«Росія не міняється: яка була 350 літ з чимось, така є нині»: давня наука Дмитра Донцова для сучасних українців

Народився майбутній політик 30 серпня 1883 року в Мелітополі й був середньою дитиною поміж п’ятьох дітей. Дослідники зазначають, що ідеолог українського націоналізму походив з роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і були змушені змінити прізвище на російський манер. 

 

Духовному зростанню сприяло середовище, в якому виховувався майбутній політик. У сімейній бібліотеці були книги Гоголя, Шевченка, Куліша, Стороженка.

 

У 1900 році Дмитро Донцов закінчив реальне училище в Мелітополі, середню освіту здобув у Царськосельському ліцеї, після чого вступив на юридичний факультет до Петербурзького університету.

 

Революційні події 1905 року не оминули молодого Дмитра Донцова, він брав участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії, серед лідерів якої були Володимир Винниченко та Симон Петлюра.

 

Прикметним було те, що мине зовсім небагато часу — і Донцов негативно відгукуватиметься про Винниченка. Але все це буде пізніше, а поки він шукає себе, проходячи крізь численні випробування. Був заарештований як член УСДРП, дивом вирвався з Лук’янівської в’язниці.

 

12 квітня 1908 року Донцов переїздить до Львова, де розпочинається новий період у його житті та відбуваються світоглядні зміни. Неабиякий вплив мав на Донцова історик та філософ В’ячеслав Липинський, ідеолог українського консерватизму.

 

Роботи Донцова того періоду були перейняті характерним для всіх соціал-демократів інтернаціоналізмом і містили критику багатьох українських партій, які перебували на ліберальних позиціях.

Як бачимо, шлях до націоналізму був тернистим, непростим.

 

У 1909—1911 роках Дмитро Донцов був вільним слухачем юридичного факультету Віденського університету, де познайомився з майбутньою дружиною Марією Бачинською.

 

За спогадами сучасників, Дмитро був надзвичайно харизматичним, приваблював жінок, проте батько Марії не давав дозволу на шлюб, тож довелося чекати більш зручної ситуації.

Харизматична постать Донцова була незручною для багатьох, тож проти його можливого шлюбу з галицькою «аристократичною панянкою» заповзялися різні люди, серед яких був навіть славетний історик В’ячеслав Липинський.

 

Як стверджують численні дослідники, ворожість Липинського до Донцова тривала до кінця життя вченого, нею до сьогодні спекулюють науковці, намагаючись висвітлити ворожнечу між обома ідеологами, в якій насправді було більше особистої неприязні й конкуренції, ніж ідеологічної боротьби.

 

Через два роки батько Марії раптово помирає, тож відтепер шлюбу нічого не загрожувало. Шлюб уклали у Львові, в церкві Успіння Пресвятої Богородиці, 27 травня 1912 року.       

 

У період між 1910-м і 1913 роками Донцов кардинально змінює свої світоглядні переконання, зокрема під впливом уже згадуваного Липинського — ідеолога українського консерватизму.

 

Він стає провідним українським публіцистом-самостійником, зближується із середовищем українських націонал-демократів. Довго проживає у Європі (Базель, Лозанна, Берн, Відень, Берлін), де редагує різноманітні німецькомовні видання для поширення ідеї української державності. Марія часто мандрувала з чоловіком. На жаль, про цей період їхнього сімейного життя відомо дуже мало.

 

До 1918 року Донцов перетворився на відомого ідеолога, учителя молодого покоління, провідного автора стрілецького журналу «Шляхи». Марії Донцовій судилося стати дружиною «провідника нації», хоча вона також була талановитою особистістю.

 

Ще під час Першої світової війни Марія Бачинська включилася в стрілецький рух, була в одній чоті разом з Оленою Степанів. Протягом 1919—1920 років працювала в українській місії в Копенгагені. Була учасницею Конгресу Ліги миру і свободи у Відні та в Гаазі.

 

Після Першої світової війни брала активну участь у діяльності товариств «Українська Захоронка», «Просвіта», «Сокіл». Була членкинею Головної управи Союзу українок. Вона хотіла бути поруч зі своїм одержимим ідеєю чоловіком, дорівнювати йому чеснотою національного служіння.

 

Марія також писала публіцистичні статті, що з’являлися у журналах «Жіночий вістник», «Жіноча доля», «Нова хата». У міжвоєнний період Донцов очолював як редактор два журнали: «Літературно-науковий вістник» (1922—1932 роки) і «Вістник» (1933—1939 роки). 

