Артуро Перес-Реверте: культ логістики

Здорова видавнича стратегія — перекладати резонансні світові новинки, а тоді повертатися до публікації раніше не відомих українському читачеві творів того чи того автора.

 

Так харківська «Фабула» спочатку випустила крайню трилогію іспанця Артуро Переса-Реверте «Фалько. Єва. Саботаж» (2019–2020), а тепер — його роман ще 2002 року «Королева Півдня».

 

Схоже, двадцятирічна затримка ніяк не впливає на сприйняття. Бо, по-перше, потяг до роману надовго актуалізував однойменний п’ятисезонний серіал (США, Мексика, Іспанія; 2016–2021).

 

По-друге, тема — наркобізнес — річ драстично-притягальна і, на жаль, вічно молода.

 

По-третє, обидва твори, літературний та телевізійний, мають мало спільного, окрім назви, імен персонажів та співпадіння деяких ситуацій.

 

Тобто, це два різні продукти, які не конфліктують через увагу читача/глядача, а, радше, надають йому стереоскопічного ефекту.

 

Зазвичай екранізації відомих творів програють оригіналам. Винятків мало, якраз на потвердження правила. От хоч як крути, а стрічка Бортка «Собаче серце» помітно перевищує за мистецькими критеріями книжку Булгакова.

 

А фільм Параджанова «Тіні забутих предків» — новелу Коцюбинського. Але такі випадки унікальні.

 

Бо — адекватний переклад неможливий у принципі. Екранізація ж — це ще й переклад на мову іншої знакової системи, якою порядкує, як кажуть нейробіологи, інша ділянка мозку.

 

Тож порівняння екранізації з літературною основою — на межі коректности. Спробуймо утриматися на цій межі.

 

Попри все, серіал вийшов добрий. 62 епізоди — чималий виклик для глядача; значно більший за 400 сторінок роману для читача.

 

Гадаю, тих, хто додивився до кінця, більше, ніж тих, хто зупинився в перебігу цього маратону.

 

Сам Перес-Реверте виступив сценаристом лише третини епізодів — здається, просто махнув рукою: нехай ця інтерпретація й відбігає від мого роману, але це також цікаво, а відтак прийнятно.

 

Годилося б назвати головного інтерпретатора, але режисерів у серіалі три десятки. Найбільше епізодів зладили троє: їхні імена мало що скажуть широкому читачеві, хоч затятому кіноманові вони відомі, оскільки кожний мав свої 15 хвилин слави.

 

Один — фахівець з детективних жахастиків, другий спеціалізується на драматичних трилерах, третій — на кримінальних бойовиках. Уявляєте мікс? Так, екшн, що не лишає вибору, чи дивитися наступну серію.

Та основну польову роботу вельми професійно виконують актори, що грають п’ятьох чільних персонажів. Безумовною зіркою є бразильянка Еліс Брага в головній ролі.

 

Донька акторки, вона рано почала кар’єру у вітчизняному кіні й сягнула там успіху, через що Голлівуд швидко рекрутував її і невдовзі ставив поруч з Шоном Пенном, Гаррісоном Фордом і Віллом Смітом.

 

У «Королеві Півдня» Брага — що Тіхонов у ролі Штірліца: талановита мікроміміка, багатофункційна півусмішка, скорочені до афоризмів репліки і значущі німі проміжки між ними.

 

Зрештою, так і має виглядати Тереса Мендоса, героїня роману Переса-Реверте. Бо той роман значною мірою — реконструкція її роздумів. А це адекватно передати на екрані можна саме так, як у «Сімнадцяти міттєвостях весни».

 

Оцініть самі: «Тереса затамувала подих. От і все, сказала вона собі. Ми вже ніколи не зможемо удавати, що ця розмова не відбулася. Те, що ми кажемо, тримає нас у значно страшнішому полоні, ніж те, що робимо або замовчуємо. Слово — це найбільше зло, вигадане людиною. Достатньо поглянути на собак. Вони такі віддані, тому що не розмовляють».

 

Отже, красива і розумна жінка. Таку зустрічаємо чи не в кожній книжці Переса-Реверте. І щоразу ця розумна і красива протистоїть неопорному, здавалося б, маскулінному диктату. Наприклад, у романі «Фламандська дошка» (Х.: Фоліо, 2012) це є головною психологічною пружиною.

 

З одного боку, конфлікту — розуміння, що «жінки, здатні із ретельністю годинникаря розбирати ті пружини, які рухають чоловіком»; з іншого — констатація оборонних спроможностей: «Є в ньому деякі ознаки руйнації, які здатні спричинити лише ми, жінки». Ясна річ, чоловіки злютовані концептуальною непокорою, і далі все йде до «зведення рахунків. З усім жіноцтвом».

 

Жінки Переса-Реверте протиставляють кулакам шахи. Натомість серіал «Королева Півдня» пропонує простішу, симетричну відповідь: Мендосу затягує кримінальний вир і, розбудовуючи свою імперію, вона змушена йти по трупах.

 

Цей фатум тисне на неї і в романі, проте мотивація її дій помітно інша: не опанувати бізнесом як таким, а запровадити ефективніші способи задля виходу з-підо впливу патріархальних понять. Вона і в серіалі не перетворюється на однозначне зло, а в романі й поготів: така собі робінгудиня фемінізму.

