По суті, Глобальний саміт миру у Швейцарії — це ритуальне обтанцьовування тих рішень, що проговорювали й ухвалювали раніше.
Водночас це й можливість мати прямі переговори з ключовими партнерами, передусім США.
До саміту ми підійшли з новим рівнем взаємовідносин, коли західні партнери, практично всі, дозволили використовувати свою зброю для ударів по воєнних об’єктах на території росії.
Водночас президент України Володимир Зеленський, попри заборону США бити ATACMS по воєнних об’єктах окупантів і колонах біля кордонів Харківської та Сумської областей, добився дозволу завдавати ударів ракетами «Петріотів» по російських бомбардувальниках, що запускають бомби і ракети по Харкову та інших населених пунктах України.
Захід переминається з ноги на ногу
Здавалося, Захід поволі, оглядаючись і переминаючись з ноги на ногу, переходить свій рубікон. Він ламає ним же встановлену «червону лінію» і демонструє готовність розширювати свою воєнну участь на боці України.
Це ще не війна з росією, а демонстрація готовності та сили. Мовляв, владіміру путіну посилається сигнал про неможливість виграти цю війну в західної коаліції.
Однак спільна заява Глобального саміту миру щодо припинення війни не дозволяє особливо емоційним українцям впадати в ейфорію.
У цьому документі з раніше запропонованих Україною пунктів залишились: про продовольчу та безпеку атомних електростанцій, звільнення всіх ув’язнених і повернення дітей.
Водночас із заяви забрали пункти-вимоги щодо виведення російських військ з окупованих територій та відновлення територіальної цілісності України.
А це цілий комплекс заходів: видворення з Криму всіх росіян, котрі поїхали туди жити після окупації півострова; відновлення зруйнованого житлового й адміністративного фонду та інше.
Що означає анулювання цих пунктів — генератори саме такої формули шляху до миру погоджуються на присутність на нашій території путінських окупаційних військ? За наявною інформацією, це (присутність окупаційних військ на території України) було вимогою країн «глобального Півдня» (Бразилія, Індія, КНР, ПАР тощо).
І Україна наразі погодилась підвісити стан територіальної цілісності. Чому? Може, все йде за сценарієм закулісних гравців (глобалістів), про котрий ми вже не раз згадували?
А тим часом головним для президента Зеленського залишається не допустити зсування України у сіру зону геополітики, щоб її не використовували у своїх інтересах глобальні противники. Необхідно впевнено стояти біля своїх союзників і боротися, битися за їхню підтримку. Без нервів і психів.
У декотрих моментах, здається, Зеленський повернув собі енергію і впевненість. Як-от визнав Китай прямим союзником росії, який, по суті, гарантує їй можливість підтримувати високий ескалаційний статус війни.
А от чи вдалось у дні саміту Володимиру Зеленському пройти по натягнутому канату — інтелектуально перемогти путіна? Не залишити йому шансів маніпулювати миротворчістю для завдавання поразки Україні та її партнерам?
Владімір путін зосереджує все більше зусиль не лише в нарощенні інформаційно-пропагандистської війни проти антиросійської коаліції та на пропаганді «глобального Півдня» на чолі з Китаєм, а головним завданням кремль бачить у посиленні кризових явищ усередині українського суспільства.
Від включення до порядку денного глобальних діалогів питання про легітимність українського президента до створення різноманітних вірусів страху, якими він атакує українців, європейців, американців та інших партнерів України. Скажімо, як висунуті ним, нашпиговані страхом, останні чергові умови миру.
Москва, спираючись на Пекін, наполягає винятково на капітуляції Києва. Україна не готова до жодних втратних компромісів.
Однак треба всім бути реалістами. Без справжньої антифашистсько-антипутінської коаліції Україні буде дуже важко.
Путінське оточення шаманів
Будь-яка авторитарність політичної влади, її самостійність поза ментальним суспільним договором буде викликати спротив і щоразу загрожувати революційною кризою.
Президент Володимир Зеленський, здається, це зрозумів.
І хоча стратегію народної, визвольної війни за своє існування й право на державу український президент не склав в ідеологічну конструкцію, він її використовує і реалізує з початку вторгнення.
У відповідь на путінську — відвоювання нібито «історичних» територій і захист усього «російського» — стратегію збирання народів. Слов’янських і православних.
На цьому тлі кремлівський диктатор намагався перетворити терористичне СВО на «священну війну» за право російського народу бути великим і мати мегаімперію.
По суті, це здатність до ефективної конкуренції — елемент російської стратегії війни.
Український народ і його Збройні сили показали надзвичайно високий рівень змагальності. У перспективі — не залишаючи росіянам шансів на воєнну перемогу.
Водночас конкуренція влад, політичних команд, ідей і стратегій також має чимале значення.
Путін пристосував владу, ліберальні ринки та державну економіку до війни, перевівши всі системи на воєнні рейки.
На росії не лише використовують переважаючі ресурси та старі фінансові подушки, а й реконструюють усю політекономічну систему для ведення війни в умовах жорстких санкційних обмежень і тиску на партнерів росії з боку США і ЄС.
