно переливалася через греблю...

 

Здавалося, відновити Дніпрогес неможливо, недарма ж німецький генерал Карл-Генріх фон Штюльпнагель доповідав у секретному донесенні Гітлеру: «Двадцять п’ять років — такий строк знадобиться, щоб відновити зруйновану станцію» (заради справедливості слід сказати, що в 1942 році окупантам вдалося частково відновити роботу Дніпрельстану і забезпечити електрикою населення й промисловість).

 

Та помилився генерал: невдовзі після визволення Харкова туди з евакуації повернувся інститут «Укргідропроєкт», який одразу ж заходився відновлювати своє дітище — Дніпрогес.

 

Слово керівникам повоєнного «Укргідропроєкту» Анатолію Мошенському та Всеволоду Веліканову:

 

— Найперше, що треба було зробити, — розповідав А. Мошенський, — це розчистити греблю. Непросте то діло, адже бракувало транспорту, робочої сили. До того ж заважали величезні потоки води, яких не могла втримати зруйнована гребля. І найстрашніше — на кожному кроці чатували міни, фашисти буквально начинили ними греблю, станцію, бички. Та незважаючи на всі труднощі, ті, хто розчищав греблю, працювали не покладаючи рук — і вдень, і вночі. Навесні 1945 року греблю було розчищено, тоді ж за справу взялися проєктувальники, архітектори. Ми прагнули в проєктному й архітектурному рішенні зберегти знайомі й любимі народом риси Дніпрогесу. Отже, ми не були «першопрохідцями», адже збереглися вцілілі проєкти і креслення. Проте нам довелося розробити низку нових, оригінальних рішень.

 

— Ми підрахували, — згадував В. Веліканов, — що для відновлення будівлі Дніпрогесу треба вийняти 200 тисяч кубометрів скелі, укласти 200 тисяч кубометрів бетону, змонтувати 5 тисяч тонн металевих конструкцій і 14 тисяч тонн устаткування. Отже, перед будівельниками стояло велике й складне завдання. Крім самої станції, ми розробили і проєкт другого шлюзу, бо наявний мав низьку пропускну спроможність. Новий шлюз мав бути однокамерний, а його розміри — дати можливість пропускати найбільші річкові судна, низові ж ворота за напором і прогоном не мали рівних у світі.

 

...Поки харків’яни працювали над проєктом відновленого Дніпрогесу, прагнучи зробити станцію ще більш потужною, новостворена будівельна організація «Запоріжбуд» організувала масовий набір робітників.

 

І сталося так, що насамперед відгукнулися ті, хто зводив перший Дніпрогес, який став до ладу 1932 року. І от березень 1947 року — пуск першого агрегата. Знов, як і на відкритті Дніпрогесу в 1932 році, тут людно і надзвичайно урочисто. 

Нищення однієї з найкращих у Європі української енергетичної системи рашистська орда розпочала з флагмана енергетики — Дніпрогесу, який готувався урочисто відзначити своє 90-річчя: 31 жовтня 2022 року ворог закидав гідростанцію бомбами і, як сказали б військові, балістикою, тобто ракетами.

 

Російська держдума була у захваті, один з депутатів навіть висловив подяку військовим, які на порозі холодної зими «отомстілі укронацистам», позбавивши їх світла й тепла. Насправді ж без світла й тепла залишилися пологові будинки й лікарні, дитячі садки й ясла, школи та тисячі багатоповерхових будинків Запоріжжя і навколишніх міст.

 

Та кацапам на це начхати, вони тим часом звернули увагу на більш привабливий об’єкт — Запорізьку АЕС, і була велика спокуса закидати й її ракетами і бомбами, проте від Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) надійшла засторога: в разі вибуху АЕС радіоактивний пил накриє європейську частину ерефії, у тому числі обидві її столиці — москву й санкт-петербург.

 

Це налякало рашистську вояччину, адже у москві — кремль, а в нім — найголовніший злочинець, і тоді, аби продовжити свої чорні справи, вандали вщент зруйнували Каховську ГЕС, спричинивши екологічне лихо — це сталося 6 червня 2023 року.

 

А навесні й улітку цього року москалі-руйнівники заходилися доводити правоту свого попередника — фашистського генерала Штюльпнагеля, який для відновлення Дніпрогесу відвів 25 років: 22 березня вранці, а 1 червня вночі Дніпрогес було піддано наймасштабнішим ракетним ударам, які пошкодили греблю, машинний зал та технічне обладнання станції, у Дніпро потрапили тисячі тонн нафтопродуктів, що спричинило забруднення навколишніх ґрунтів. Нині Дніпрогес перебуває у критичному стані.

 

І тепер російські злочинці зловтішно потирають руки: вони і справді повірили у 25 років для відбудови зруйнованої ними ГЕС.

 

Мушу розчарувати їх: 80 років тому уславлений Дніпробуд, спираючись на власні сили, лише за три роки (!) відновив зруйновану станцію, нині ж, коли на боці України найпередовіші країни Європи, Дніпрогес стане до ладу ще швидше.

 

І наостанок. Коли понівечений Дніпрогес побачив росіянин Олександр Бившев, він написав:

 

Роковая линия пройдена 

И предчувствия всё мрачней.

Мне Россия больше не родина,

Столько крови уже на ней!

На соседей несчастья кликая,

Сбросить ты не желаешь шор.

Украине — слава великая,

А России — навек позор!