«Потьомкінська дєрєвня» «русского міра»: формула миру після «Ізоляції»

Одразу можуть закинути: у книжці, мовляв, ідеться не про Росію, а про Донеччину. Та коли почитати нинішніх донецьких авторів-емігрантів (письменників, істориків, філософів), мимоволі пристанеш на їхню компетентну думку: відколи регіон (за Кучми) здали в оренду місцевим бандитським кланам, Росії тут ставало дедалі більше, а України менше.

 

Та й у самій книжці щокроку зринають згадки про кураторів з ФСБ. Один з них каже полоненому: «Ви что, до сіх пор нє понялі, что попалі в ад?!». Це якраз після свідчення про спиляні терпугом зуби — про такий «спосіб комунікації» згадано в кількох інтерв’ю. 

 

Отже, каталог тортур. Протокол прийому на підвал стандартний: пакет на голову, руки за спину — вниз сходами; спіткнувся, виставив уперед руки — удар, удар.

 

«Це був ніби перехід в іншу реальність. Мене побили й сказали, щоб не сідав, а якщо сяду — відіб’ють нирки. Через годин п’ять я сів на кушетку, мене зразу відгамселили... Сказати на «Ізоляції» «я не знаю» — це автоматично піддати себе побиттю... Кожне запитання може перетворитися на зламані ребра чи спиляні зуби... Якщо чуєш своє прізвище — ноги стають ватяні... Крім як смерті, тобі нічого не хочеться».

 

Один зі звільнених каже: «Всі, хто був в адміністрації на «Ізоляції», — всі або колишні зеки, або колишні працівники спецслужб і правоохоронних органів». Знов-таки, не дивно.

 

Не забуваймо, що всі українські президенти — за винятком хіба Ющенка — різною мірою взорували на російські практики. Організації репресивного апарату це стосувалося найбільшою мірою.

 

Через те значна його частина уже й не була, вважай, українцями. Ще й зараз вряди-годи зринає інформація про викриття ментальних мутантів у нацполі, прокуратурі чи суді.

 

Тоді ж, на початку війни, їхня повсюдність була, радше, правилом. Інший в’язень, який передавав інформацію з окупації в Україну, розповідає: «Сєпари знали, чим я займався... Думав, що ніхто не може такого знати, бо, крім моїх знайомих з українського боку, ніхто нічого не знав. Я навіть дружині ніколи нічого не розповідав... Тож у мене багато питань і до наших сил, бо цікаво, що пішло не так, коли мене схопили».

 

У книжці взагалі чимало пікантних фактів щодо продажу інформаторів та торгівлі ув’язненими підприємцями взагалі. Зрештою, це нічим принципово не відрізняється від недавнього скандалу в НАБУ, чиє керівництво злило слідчу таємницю фігурантові великої кримінальної справи про Велике будівництво.

У ще одному інтерв’ю читаємо міркування ув’язненого українського бійця: «В Генеральному штабі 90% — зрадники, так само в СБУ, поліції, прокуратурі — всюди. Бо Україну готували до здачі Росії. Але не вийшло». Звісно, можуть бути сумніви з приводу такої статистики, але щодо адекватности висновку нині вже сумнівів не маємо. Так, готували, беручи російські хабарі — що тоді, що перед повномасштабним вторгненням. Але не вийшло — обидва рази.

 

Крайня цитата — з іншої книжки: «З бліндажа за ґрати» (К.: Пропала грамота, 2021). Хоч це і не теоретизування, а також збірка інтерв’ю зі звинувачуваними, головна проблема, яка з неї витікає, — відсутність в Україні військової прокуратури.

 

Її скасовували двічі: 2012-го за Януковича (відновлена у 2014-му) та 2020-го за Зеленського. На тлі розбудови спеціальних правоохоронних органів (боротьба з корупцією та економічними злочинами) дивно-нелогічно виглядає відсутність подібного у царині, що потребує украй спеціалізованого контролю.

 

У цій книжці немає тверджень, винний чи ні, стосовно представлених тут осіб. Але контекст їхніх справ справляє гнітюче враження. Олександр Бондаренко, морський піхотинець у 2017-2018 роках, розповідає: «Судді в Донецькій області ставляться до військових упереджено, і це не змінити. Як сказати — колаборанти. Сєпарів вони відпускають, а ми сидимо в ізоляторі... Згодом дізнався, що понад 20 000 справ заведено на тих, хто служив».

 

А ось історія Леоніда Литвиненка, який воював у батальйоні ОУН в 2015-му: «Фото проукраїнських активістів — зокрема, всієї моєї родини — вивісили на центральній площі міста під заголовком «Фашисти города Стаханова»... З Пісків нас вивели у квітні 2015 року, і я вже нікуди не пішов далі служити — організував вишкільний центр, готував добровольців на фронт, очолив Слобідську сотню Добровольчого батальйону ОУН. Потім взимку 2017-го зі своєю сотнею ми приєдналися до бійців батальйону «Донбас», які організували блокаду торгівлі на крові, влітку з ними ж протидіяли небаченому рейдерству фермерських господарств Кіровоградщини. Восени 2017-го з батом «Донбас» брали участь у протестах на Грушевського, і тоді ж, розкривши схему Порошенка–Медведчука з великої контрабанди дизпалива з Росії (її масштаби просто вражали), ми вирушили в Новоград-Волинський з наміром на місці показати людям цю злочинну схему. І от там у листопаді 2017-го мене схопила група озброєних до зубів людей у чорній формі без розпізнавальних знаків. Без жодних пояснень поклали обличчям в асфальт, скрутили, запхали в машину і повезли, як я згодом дізнався, до Маріуполя».