На петербурзькому форумі путін оприлюднив економічні плани далекого майбутнього, програми розвитку, розбудови й процвітання росії. Ніби й немає війни, в якій виснаження росії вже має чіткі контури.
При цьому кремлівський диктатор перевів практично всю промисловість, ринки, фінансову систему на створення гігантського воєнно-промислового комплексу. Рф мінімізує фіскалізацію бізнесу та обіцяє збільшення соціальних стандартів.
Путін підібрав команду ефективних менеджерів ліберального спрямування, яким вдається в надзвичайних умовах підтримувати стабільність російської економічної та соціальної систем і навіть збільшувати зростання ВВП.
Роль центру формування нової стратегії створення нового типу воєнної економіки росії покладено на нового міністра оборони, вченого технократа андрія бєлоусова замість старого друга-тайговика й шамана сергія шойгу.
Бєлоусов — не лише доктор наук і спеціаліст з моделювання розвитку російської економіки, він досвідчений управлінець — при владі з 1999 року.
Ставку сьогоднішня росія зробила на затяжну війну, тривалу конфронтацію із Заходом, постійне збільшення воєнного бюджету за умови збереження стандартів соціального життя росіян.
Тобто зробити росію самостійною для ефективного протистояння західному світу в умовах оточення її кільцем західних «ворогів». І що важливо, щоб росіяни не впадали в крайню бідність і не протестували проти війни.
Дезорієнтація згубними оваціями
Отже, москва розробила економічний напрямок запуску нового типу війни.
Природно, що в нас наразі виникають нові питання щодо України, адже головними пунктами порядку денного її виживання є перемога й мир.
То що буде замість іще п’ятирічної давності заперечення Зе-владою мінських угод? Бо після всіх Зе-розведень, Оманів, розмінувань та «всеосяжних перемир’їв» разом із мінськими домовленостями не стало Маріуполя, Азовського моря, 20% нашої території, мільйонів українців...
І зараз нам втирають, що гірше не стало. В чому саме? Скільки можна ліпити цю позитивну пропагандистську жуйку на очі скривавленій країні?
Які жахливі були попередники з фортицікаційною лінією, ракетною програмою, замінованим Чонгаром, доларом по 25 і «наживанням на війні», всі вже давно зрозуміли. Тож дайте врешті вже щось для порівняння, крім тотальної балаканини й овацій.
Тож важливо, щоб і цей саміт, про який забагато галасу, не став тим же гаслом 95-ї колони на кшталт «Ми здобули!».
Адже, зрозуміло, спільні міждержавні рішення в царині ядерної й продовольчої безпеки, як і гуманітарного права, путінська росія не сприйме і виконувати не буде.
Чималою мірою і через перехід на бік росії Китаю, який уже неприховано може підштовхувати її до розширення воєнного протистояння із західною цивілізацією.
Виглядає так, що розрахунки на втримання США, ЄС і Китаю в «нейтральній позиції» не виправдалися. Поки що в ідеологічному сенсі.
Тому головне завдання західної цивілізації, вочевидь, має полягати в розробці «китайської стратегії», яка унеможливить, зведе до певного мінімуму воєнну підтримку ним росії.
Не тільки летальною зброєю, а й елементами, які прискорюють виробництво нею снарядів, ракет, танків і авіаційних платформ, водночас дозволяючи їй запускати цикл нового типу війни. Більш високотехнологічного і руйнівного. Чи не потонуло це усвідомлення в оваціях саміту?
Якою буде Україна?
Також для нас важливо розуміти, якою буде Україна після війни. Це знову буде держава, в якій майже нічого не зроблять, як за попередні 30 років незалежності, чи нарешті ні?
Скажімо, в Україні є чимала кількість корисних копалин і нафта. Нагадаємо, скандально відома фірма Burisma (“Бурісма»), котру заснував ексміністр екології часів януковича Микола Злочевський, займалась тим, що продавала ліцензії на потенційний видобуток корисних копалин в Україні й заробила на цьому мільярди доларів.
Маючи власну нафту на території західних областей і в центрі — в Полтавській області, Україна за всі роки незалежності не винайшла ніякого способу добути цю нафту для власних потреб.
Чому Україна не почала видобувати нафту за останні більш ніж два роки? Невже нам в умовах великої війни не потрібні нафта, солярка для танків чи дизельних генераторів в умовах зруйнованих електростанцій?
Чому Україна не змогла налагодити елементарні речі під час війни — виробництво патронів? То як ми можемо носитися з красивими словами про велич нації, тішитися лозунгами й нічого не робити практично?
Чому ми не перевели виробництво на воєнні рейки? Чому ми не виробляємо власних дизельних чи турбогенераторів у необхідній кількості, аби вирішити наші енергетичні проблеми?
Чому ми з перших днів повномасштабного вторгнення переживаємо ракетні атаки й не беремося робити власну систему ППО?
Що ми, окрім допомоги Заходу, можемо сьогодні протиставити путіну як нація, котра мала б стати на шлях економічної самодостатності, в умовах використання путіним будь-яких миротворчих зусиль, арсенал котрих він уже наростив як зброю проти України, примушуючи її до капітуляції?
