«Велікая русская культура»: трибунал Рафєєнка

І далі — ключове у цьому розмислі людини, що побувала в пеклі: «Я завжди вислухаю тебе, а також будь-кого іншого лише за те, що ви були там і не збожеволіли».

 

Це і про те, чому книжка Володимира Рафєєнка «Мобільні хвилі буття» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2023) завжди матиме читача. Написана влітку 2022-го у посттравматичному стані.

 

По тому, як дивом удалося вислизнути з окупованої тої весни, десь між Ірпенем і Бородянкою, Київщини. А там він опинився, коли втік з Донецька зразка 2015-го. 

 

Та не лише свідченням очевидця важлива ця книжка. Хоч у якому шоці перебував автор, пишучи її, — він цілком лишився у координатах літератури. Так, це п’єса з великими перспективами вийти на сцену (а може, й уже). Тут усе на своїх театральних місцях.

 

І за жанром це — трагедія шекспірівського типу. За бажання можна побачити у персонажах і Офелію, і Гамлета. А тінь його батька навіть розполовинюється.

 

З одного боку, головному персонажеві раптом увижається давно померлий дідусь, що виконує роль медіума-радника-рятівника для кількох десятків мешканців дачного кооперативу, знагла заскочених російською навалою: «Зв’язку немає ні з ким! А з Данилом Андрійовичем налагодився, розумієш? Інтернету немає, води немає, мобільні телефони скоро перестануть працювати! З ким нам тоді говорити?! У кого просити про допомогу?».

 

А з іншого — перед очима повсякчас цілком реальна «тінь»: тридцятирічний хлопець Коля Хромий, збожеволілий після тортур у донецькій «Ізоляції». Й обидва виконують гнітючу роль озвученої декорації: промовляють вічні, задалося б, істини, а проте блискавично зруйновані російською пошестю.

 

У шекспірівській Англії/Данії, як пам’ятаємо, також не все було гаразд. Але не настільки, аби люди складали собі дикі, навіть на ті давні часи, молитви: «Благаю Тебе, вимоли в сина Свого для нас смерть швидку й не ганебну. Не ганебну, Божа Матір, і швидку! Більше нічого не прошу, Мати Божа. Даруй тільки нам, мені і моїй жінці, легку й не ганебну смерть! Швидку, Матір Божа, і не ганебну! Дай залишитися людьми до самого кінця!».

 

Яка ж хвороба призводить до таких крайніх симптомів? Рафєєнко та його герой гадають, що це «вєлікая русская культура»: «Дивна річ, ця їхня культура. Варто їй по-справжньому довіритися, і ось вона вже тутечки, приїхала у твій дім на танках совєтського виробництва».

 

Думка не нова, але з тих, які досі не засвоєні українським суспільством (не кажучи вже про західне) на рівні аксіоми. Першою формулу «російська культура = танки» обґрунтувала Оксана Забужко у книжці «Планета Полин» (К.: Комора, 2020): «Як виживати в мові, за якою не стоять танки, вони не знають, в історії російської літератури такого досвіду не зафіксовано».

 

Звісно, це стосується і митців дотанкової епохи, як-от Достоєвского, чиї біси на них пересіли пізніше.

 

Далі пані Забужко фіксує ситуацію: «Коли російські танки з Європи таки пішли (а російські гроші ще не прийшли!), інтерес до русистики по всьому світу враз обвалився зі стрімкістю Берлінського муру».

 

Як завжди — яскраво, але занадто оптимістично. По-перше, академічний обвал мало вплинув на тамті культурні звички. З Угорщини, приміром, танки пішли, а «культурка», як видно, залишилася. По-друге, згадані письменницею-філософинею «російські гроші» — це ті самі «танки»; вони швидко відновили статус-кво на свою користь.

 

Переконливий доказ — Україна, де російських танків нібито немає з 1991-го, а їхні гроші окупували наш книжковий ринок аж так, що до середини 2000-х дев’ять з десяти куплених українцями книжок були російськими, а купівельний паритет виник тільки у наступному десятилітті, й лише з початком війни 2014-го доля РФ-продуктів на наших культурних ринках стала помітно падати.

 

І то не всюди. На Донеччині й до того було набагато гірше, а з утворенням ДНР/ЛНР «русскій мір» забур’янів на повну. Ось як Рафєєнко описував прибуття гуманітарної допомоги з Росії у ранішому романі: «Гігантські старі динаміки, виставлені з мікроавтобуса на вулицю, голосно і хрипко вшкварили, щоби додати настрою. Спершу «Вставай, страна оргомная» і «Смуглянка-молдаванка».

 

А як уже розігрілися — «Амурские волны», «Темная ночь», «Крутится, вертится шарф голубой» і «Конфетки-бараночки». Повіяло світовими війнами, російськими революціями і ГУЛАГом» (Довгі часи. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2017).

 

А коли відчинили другий бусик, там виявився обов’язковий супутній додаток до «культурки» — ті самі «танки», хіба що у фантасмагорійній презентації: «Щойно дверцята фургона відчинилися, звідки вискочили чотири колорадські жуки, кожен завбільшки як дві з половиною собаки Баскервілів».