 

«Донцови жили доволі скромно, особливо в 1920-ті роки, постійно відчували матеріальну скруту, економили на всьому, аби тільки забезпечити видавництво, — пише дослідниця Галина Сварник. — Водночас їхній дім став літературно-мистецьким салоном, де збиралися політичні діячі та колишні військовики, літератори й митці, тут зупинялося багато знайомих, українських емігрантів, які переїжджали через Львів, бували автори «ЛНВ» та «Вістника».

 

Саме в цей складний період життя Донцова, коли він став «володарем дум» молодих галицьких українців та емігрантів, Марія була для нього всім: музою, ангелом-охоронцем, надійною опорою в побуті, розрадницею та мудрою господинею рідного дому, який перетворився на фортецю української політичної думки.

 

У 1932 році, коли в редакції «Літературно-наукового вістника» сталася «внутрішня революція», тобто бунт проти ідейної лінії Донцова тієї частини членів редколегії, які опинилися там як представники старої ліберально-народницької лінії журналу, націонал-демократи за світоглядом, яких ще й підбурювали зовнішні агенти, котрі вороже сприймали ідеологію вольового націоналізму, саме Марія Донцова взяла на себе організаційні та фінансові справи і зберегла журнал. Вона залучила у видання кошти родини Бачинських.

 

Так з’явився «Вістник» як цілком незалежне видання зі своєю програмою та новими проєктами: було засновано додаткову книжкову серію «Книгозбірня Вістника» (потім називалася «Квартальник Вістника»), було організовано окремі книжкові видання. Невдовзі підприємство стало прибутковим. Як ідейний трибун та натхненник для молодих націоналістів журнал Донцова продовжував виконувати свою місію  –  будувати нову ідеологію.  

 

У 1926 році Донцов  написав свою відому роботу, яка стала  маніфестом для цілого покоління  українців. Йдеться про «Націоналізм» — книгу, яка складається з трьох частин: «Українське провансальство», «Чинний націоналізм», «Українська ідея».

 

Для Донцова настає зоряний час: його ідеї — блискучі, безкомпромісні — потрапляють у благодатний ґрунт. Пише: «України, якої прагнемо, ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі». Але українці, щоб почуватися господарями на власній землі, мають випалити з себе тавро раба, позбутися комплексів малоросійства.

 

Донцов орієнтувався на загальноєвропейські цінності, західну культуру — «Окцидент», закликав до боротьби проти імперського шовінізму росії, проти засилля чужих ідей та ідеалів.

 

Аналізуючи публікації та праці Дмитра Донцова, зауважуємо, наскільки актуальними вони є в наш час. Здається, що сповнена трагічних сторінок історія знову повторюється, бо незасвоєними виявилися її уроки. 

«Літературно-науковий вістник» перетворився на провідний журнал, на сторінках якого висвітлювалися проблеми національного, культурного і літературного життя.

 

«Та найважливіше, що журнал став ядром зародження і розвитку нового духу, нового стилю в українському культурно-національному мисленні, і насамперед це відбулося завдяки повновартісній реалізації багатогранного таланту Дмитра Донцова як редактора, полеміста, ерудита, блискучого публіциста та есеїста, — слушно зазначає дослідник Олег Баган. — Настрій впертости та оптимізму, град несподіваних та влучних цитувань, імпульсивна стилістика мови, глобальні узагальнення і смілива стратегія ідейного наступу — все це вибухнуло раптово перед українською людиною як цілком незнаний, незвичний і пориваючий світ нових вражень і візій. Магнетизм донцовського слова й ідеї захопив тоді ціле покоління».

 

Донцову вдалося об’єднати у журналі найкращу автуру. На сторінках часопису друкувалися відомі науковці та інтелектуали-публіцисти: Роман Бжеський, Володимир Бірчак, Лідія Бурачинська, Дарія Віконська, Михайло Голубець, Володимир Дорошенко, Мирон Кордуба, Степан Сірополко, Степан Смаль-Стоцький. 

 

Як зазначає Олег Баган, Дмитро Донцов особливу увагу приділяв перекладам, насамперед із західноєвропейських мов і літератур, оскільки вважав, що західна ментальність («Окцидент») концентрує в собі риси, яких бракує українській нації — життєвий динамізм, твердість характеру, пристрасність і героїзм, порив до незнаного, величне візіонерство.

