Золота жінка для молодої країни. Киянка Голда Меїр — про себе та новітню історію свого народу

«Мої батьки зустрілися й побралися в Києві. Вийшло так, що мій тато, який народився в Україні, призов на військову службу проходив у Києві. І саме там мама раптом побачила його, побачила просто на вулиці.

 

Він був високий і вродливий молодий чоловік, і мама закохалася в нього одразу ж. А коли розповіла про нього батькам, ті одразу звернулися до свата. Але мама змогла переконати батьків, що сват не потрібен, бо існує кохання з першого погляду і вона стала «жертвою» такого кохання.

 

У тата на той час не було грошей, родина його не була заможною, і на його користь говорило те, що він не був невігласом — у дитинстві навчався у єврейській початковій школі, єшиві, знав Тору.

 

Мій тато Моше Мабович був стрункий, з тонкими рисами обличчя, від природи був оптимістом, в усьому довіряв людям. Він вірив, що здатен досягнути більшого у житті, якби доля захотіла посміхнутися йому.

 

А Блюма — моя мідноволоса мати — була гарненька, енергійна, розумна і набагато підприємливіша, ніж тато. Спільним у них було те, що й вона була оптимістичною, до того ж дуже компанійською.

 

І невипадково щоп’ятниці напередодні єврейського шабесу (суботи) у нас збиралося повно народу — їхні двоюрідні і навіть троюрідні брати і сестри — мої тітки й дядьки. Ніхто з них не вижив під час революційних подій у Києві, але усі вони живі у моїй пам’яті, і я бачу, як усі вони сидять біля обіднього столу, п’ють чай зі стаканів, щось їдять, а якщо якесь свято — співають, і ніжні голоси моїх батьків помітно вирізняються...»

 

«Моє раннє дитинство було тривожним, радісних або хоча б приємних спогадів про нього у мене дуже мало. Ми жили в Києві у квартирі на першому поверсі, добре пам’ятаю розмови про погроми, які от-от зваляться й на нас. Зрозуміло, я тоді не знала, що таке погром, але якось інстинктивно воно пов’язувалось у мене з тим, що ми євреї.

 

Київ, де я народилася, сховався від мене у тумані часу, але пам’ять дещо зберегла: іще дитиною я зрозуміла, що всі негаразди, які відбуваються зі мною, пов’язані з тим, що я єврейка, тобто не така, як усі інши діти у дворі. Іще пам’ятаю, що в холодному Києві я завжди трохи замерзала, а живіт мій нерідко був напівпорожній.

 

Але не все було так погано. Ми жили, як і всі євреї Києва: по неділях і на піст ходили до синагоги, благословляли суботу, коли Тора дозволяла відпочивати, а на стіні в нас висів наш єврейський календар, який відносився до далекої країни, з якої ми були вигнані 3 тисячі років тому, чиї стародавні (біблейські) звичаї ми старанно відзначали у Києві.

 

І не спадало на думку мені, дівчинці, що в цю далеку країну я, ставши дорослою, приїду назавжди і для мене стане вона не менш рідною, ніж Київ, де я народилася.

 

А поки що моя старша сестра Шейна (Євгенія) навчає мене читати й писати, і навіть арифметики, і саме через Шейну, яка старша за мене на дев’ять років, відбулося моє знайомство з усіма перипетіями того прекрасного, що зветься життям.

 

Приклад старшої сестри — це, по суті, мої житейські університети, її світлий образ — мій моральний орієнтир.

 

Шейна померла в 1972 році, та я згадую про неї постійно, її діти й онуки мені дорогі так само, як і мої власні».

 

«Узимку 1894 року в Парижі розпочався грандіозний судовий процес. На лаві підсудних — капітан французької армії, якого звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини, з якою у Франції завжди були напружені відносини.

Вирок суду — пожиттєве ув’язнення. На центральній у Парижі площі Бастилії з капітана показово зірвали погони, дали ляпаса, переламали його шпагу. Коли капітана оточив конвой, він вигукнув: «Я не винен! Хай живе Франція!».

 

Капітана звали Альфред Дрейфус, він був євреєм. І цього було досить: «патріоти» цивілізованої Франції вийшли на вулиці з транспарантами «Смерть євреям!», хвиля ненависті до євреїв прокотилася по всій Європі.