 

Романну Тересу не цікавить наркобізнес як такий. Вона, на відміну від екранної версії, не торгує зіллям. Її мета — розбудувати логістичну структуру, котра поставила би пихатих наркобаронів у залежність від неї.

 

Задля цього доводиться жертвувати, принаймні ситуативно, «покликом серця». Поставлене на карту кохання — ще один наскрізний мотив іспанського письменника.

 

«Думки були зайняті складним упорядкуванням майбутніх подій, тактичних завдань і практичних рішень, пов’язаних із важливою шаховою партією, в якій треба пожертвувати більшістю фігур, а дві — зберегти». 

 

Ця цитата може правити за синопсис «Королеви Півдня», хоч узято її з пізнішого роману «Фалько». Там же знаходимо чоловічий погляд на проблему: «Для прийдешньої операції потрібен не ентузіазм, а холоднокровний підхід. Якщо йдеться про справи подібного штибу, емоції вбивають. Безжально».

 

Жіноча відповідь міститься у другій частині тої трилогії, романі «Єва». Проте вже у «Королеві Півдня» дилему розв’язано за схемою «і те, й інше».

 

Тереса Мендоса має реальну прототипку. Ім’я називати не варто, досить згадати, що вона позивалася до суду проти творців серіалу: мовляв, перебріхали справжню історію.

 

Не дивно, кіношники зібрали докупи чи не всі відомі звинувачення проти картелів задля наближення до стандарту «на реальних подіях».

 

Натомість роман лише імітує біографічне розслідування непублічної (і небезпечної) особи. Автор пропонує калейдоскоп спогадів тих, хто колись мав із нею справи або переслідував її.

 

Вийшла вуаєристична за формою книжка. Висновки пропоновано робити читачам самостійно.

 

Хоч як парадоксально, а дистанціювання від фактології дозволило створити переконливіший образ. Це — магія прози на відміну від прямолінійности, а відтак і обмежености нонфікшну.

 

Біографія Мендоси так само правдива, як і життєпис капітана Алатрісте (цикл романів про цього трикстера часів д’Артаньяна і зробив Переса-Реверте знаменитим).

 

Проте сеньйор Артуро аж ніяк не є історичним реконструктором. Описуючи реалії XVII століття, він повсякчас тримає на думці сьогодення. І геть не притаманні описуваним ранньомодерним часам словечки «бізнес», «пікнік» чи «всі яйця в один кошик» — не недогляд редактора, а свідома авторська корекція зору, аби збагнути джерела та метаморфози актуальних нині понять: корупція, доступ до тіла, спецназ, схема і тощо-тощо. Можна навіть сказати, що Перес-Реверте — романний дослідник схем.

 

У «Королеві Півдня» це дослідження логістики, яка вже підкорила собі більшість сфер людської діяльности. А ми тепер іще й на власному трагічному досвіді пересвідчуємося, що логістика є одним із вирішальних факторів війни.

 

Саме в такому ракурсі розгорнуто увесь сторітелінг рецензованої книжки. Контрабандисти — а саме так якнайточніше описати діяльність Мендоси (в романі) — «розробляли план дій майже з військовою педантичністю». 

У нас військову логістику революційно розвинули волонтери. До певної міри героїню-королеву також можна вважати волонтеркою, принаймні на початках її історії.

 

Бо попервах вона придумувала логістичні етюди задля убезпечення коханого, задля того, щоб дві фігури таки утрималися на шахівниці. Та й ішлося тоді не про збагачення, конкуренцію чи домінування, а, радше, нагадувало змагання «козаків-розбійників».

 

Тереса розуміла суть чоловічої гри: «Ніхто не возитиме контрабанду на «Фантомі» лише заради грошей. Ніхто не переслідуватиме його винятково з почуття обов’язку». 

 

Коли її хлопець загинув (у романі), чарівний світ логістики поглинув Мендосу цілком. Стала сприймати технологію як всепроникну філософію, котра стосується всього: «Вона навіть змінила зовнішність своїх підлеглих. Змушувала їх одягатися формально, відмовитися від масивних золотих ланцюгів і різної вульгарщини, обирати прості костюми, скромні автівки, помешкання замість розкішних маєтків, таксі як єдиний варіант транспорту для поїздок на роботу».

 

Можна посміхатися, але навіть корупцію Тереса перетворила на активний логістичний ресурс: «Вона поступово прослизала до міської адміністрації та судів… Зрештою завдяки їй усі почали заробляти стільки грошей, що ніхто не міг її ігнорувати».

 

З цього приводу — риторичне запитання: ви помічали, що усередині мафії корупція практично відсутня? Один із кримінальних авторитетів пояснює цей феномен на сторінках роману: «Коли ти живеш поза законом, треба працювати чесно». Звідси відкривається широкий і нескінченний шлях у розлогі культурологічні розмисли, де «важко знати щось напевно».

 

Звісно, зараз ми туди не підемо. Але муляє дивоглядне припущення: що як така королева логістики мала би змогу реалізуватися не поза, а в межах закону? І ще химерніше: якби такий потужний логістичний талант з’явився в ЗСУ — чи не були б ми набагато ближче до перемоги?