 

У книжці «З бліндажа за ґрати» є моторошні сцени тюремного буття, але згадувань катувань — катма. Зате у третьому виданні, дотичному теми, їх надміру навіть у порівнянні з «Ізоляцією». «Світлий Шлях»: історія одного концтабора» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2021) Станіслава Асєєва — це вже й не каталог тортур, а їх філософська систематизація. 

 

Двісті сторінок безперервного жаху, «дев’ятсот шістдесят ночей мого полону». 28 місяців із цього викресленого життя — в нелегальній катівні «Ізоляція». Місце настільки страшне, що його периметр навіть не дуже й охороняють — ніхто ззовні не поткнеться на цю територію з власної волі. Наприкінці книжки, уже переведений до офіційної буцегарні, автор запише: «Усі, хто приїхав у в’язницю з «Ізоляції», тут відпочивали».

 

Там же, наприкінці, Асєєв описує новий досвід — повернення з пекла — і застерігає: «Не варто ображати тих, кого били струмом і роками тримали в підвалах, фразою «ми розуміємо». Навряд чи пограничний досвід можна взагалі зрозуміти». Із цим важко не погодитися.

 

Надто коли він розповідає таке: «Стан полоненого «Ізоляції» здебільшого можна означити як ментальну смерть із атрофією всіх почуттів... Їсти і боятися — все, на що ми тоді були здатні... В пакеті було не так страшно, ніж без нього... Це так жахливо, аж доводиться визнати, що це нормально, аби самому не збожеволіти... У полоні ви цілодобово тримаєте в голові дві думки: суїцид і втеча. Тримаєте не тому, що божевільні чи маєте порушену психіку. Тримаєте, бо не думати про це — і є божевілля в місці, де існує дещо гірше, ніж швидка смерть... «Ізоляція» й самогубство в чомусь синоніми... Через те, що там відбувалося, людина не встигала навіть подумати, вільний час ішов на хрипи і шок... Суїцид тут — твереза думка».

Висновок автора, випускника філософського факультету, вищою мірою трагічний: «Це виявилося вагоміше за всю онтологію Канта». 

 

Асєєв був «політичним», тож найгірших катувань вдалося уникнути, бо «на нас дивилися з розрахунком на обмін, а це означало, що в людини не має бути помітних шрамів, опіків, переломів. Натомість свої — так зване ополчення, співробітники «міністерств» тощо — були справжнім м’ясом, тренувальним матеріалом, який можна було буквально вбивати в підлогу, не остерігаючись наслідків».

 

Наприклад, «залити підвальну камеру водою по щиколотки і пустити струм просто у воду». Після чого хтось «намагався пробити собі череп об металевий кутик нар», а хтось зізнавався, прийшовши до тями: «Я б усе підписав, тільки б вони мене застрелили натомість».

 

Книжка І. Вовк і Д. Бурої також містить подібні свідчення про ставлення тюремників до «своїх». До всього, «зараз 75 відсотків клієнтів донецького СІЗО — це колишні ополченці». А це вже не так про війну, як про тамтешню норму: «свої» не мають жодної вартости. На Росії так було завжди. Принаймні, це задокументовано, починаючи від Іван Грозного. І найсуттєвіше: «вєлікій русскій народ» завжди захоплено вітав ефективних менеджерів садизму.

 

«Русскій мір» лише зовні притрушений оперно-балетною пудрою. Вічна «потьомкінська дєрєвня», під сподом якої — суцільна «Ізоляція». І вона суне на нас. Три згадані книжки попереджали нас про реальну перспективу. Ми нехтували. Найстрашніше, що ця перспектива нікуди не зникла. Коли Станіслав Асєєв потрапив на обмін — підлікувався, з’їздив до Європи та після повномасштабного вторгнення збагнув: «Так, завтра все може статися знову».

 

І пішов на фронт. «Нехай багато хто і втішає себе судом майбутнім, вічним. Я не вірю в нього. У що вірю я? — У регіт цих людей у підвалі, коли вони примотують когось скотчем до столу... Повірте, я знаю, що ніхто не розкаявся».

 

В одному місці своєї історії він наводить слова котрогось зі співкамерників без коментарів: «Я б зараз віддав своє життя за те, щоб нас усіх накрило тут «Градом». Просто стерли з лиця землі... Тут уже нема кого ні жаліти, ні прощати. Усіх під нуль, і сіллю засипати, щоб іще років сто нічого не росло». 

 

Схоже, це єдина формула безпекових гарантій.