 

 Донцов творив зовсім інший тип українця — не хохла-малороса, а насамперед аристократа духу. Такою була Олена Теліга, якій Дмитро Донцов присвятив блискучу працю «Поетка вогненних меж».

 

«Весь свій протест звертала — на фронті внутрішнім — проти тих, кого називала «партачами життя», що не розуміли післаних нації пророків. (...) Для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а всіх приплентачів, що нічого спільного не мають з жодною ідеєю, бо для них є лише одна ціль — використання кожної ситуації для своєї вигоди. Треба нищити тупість і міщанство... Проголошує вона: не може бути прекрасною Україна, коли люди в ній будуть нудні, несміливі, коли не переродити їхні душі, не викликати в них туги за великим. Треба, щоби прийшли люди «національної гордости». 

 

Кожен творчий період Дмитра Донцова — надзвичайно насичений, з притаманними саме для цього періоду публіцистичними творами. У 1945 році, рятуючись перед наступом радянських військ, Дмитро Донцов переїздить до Німеччини (в американську зону), у 1947 році — транзитом до США.

 

Від того року постійно мешкає в Канаді, протягом 1949–1953 років викладає в Монреальському університеті. Донцов, як завжди, не складає своє перо. З’являються, зокрема, його книжки «Туга за героїчним: ідеї і постаті літературної України», «Росія чи Европа?».

 

Аналізуючи збірку з промовистою назвою «Московська отрута», дослідник Віктор Рог пише: «Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді та інфільтрації.

 

Разом з провідною верствою стоять і падають народи, — саме ці слова доктора Донцова, якими починається його стаття «За який провід?», сьогодні пульсують в думках. І смішно, і гірко, а насамперед страшно стає від того, коли чуємо, що ідеї Донцова «застаріли», що нині він «неактуальний», що його писання слід списати в архів». 

Навпаки — ідеї Донцова актуальні як ніколи, а його книги мають виходити багатотисячними накладами, на його творах мають виховуватися провідники нації.

 

Зрештою, хоч би яку статтю Дмитра Донцова ми взяли, на якій цитаті б зупинилися, нічого не нагадуватиме щось застаріле, архаїчне. Натомість відчуття таке, ніби Дмитро Донцов дає чітку безкомпромісну оцінку нашому сьогоденню, і на тлі війни це звучить по-особливому гостро. 

 

«Всякий раз, — пише Донцов у статті «Російський хижак — вчора і нині», — коли Росія стає перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, по світу йде шалена реклама «нової Росії»... Варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка вже напевно — буде свобідною і дасть свободу іншим. Росія — не міняється, яка була 350 літ з чимось, така є нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СРСР, а з Росією як такою, а з її духом — варварським і насильницьким...».

 

Дмитро Донцов гостро ставить питання про роль проводу, щоразу наголошуючи на відсутності відповідних якостей в інтелігенції. Про це він блискуче пише в статті «За яку Україну?»: «За яку Україну? За Україну, вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах імперії та захланницького народу... За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій би віджив давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут». 

 

Безкомпромісність, віра в призначення України — все це надихало сучасників на боротьбу з одвічним московським ворогом.

 

«З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним стилем... У Дмитра Донцова гарячий таврійський темперамент, жагуча пристрасть бійця і неподільна любов-ненависть південноукраїнського серця», — писав Євген Маланюк.

 

Тож нині спадщина Донцова має не просто бути надбанням «вузького кола інтелектуалів», а працювати на всю потужність.

 

«Невипадково сьогодні в Україні дослідження в темі вісниківської літератури набули інертності, навіть певної упередженості, — пише аналітик Олег Баган. — Науковці, озброєні ліберальницьким інструментарієм та теоріями раціоналізму, з міфом «Празької школи» в голові, просто не можуть наблизитися до всього цього комплексу ірраціоналістичних ідей і пояснити його, не можуть збагнути логіку розвитку цієї літератури й естетики, їх просто лякають і відштовхують ті візії національної величі, святості, героїки, якими двигтить вісниківство. Тому ліберали або оголошують це все «фашизмом» і відсахуються від цієї традиції, попередньо спаплюживши її своїми оцінками, або намагаються висміяти її як нібито «зворотній бік літератури соцреалізму» — за її пафос та посилений патріотизм».

 

Тож немає іншої ради, аби вісниківство та творець покоління УПА Дмитро Донцов зрештою посіли у воюючій Україні гідне місце.