 

Почалася масакра, вбивали усіх, до кого дотяглися, «кров змішалася з гречкою, пшінкою, рисом, кам’яною сіллю... П-п-плов якийся, прости Господи».

 

Те, що спостерігає письменник в осерді активованого «русского міра», не піддається реалістичній фіксації — лише мовою кошмарних сновидінь, мовою Гоголя і Кафки. Заслуговують на довіру хіба такі джерела інформації, як «нетверезі сумні астрономи», що «ворожать на звуках уранішніх та вечірніх обстрілів».

 

Уся ця хрінь, привиди російської культури, «втомлювала мене усі ці вісім років, бо постійно привиджувалася». І над усім тим нависає, немов хижа усмішка Чеширського Кота, запитання: хто вони, кацапи, такі?

 

Утім, «Мобільні хвилі буття» — книга запитань. Відповіді (принаймні спроби) — в наступній, у романі «Петрикор» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2023). Тут дія переміщується до Тернополя, другої евакуаційної локації. Оповідь стає спокійнішою — наскільки це взагалі можливо для книги біженця.

 

Принаймні бройгелівські мізансцени поступаються місцем більш адекватним порівняно з «Довгими часами», віддзеркаленням. Якщо за адекватність вважати набуту головним персонажем нову звичку: «Вивчав прозорість і густоту європейських дощів».

 

І тут ми повертаємося до всуціль реалістичних міркувань Станіслава Асєєва про малу імовірність зрозуміти людину, що пережила російську окупацію. Рафєєнків герой думає собі: «Час в окупації, мабуть, зовсім інший. Думаю, це як у сновидінні. У будь-якому випадку з сьогоденного Тернополя ти в ньому зорієнтуватися вже не здатний. Це як два потоки, які ніяк не можуть злитися». 

 

Сновидіння — уві сні та наяву — не просто залишаються у новому творі письменника, а набувають домінантної динаміки. Про цей феномен зіткнення нормальної психіки з бєспрєдєлом «русского міра» зараз не розводимуся, лише згадаю як порівняння вельми цікавий роман-дебют Мстислава Чернова «Часи сновидінь» (К.: Саміт-Книга, 2021), про який обов’язково згодом.

 

У центрі сюжету «Петрикора» — жінка-біженка з десятирічним сином, яка не вірить, що чоловік загинув на фронті, натомість гадає, що хлопчик поруч неї — мертвий, примара. Хлопчина працює у автора медіумом задля урозуміння поняття «інфернальна інфантильність» стосовно росіян. «А завдання було просте. Хоч водночас і складне — відрізняти живе від мертвого й заборонити мертвому ставати на одну білизняну мотузку з живим».

Так, це знову про суть «русского міра»: «Щось провінційне й сентиментальне, притому абсолютно аморальне й безсенсовне, мікс квадрата і круга помножений на бажання вбивати з найліпших міркувань. У цій нації специфічне захворювання совісти, хронічний крокодил генів». 

 

Українці живуть під цією злою гравітацією кілька століть, і наш автор алегорично згадує першого бургомістра Тернополя: «Романтик і народовець Володимир Лучаківський збирає тероборону міста, щоби протистояти щурячій навалі. Але ж не встигає. У місті з’являються одна за другою російськомовні школи, вулиця Чехова, місцевий театр ляльок ставить «Дядю Ваню» і «Лебедине озеро».

 

Головне питання Рафєєнка переформатовується зі звичного «хто винен» на спробу збагнути, чому ми, все знаючи, далі присідаємо перед «вєлікой русской культурой». «Що ж таке з нами не так?».

 

Спойлерів не буде. Не тому, що не згоден з Рафєєнковими передбаченнями, а тому, що — як і він — не певен, чи критична маса українців остаточно прозріє.

 

Не певен, що не справдиться песимістичний прогноз Віталія Портникова: перші повоєнні вибори виграють прихильники «русского міра». Тож прихиляюся до грайливого зауваження одного з романних оповідачів: «Занадто складні питання, як на моє похмілля».

 

Адже сучасне українське суспільство — з огляду на передвоєнні вибори та нинішні достатньо масові рефлексії — досі перебуває у постсовєтському похміллі.

 

Не можна проминути: попри усю похмурість сюжету, сторітелінг «Петрикору» (як і попередніх романів) не заганяє читача під депресивний плінтус.

 

Текст вряди-годи зблискує веселою ерудицією на кшталт такого: «Габермас-Габермас, лови мух, а не нас», — погодився Вітя... Кожний чоловік іноді ходить у напрямку Сванна», — пояснив він друзям». Це схоже на британський гумор у виконанні Альфреда Гічкока чи Гая Річчі.

 

Коли порівнювати «Петрикор» з попереднім «Мондегріном» (2019), який зібрав букет прихильних рецензій, — це крок уперед, хай і невеличкий. Новий роман Володимира Рафєєнка варто читати не лише з естетичних міркувань, а й з політичних — «навіть якщо до війни ти схилявся до думки про необхідність позбутися непотрібних східних територій і вважав східняків людьми третього сорту».

 

Звісно, з поправкою на сповідний рядок одного з персонажів: «Твоя пам’ять, дорогий мій, вічно нас усіх підводить. І читачів, і видавців, і критиків».