 

За розправою над капітаном уважно стежив австрійський журналіст Теодор Герцль. Він був сином угорських євреїв, і вигуки натовпу — «Смерть євреям!» — глибоко вразили його.

 

Розмірковуючи над тим, що сталося з Дрейфусом, Герцль дійшов висновку: прокляття антисемітизму ніколи не згине остаточно, і допоки на Землі житиме хоча б один єврей, завжди знайдуться ті, хто ненавидитимуть його.

 

Шукаючи виходу із вселенської ненависті, Герцль дійшов і такого висновку: тільки тоді євреї скинуть тавро прокляття, коли об’єднаються у єдину націю, а для цього потрібна власна, усіма визнана держава. Свої думки й висновки Герцль виклав у книзі, яку так і назвав — «Єврейська держава».

 

Не знаю, яким чином книжка ця потрапила до рук мого батька, але вона позбавила його сну і спокою, хвилюючі ідеї Герцля знайшли палкий відгук у його душі: ні про що інше він уже не хотів говорити і навіть думати, тільки про свою Єврейську державу, в яку, долаючи труднощі й негаразди, він виїде сам і вивезе свою сім’ю».

 

«Ідеї Теодора Герцля швидко розлетілися по Європі, і першою на них відгукнулася єврейська молодь: це ж була справжня романтика — повернутися на історичну батьківщину, створити власну державу...

 

Серед тих, хто одним із перших прибув у Палестину, звідки євреїв вигнали три тисячі років тому, був молодий чоловік на ім’я Давид Грін, який згодом стане першим прем’єр-міністром новоствореної Держави Ізраїль і увійде в історію під ім’ям Давид Бен-Гуріон... Чи думала я тоді, на початку 20-х, що наступним прем’єр-міністром після нього стану я?..

 

Але про це згодом, а поки що гортаю близькосхідний щоденник Давида Гріна.

 

«7 вересня 1906 року я, двадцятирічний Давид Грін, радісно збуджений від зрозумілого нетерпіння, вперше ступив на Землю Обітовану.

 

Я йшов старовинною Яффою й усюди бачив обшарпані фасади будинків, непролазну грязюку, гомінкі натовпи ледарів, нероб і голодранців — турків та арабів.

 

Знаючи, що звістки від мене чекають усі євреї польського міста Плонськ, звідки я приїхав, я так описав своє перше враження: «Товсті турки групами сидять біля своїх возів, а поміж ними — жалюгідні й убогі арабські лавки. Усюди димлять кальяни, араби впереміш із верблюдами — каламутною річкою тече турецько-арабське життя».

 

Вразило засилля турецької мови і звичаїв, оттоманізація захлеснула й палестинських євреїв, яких примушували зректися своєї національності, інтегруватися в турецькі реалії.

А ось і мій висновок, сповнений гіркоти й розчарування: «Те, що я побачив, не може бути країною Ізраїлевою».

 

І раптом мені «пощастило»: зважаючи на мої молоді літа, товстий турок обійняв мене за плечі, сказавши: «Є для тебе робота. Якщо маєш приятеля — бери і його. Так може поталанити не кожному».

 

Зрадівши, я прихопив із собою Шломо Земаха, який також приїхав iз Польщі.

 

І от вона, робота: під пекучим сонцем намагаємося розбити червону глину, аби висадити апельсини. Піт ллється наче з відра, долоні вкрилися мозолями й ранами, а наглядач з турків чи з арабів стоїть поруч і кричить: «Скоріше! Скоріше!».

 

Вибору немає. І ми, натхненні ідеями Герцля, прагнемо не піддаватися хронічній втомі і такому ж хронічному недоїданню. Одне непокоїть: чи вистачить сил закріпитися на цій землі».

 

«Турки й араби, в чиєму підпорядкуванні перебувала Палестина, вкрай негативно ставилися до євреїв-переселенців: почастішали сутички між євреями й арабами, непоодинокими стали випадки, коли євреї були змушені повертатися до Європи.

 

І тоді у справу втручається єврейський банкір Волтер Ротшильд: він звернувся до свого приятеля — міністра закордонних справ Великої Британії Артура Бальфура, а той, порадившись із королем, виніс вердикт: «Уряд Його Величності з прихильністю ставиться до створення в Палестині національного вогнища для єврейського народу і докладе усіх зусиль, аби досягти цієї мети».

