На вході до святої обителі нас зустрічає кмітлива собака Жулька. Усі гостьові маршрути вона давно вивчила на рівні інстинкту, тому знає, що новеньких спочатку поведуть через велику трасу до монастирського скиту, а вже потім повернуться до основного храму. Вона біжить попереду на правах головної хазяйки, діловито розмахуючи довгим пишним хвостом.
«Зараз погавкає на автомобілі й підемо далі», — каже волонтерка і екскурсовод Мирослава Бондарук, пояснюючи важливість Жульчиної місії.
Водії з обох протилежних потоків справді дали нам дорогу, і ми рушили до найбільш утаємниченої частини Свято-Миколаївського монастиря. Віддалений скит і розкішний краєвид річки Стир створюють тут атмосферу повної гармонії між рукотворними культовими спорудами і вічною природою, через яку животворить сам Господь. Тиша тут справді особлива, бо вчить, лікує і додає сили тим, хто здатен нею наповнитися.
Історія, яка змінює простір
Кожна свята обитель неодмінно має свою містичну легенду, яка спочатку пояснює причину її появи, а потім у дивний спосіб не дозволяє їй зникнути назавжди. Навіть якщо від старих стін після руйнації з часом залишиться лише одна цеглина чи дрібний камінець, з них рано чи пізно почнеться нова історія.
Свято-Духівський скит (той, що через дорогу) — не виняток. Як свідчать перекази, колись дуже давно повз це живописне місце проходили монахи. Втомившись, сіли відпочити та й задрімали. Уві сні до них явився сам святий Миколай і наказав заснувати монастир. Коли саме ченці розпочали роботу, невідомо. Але перша згадка про святу обитель з’явилася у василіанських хроніках ще до хрещення Русі — у 975 році. І тут немає нічого дивного. По річці Стир (вона протікає біля підніжжя гори Святого Духа) проходила межа Моравської єпархії, якою керували просвітителі слов’ян, святі Кирило і Мефодій. Не виключено, що жидичинський монастир належав саме до неї.
І ще один цікавий факт. У 1491 році ця обитель згадується вже як лавра, що дає підстави вважати її найдавнішою в Україні. Для порівняння, Києво-Печерський монастир отримав аналогічний статус у 1688 році, а Почаївський — у 1833-му.
Понад тисячолітня історія культової святині багата на трагічні події. «Спокійно тут ніколи не було, — каже пані Мирослава. — Як не татари набіжать, так поляки, як не поляки, так шведи. Як не шведи, так російська імперія чи ще хтось». Тут почергово правили фактично всі основні християнські конфесії, а храми то руйнували, то відбудовували наново, аби вкотре вони були зруйнованими. Зрештою, на початку 2000-х від масштабного монастиря лишилося кілька споруд, але й ті перебували в аварійному стані. Решту розтягли по цеглині на льохи, паркани і залізничний вокзал у райцентрі.
На місці, де зараз височіють храм, дві каплички і три келії Свято-Духівського скиту, до 2010 року не було нічого взагалі, окрім смітника і бур’янів. І це при тому, що історія монастиря починалася саме звідси. Сучасники дізналися про цей факт завдяки краєзнавчій роботі місцевої вчительки Іраїди Майданець і переказам старожилів. Наразі пошук документів триває далі, хоча більшість з них були вивезені до росії й отримати інформацію досить складно.
Коли аналізуєш почуте, перед очима чомусь постійно виникає одна і та сама картина. До 2003 року на території монастиря, що по інший бік дороги, вже відновили основні споруди. Там було достатньо простору для духовної місії братії і церковної служби як такої, але оповідки про гору Святого Духа не давали спокою. Зрештою сюди почали приходити ченці молитися, потім покосили траву, вивезли дванадцять вантажівок сміття, поставили лавочку, висадили на пагорбі садок. А наступної весни сталося диво. В одному місці несподівано осунулася земля, і монахам відкрилися дві старі усипальниці. Так доля теперішнього скиту була вирішена остаточно.
Тепер це найулюбленіший куточок духовної релаксації не лише у ченців та місцевих жителів, а й у туристів і мешканців навколишніх сіл. Пані Мирослава каже, що сюди часто приїжджають молодята навіть із Луцька, оскільки світлини в альтанці, за якою видніється мальовничий берег Стиру, виходять особливо вдалими. Та й почати спільне життя з намоленої тиші — теж велика справа.
Вони самі обрали тих, хто їх знайде
Друга згадка про жидичинський монастир з’явилася в Іпатіївському літописі в 1227 році. Саме тоді сюди приїздив князь Данило Галицький, аби помолитися біля древньої ікони святого Миколая. Чудодійний образ перебував у центральному соборі обителі до Першої світової війни, а потім кудись безслідно зник. Ікона, яка у храмі є зараз, подібна до втраченої святині, хоча й була написана у 1775 році. Існує також легенда, що свого часу син Богдана Хмельницького Юрій постригся тут у ченці під іменем Гедеон і навіть став його архімандритом. Утім переконливих доказів цьому наразі немає.
