Здавалося б, навіщо казання священника, коли ти й без того знаєш проголошуваний текст зі Святого письма?
Але ж ні – інтонації, міміка й жести невідпорно ваблять до, здавалося б, добре знаного.
Утім, справжня магія мовленого не так в акторських здібностях промовця, як у здатності публічно мислити.
Майстерних ораторів чимало, проте лише одиниці з них уміють думати під час промови.
Тобто, не розкладати фактологічні пасьянси та жонглювати ерудицією, а саме – прилюдно мислити. Як-от Віталій Портников.
Поважного віку притча во язицех про так звані письменницькі муки – це саме про ловитву вислизливої думки. Хто скільки вполював – вимірюють написаними впродовж дня абзацами чи сторінками.
А тут за 10—20 хвилин ютубу просто на очах народжується зв’язний і набагато об’ємніший текст – хіба не магія? Причому йдеться навіть не про вибудування логіки ситуації, а про окреслення цілої проблеми з її виникненням, розвитком і сценаріями розв’язку.
Звісно, ходить саме про окреслення, бо змагання з проблемою вимагає часу і простору, алхімії писаного, що оперує безліччю деталей і ще більшою кількістю їхніх взаємозв’язків. Текст буде набагато довшим за екранний феєрверк, але хоч як парадоксально — лаконічніший і точніший у формулюваннях.
Приклад Портникова тут вельми ілюстративний. Він має кілька книжок, крайня з яких — «Дзвони Майдану» (Х.: Акта, 2018), де зібрано написане за 2011–2018 роки. Політологічні есеї, помережані спогадами журналіста, котрий був знайомий чи не з усіма топполітиками свого часу.
Деякі матеріали – як щоденник Майдану — мають за основу фейсбучні пости, але, очевидно, відредаговані й відкоментовані, бо в ті дні було так, значить автор, що «думка старіє швидше, ніж ти її висловиш». З текстів зникли повторення, приблизність і зайві емоції. Чар інтонування замінила прискіплива аналітика.
Проте читабельність не програла слухабельності — завдяки збільшенню суто письменницьких принад: метафор, побутових замальовок, принагідних політичних бувальщин та літературних порівнянь.
Наприклад, таке: «Бредбері — як і решта великих фантастів минулого століття, скажімо, Азімов, Лем, Стругацкіє, Кларк та П’єр Буль — був реалістом. Просто реальність сучасного йому світу була аж такою лячною, що змальовувати її можна було лише в категоріях фантастики».
Навіть на письмі стилістика Портникова залишається значною мірою розмовною і провокативною. Ось, приміром, він пише про ізраїльську еліту: «Археолог Моше Даян, науковець Хаїм Вейцман, сторож кібуца Давид Бен-Гуріон» — взагалі-то нічого евристичного, усі великі колись були малими.
Але такий прийом дає змогу говорити з масовим читачем однією мовою — а Портников про це дбає завжди, як у мовленні, так і в писанні. До всього, це демонструє його вміння оживляти абстрактні конструкції, адже тут ідеться про вияскравлення формули self made man стосовно згаданих персон.
Портникова цікавить передовсім пошук закономірностей; те, що він пише, можна означити як філософію політики. За формою — популярну, за суттю — не менш серйозну за академічну.
Так, це не трактат, а, радше, мозаїка. Утім уважний читач легко реконструює наскрізні смисли що вітчизняних, а що глобальних трендів. Ось, до прикладу, як виглядає — за Портниковим — політична історія України після 2011-го: «Українська держава, проголошена 1991 року, вичерпала свої функції і можливости. За Україну, по суті, мали просто перейменовану Українську ССР, що пройшла за ці роки шлях від уламка імперії, що розвалювалася, до «олігархічної» республіки, а зрештою, криміналізованої феодальної маєтности… Те, з чим ми наразі зіткнулися, не являє собою диктатуру й поки що не є авторитаризмом. Це клептократія, переписування країни на себе… На диктатуру немає грошей… Брак політиків хоч із якимись поглядами, крім зажерливих думок про гроші і власність… Вивіска з написом «Україна» маскувала акціонерне товариство, монополізоване злодійкуватими пройдисвітами».