 

Одразу ж військове відомство віддає наказ головнокомандувачу британської армії на Близькому Сході генералу Едмунду Алленбі негайно передислокуватися з Бейрута (Ліван) до Єрусалима. Не зустрічаючи опору, британці входять в Єрусалим, а генерал Алленбі у численних виступах не втомлюється підкреслювати «історичний зв’язок єврейського народу з Палестиною».

 

І це було саме те, чого так боялася турецька й арабська верхівка: султан Абдул Хамід Другий відверто заявив, що підприємливі євреї «розбудять» палестинських арабів, налаштують їх на боротьбу проти турецького володарювання.

 

Однак в Османській імперії продавалося й купувалося все, і єврейські банкіри, відкривши в Палестині потужний банк, за допомогою хабарів і коштовних подарунків «заспокоїли» султана та його чиновників: надалі дозвіл на в’їзд у Палестину отримували всі бажаючі».

 

«Потік євреїв у Палестину, точніше — на Землю Обітовану, помітно збільшився і невдовзі став масовим. Завдяки цьому древня земля прокинулася від вікової відсталості. Євреї-іммігранти завезли сюди сільськогосподарські машини, ввели сівозміни й використання добрив, почали будувати іригаційні системи, окрім винограду, цитрусових, маслин — почали вирощувати пшеницю, овочі, льон, розвивали птахівництво, скотарство, висаджуючи нові культури, збільшували урожайність старих.

 

Іммігранти дісталися й Мертвого моря — узялися за безплідні солончаки, змусивши й їх давати врожаї, усюди, де можливо, почали з’являтися водойми, у яких розводили рибу.

А у великих містах євреї-ремісники повідкривали ремонтні майстерні, де можна було полагодити не лише одяг і взуття, а й годинники, ювелірні вироби.

І прийшло в ці біблейські місця зовсім інше, небачене раніше життя.

 

Проте арабських лідерів воно не порадувало: тримаючи свої народи у злиднях і жебрацтві, вони почали підбурювати арабів до диверсій та терору. І ось уже підпалюють кібуци, вибухає щойно побудоване...

Іммігранти не розгубилися: почали створювати загони єврейської самооборони «Хагана», які давали відсіч насильству і терору». 

 

«У травні 1921 року я, мій чоловік Морріс, сестра Шейна й дочка Сара після багатоденної й важкої подорожі опинилися у Тель-Авіві. Мрія здійснилася. Станція й будинки, які ми побачили, і навіть глибокі піски, які оточували нас, — усе це й було частиною єврейського національного вогнища.

 

Під час Першої світової війни турки виселили з Тель-Авіва все єврейське населення, але на час нашого приїзду там знову жили 15 тисяч євреїв, які розпочали й не закінчували справжній будівельний бум: уздовж вулиць тягнулися каравани верблюдів і віслюків, завантажених мішками з піском, який брали з морського узбережжя для потреб будівництва.

 

Пройшовши містом, я була вражена рядами чистеньких будиночків — кожен із власним садом... Я йшла бруківкою вулиць, вздовж яких були висаджені дерева стійких тропічних сортів. Усе це створили єврейські біженці, спосіб життя яких суттєво відрізнявся від життя невибагливих арабів, які жили в убогих мазанках і навіть навісах зі щільних тканин або килимів.

 

Тель-Авів, хоча йому виповнилося всього дванадцять років, швидко змінювався, йдучи до самоуправління: арнона — місцевий муніципальний податок — дала змогу побудувати власну систему водопостачання й привести до ладу головну вулицю міста, названу ім’ям Теодора Герцля, на ній відкрили Герцлійську гімназію, а також діловий центр, а міська водокачка з чудовим фонтаном притягувала до себе молодь...

 

Міський транспорт представляли маленькі автобуси й кінні екіпажі, а мер Тель-Авіва Меїр Дізенгоф їздив по місту на розкішному білому коні...

 

Щодо культурного життя Тель-Авіва, то воно вирувало: з Європи приїхали письменники, приїжджі актори створили театр «Огель» (намет), у численних кафе щодня і щовечора обговорювали питання політики й культури. І головне досягнення: у місті була своя власна суто єврейська поліція, якою всі дуже пишалися». 