Водночас достеменно відомо, що в XII столітті монастирем особисто опікувався луцький князь Микола Святоша — правнук Ярослава Мудрого і син чернігівського князя Давида Святославича. Він зрікся престолу, аби покласти край міжусобним князівським війнам, і постригся в монахи. Решту свого життя провів у монастирі й був похований у Києво-Печерській лаврі.
Історія цієї обителі настільки древня і буремна, що й досі приносить сенсаційні відкриття. Як тільки на початку нульових років монастир став знову відроджуватися, поважні люди села дружно заговорили про стару усипальницю під Свято-Миколаївським храмом. Мовляв, дітворою нишпорили підземними ходами й бачили там купу всього цікавого. Але конкретний вхід до потаємних місць ніхто вказати не зміг.
Активний пошук тривав близько року. Ченці й волонтери обстукували всі куточки собору, шукали свідчення про вхід до крипти в архівних документах, консультувалися з істориками, але все намарно. А потім якось підняли черговий шматочок дерев’яної підлоги й інтуїтивно відчули, що саме в цьому місці варто просвердлити бетонну поверхню. Включили дриль — і сталося диво! Свердло відірвалося й кудись полетіло. «Тоді ми вийняли цеглинку, прив’язали до швабри телефон із включеними ліхтариком і камерою й опустили вниз, — пригадує пані Мирослава. — Нам показали нічим не засипаний коридор і муроване склепіння. Я не можу навіть передати відчуття, які ми пережили тієї хвилини!».
Сталося це у грудні 2020 року. А вже на Стрітення, 15 лютого, сюди пустили перших відвідувачів, назвавши подію стрітенням усіх поколінь.
Зараз до крипти з центральної внутрішньої частини храму ведуть автентичні дерев’яні сходи. Спускаєшся вниз, і перед тобою прочиняє двері сама історія задля того, аби ти відчув себе частиною древнього роду і пройнявся його духовною традицією. Тут з XVI по XIX століття ховали настоятелів цієї обителі, духовенство, місцеву знать і будівничих, які протягом згаданого періоду відновлювали монастирські будівлі. Імена більшості з них встановити поки що не вдалося, але вже виявили склепи у стінах і численні поховання на глибині 3,5 метра. Мощі померлих у такий спосіб ховали через постійні набіги ворогів, аби ті не осквернили їх на ґрунті релігійної ненависті.
До речі, з того часу мало що змінилося. У лютому 2022 року, коли в Україну знову вдерлася московська орда, чимало мешканців Жидичина тікали від ракет саме до крипти, встеливши підлогу матрацами і ковдрами. «У перший день війни ми планували в монастирі святкувати день народження внука керівника нашого волонтерського руху, — пригадує пані Мирослава. — Макару виповнився якраз один рік. Ми купили дитині кульки, тортик, але підготовлене свято довелося відзначати в усипальниці. Саме тут навчили малюка й ходити, бо жили там півтора місяця. Тобто вранці люди їхали на роботу, а ввечері поверталися знову. На той час здавалося, що безпечнішого місця немає. У нас навіть була інструкція на той випадок, якщо ракета влучить прямісінько в храм і нас засипле. Але, слава Богу, минулося».
Тепер ченці щодня в усипальниці читають молитви, а миряни приходять слухати тишу. Вона в крипті особливо прониклива. «Ми самі любимо сюди спускатися, — каже пані Мирослава. — Тут не відчуваєш жодного дискомфорту. Люди, які тут поховані, багато років спостерігають за нами. Один з істориків навіть сказав таке: «Вони вирішили, що саме ви їх знайдете». І справді, те свердло могло ж і не провалитися. Тоді б ніхто нічого не шукав. Але водночас це і велика відповідальність. Треба намагатися жити так, аби бути гідними їхньої пам’яті».
Їм спокій тільки сниться
Сьогодні Свято-Миколаївська обитель належить до Православної церкви України і має статус не лише духовного, а й просвітницького, культурного, волонтерського руху. Тут перекладають на рідну мову церковні книги і друкують у власному видавничому центрі. При монастирі діє бібліотека, недільна школа, молодіжне братство «Мирт», хор «Воскресіння», музей історії. Щороку на честь Миколи Святоші проводяться наукові Миколаївські читання, а також ведеться будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці (нижній престол) та Воскресіння Христового (верхній).
Аби порівняти все, що було до відродження монастиря з тим, що є тут зараз, пані Мирослава показала фото старенького залізничного вагончика, де раніше діяв їхній подвижницький центр. Цікаво, що в Жидичині мало хто знав про історію обителі, хоча не одне покоління місцевих жителів за радянських часів вчилися у школі, яка була розташована під дахом монастирських будівель. Після того як освітній заклад переїхав до новобудови, обитель занепала остаточно.
Тепер духовне і світсько-подвижницьке життя тут киплять з однаковою енергією, тому древня обитель здається дуже сучасною. Незвичним є і той факт, що монастир має не лише два чоловічі скити (Свято-Духівський та на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело»), а й жіночий — Петро-Павлівський скит у селі Липляни. Така практика, мабуть, нова для усталеної традиції, але, схоже, єднає всіх у дусі задля її продовження у майбутньому.