«1933 року на євреїв звалилася страшна біда: у Німеччині до влади прийшов Гітлер, який одразу ж накинувся на видатних діячів-євреїв. Німецькі євреї не були переконаними сіоністами, адже встигли інтегруватися у німецьке життя, вони були лікарями, юристами, вченими, інженерами.

 

Не знаючи намірів Гітлера, євреї мали нещастя залишитися у Німеччині, де дуже скоро на них наклали грошову повинність у мільйонних сумах, а далі євреї опинилися поза законом: жоден з них не мав права працювати у державній або громадській установі, жодна єврейська дитина не мала права відвідувати школу, виходити не те що на дитячий майданчик, а навіть у парк, де розташований цей майданчик, усі євреї були зобов’язані носити жовту пов’язку із шестикутною зіркою.

 

Через півтора року свого правління Гітлер розпорядився «остаточно вирішити єврейське питання», і верхівка СС, яка вирішувала це «питання», дуже скоро доповіла: спалено 200 синагог, зруйновано 22 тисячі єврейських будинків, розграбовано 8 тисяч єврейських магазинів, убито 50 тисяч, покалічено 30 тисяч, заарештовано 60 тисяч євреїв. Так почалася катастрофа європейського єврейства, яка отримала назву Голокост...

 

І тут сталося те, чого зрозуміти неможливо: ані Радянський Союз, ані країни-союзниці не простягнули євреям руку допомоги — коли німці почали масово депортувати євреїв з Угорщини, союзники не віддали наказу льотчикам розбомбити залізничну колію, яка вела з Угорщини до Освенцима. В результаті туди були завезені 618 тисяч угорських євреїв, і всіх їх було знищено.

 

Також союзники не розбомбили газові камери й крематорії в таборі смерті Біркенау, хоча мали для цього всі можливості; літаки країн-союзниць атакували об’єкти, розташовані поблизу Освенцима, але не бомбардували сам табір, у якому щодня вбивали 10 тисяч євреїв.

 

Ось гіркий і страшний висновок: жодній країні, жодному світовому лідеру не було ніякого діла до того, що вбивають євреїв».

«Історія єврейського народу — це, по суті, боротьба за виживання. З біблейських часів наш народ мужньо протистояв персидському й еллінському володарюванню, римлянам, пізніше — Візантії, а також арабам, хрестоносцям, мамлюкам, османам. А в наш час у полум’ї Голокосту загинуло шість мільйонів(!) європейських євреїв. Отак і склалася думка про нас як про багатостраждальний жертовний народ.

 

Але мало хто в світі знає, що євреї не йшли на смерть, покірно опустивши голови, що навіть у жорстоких нелюдських умовах вони давали гідну відсіч ворогу — нерідко ціною власного життя.

 

Почну з Варшавського гетто. Тут спалахнуло наймасштабніше й найдовше повстання на чолі з Мордехаєм Анелевичем. Німці кинули сюди добірні підрозділи СС та СД. Але повстанці, прикриті барикадами, прицільно розстрілювали ворога. Зазнавши великих втрат, німці змушені були відступити.

 

Тоді вони кинули сюди танки, артилерію і навіть авіацію. 8 травня 1943 року Анелевич та його соратники, оцінивши безвихідь, не здалися ворогу, визнали за краще загинути в нерівному бою з ним.

 

У Собіборі 14 жовтня 1943 року 400 в’язнів під проводом Олександра Печерського та сина рабина Леона Фельдгендлера, перебивши охорону й перескочивши мінне поле, вирвалися на волю. Більш ніж сто з них загинули в бою з переважаючими силами ворога, який несподівано оточив шляхи втечі, ті ж, що залишилися живими, приєдналися до партизанів.

 

У Треблінці ув’язнених мучили голодом, тяжкою працею, жорстокими знущаннями, показовими стратами.

 

Та 2 серпня 1943 року ув’язнені, озброївшись кирками й лопатами, перебили охорону, підпалили табір, крізь колючий дріт вирвалися на волю. Триста з них, сховавшись у лісах, створили партизанський загін.

 

В Освенцимі 7 жовтня 1944 року євреї також перебили всю охорону, підірвали крематорій й усі ємності зі смертоносним газом «Циклон», забезпечивши втечу сотням полонених; у концтаборі Хелмно 17 січня 1945 року євреї атакували гітлерівців, здійснили втечу.

 

Приклади мужності й героїзму євреїв маємо й по інших таборах смерті — Слонім, Несвіж, Ченстохов, Білосток, Белжец, Копиль...»

«Ті, що вціліли в Освенцимі, інших таборах смерті, не могли навіть уявити, що десь є життя без газових камер і крематоріїв, навіть звістка про капітуляцію німців не викликала в таборах смерті бурхливої радості — ці люди розучилися радіти.

 

Війна скінчилася, але ніхто не знав, що робити далі, куди подітися. Варшава? Дороги до неї забиті потоками біженців, а якщо навіть і дістанешся туди — що з того? Замість домівок — руїни, мати, батько, сестри — всі загинули. Так, німців не стало, але кому в цьому світі потрібні вони — живі кістяки, всі у важкому душевному стані...

 

Але ж вони були євреями, і ми не мали права залишитися байдужими до них. Як член уряду я опікувалася гуманітарними питаннями, й агенти Моссаду за моїм дорученням нишпорили по всій Європі у пошуках євреїв, які залишилися в живих, а ті й самі, шукаючи захисту, прагнули потрапити до нас.

 

Агенти Моссаду тим часом добре робили свою справу, йдучи на підкупи, контрабанду, не нехтуючи хитрістю, навіть і насильством. І от уже невеликі пароплави, вщент набиті напівживими людьми, тримають курс на Палестину, аби вцілілі євреї змогли влитися в сім’ю тих, які не знали жахів Голокосту.

 

Я активно займалася абсорбцією, і не було в мене ані дня, ані ночі. Я не зустріла жодного палестинського єврея, навіть не чула про такого, який хоча б на хвилинку засумнівався, перш ніж надати будь-яку допомогу для спасіння євреїв Європи: кібуцники постачали їм овочі й фрукти, мешканці міст несли медикаменти, перев’язувальний матеріал, одяг, пекарі випікали для них хліб, нерідко й білий, навіть діти й старі ділилися останнім.

 

Наші лікарі були вражені: незважаючи на перенесені страждання й жахи, ці люди, відчувши безпеку, швидко відтавали, приходили до тями і навіть жартували.

 

Тепер я хочу оприлюднити цифру, яка вразила тоді весь світ: ми прийняли й розмістили на нашій історичній землі 200 тисяч (!) європейських євреїв, які вціліли в кривавому Голокості».

«Того дня — 29 листопада 1947 року — ми в Палестині, євреї в усьому світі та й усі країни застигли біля радіоприймачів: різними мовами всього світу вони розносили повідомлення, яке дозволю собі подати повністю:

 

«Сьогодні, 29 листопада 1947 року, Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про створення Єврейської держави в Палестині. Це визнання за єврейським народом права на відновлення своєї держави не може бути скасоване. Це природне право єврейського народу — жити, як усі народи, самостійно у своїй суверенній державі. Ми проголошуємо відновлення Єврейської держави в Палестині — Держави Ізраїль.

 

Єврейський народ виріс у країні Ізраїля. Тут склалося його духовне й політичне обличчя, тут він жив повнокровним державним життям й творив цінності культури — національної й загальнолюдської, які заповідав світу у Книзі Книг. Тільки брутальна сила змусила євреїв покинути землю Ізраїлю, але вони залишилися вірними Вітчизні в усіх країнах, по яких їх розкидала доля, і не припиняли сподіватися на повернення й відновлення незалежності.

 

Через свою історичну приналежність євреї в усі часи прагнули повернутися на землю батьків і відновити свою державу. Останні покоління поверталися сюди масово. Будівники доріг і захисники своїх поселень, вони відроджували пустелі, відродили єврейську мову, звели міста й села, поклали початок господарському й культурному життю суспільства, яке шукає миру з сусідами й уміє оборонятися від них, а у стані миру несе прогрес усьому населенню світу...»

 

Що коїлося в Ізраїлі! Молодь тріумфувала, старі плакали — повернення Батьківщини усі сприйняли як диво — справжнє біблейське диво».

Зворушлива зустріч

Від автора 

І знову мир...