2014-го, з початком російсько-української війни, Портников свідомо знизив ступінь критики влади, справедливо вважаючи, що за воєнного стану людська довіра до владних інституцій — чи не головна підвалина ефективного спротиву.
Проте утримання було доволі прозоре: «Популісти, які незрідка змінюють автократів, виявляються ще небезпечнішими, бездарнішими і пожадливішими… Багато хто з них уторопав, як конвертувати Майдан… Нахабне знищення національних перспектив скрізь вимінюють на підтримування умовно пристойного рівня соціальної стабільности… А впаде там держава чи ні, то це проблема не сьогоднішня, а завтрашня. А завтра нам іще грошей дадуть… Існування в категоріях не політики, а виключно бізнесу».
Оскільки Віталій ніколи не приставав на будь-чию пропаганду, його активно не люблять у високих кабінетах різного кольору. А в РФ на нього наклали санкції – у тому ж році, коли вийшла рецензована книжка. Авжеж, він чи не перший написав про «воскреслий Райх» на Росії і «аморально дику більшість, котра її замешкує».
Писалося це тоді, як у нашому інформаційному просторі квітнула тенденція звинувачувати в агресії винятково Путіна й виводити з-під відповідальности Росію як таку, включно з її культурою і її народом.
Нещодавно всі «хорошиє русскіє» передінфарктно перехвилювалися після виходу трисерійного документального фільму «Зрадники», де Путіна зображено цілковитим послідовником «демократа» Єльцина. Шокове викриття! – лунало з усіх емігрантських усюд.
А Портников писав про те саме десять років тому. Згадує, як одразу по ҐКЧП і проголошенню Україною Незалежности (працював тоді власкором київської газети «Молодь України» у Москві) зайшов був до російського уряду: «І що ж я почув в кулуарах Білого дому? Танки! Треба направити у Київ танки! Це ніяка не незалежність, це змова проти демократії, ну не можуть українці не хотіти бути разом з новою Росією».
А в іншому місці так схарактеризував тодішнього тамтого президента: «Визначальним для Єльцина — тим, що зумовлювало його вчинки та змушувало ризикувати і класти на карту все, — було непоборне прагнення влади… Це — барикада Єльцина, барикада його особистої влади і добробуту його родини. Більше Єльцина в політиці анічогісінько не цікавило… Популіст найвищої проби… Решта — то був вигаданий образ, блискуче відшліфований єльцинським зятем Валєнтіном Юмашевим».
Багато цікавого, ясна річ, довідуємося про російську журналістику, яка блискавично перекинулася на цілковиту пропаганду соловйових-кісєльових. Як завжди у Портникова, замулені джерела ретельно розчищено: імена, паролі, явки.
Невеличкий нарис присвячено колишньому російському міністру друку Лєсіну з метою зрозуміти, «у який спосіб постала войовнича і ница російська антижурналістика, що є частиною військового нападу режиму Владіміра Путіна на нашу країну… Конструктором цієї пітьми був Міхаіл Лєсін».
Саме той керував зачисткою медіаголдінгу Ходорковского, після чого «телеканал НТВ перетворився на важіль маніпуляцій і брехні».
Далі «Лєсін забажав, аби сморід відчули всі — з’явився телеканал Russia Today». І знов-таки, починалася отруйна діяльність цього персонажа ще за Єльцина. Як і популярний цикл «Намєдні» Парфьонова, який був «багатосерійною історією про те, що в лайні теж можна добре жити… Парфьонов – газований Путін. Із сиропом».
Подібних блискіток-характеристик у книжці чимало. Ось дещиця: «Хезболла» – ліванська «Партія регіонів»; «Чорногорія, югославська Бєларусь»; «Лєнін — це символ зла, яке взяло гору».
Зустрічаємо і геть несподівані історичні висновки: «Сталін віддав Гітлеру найщільніше населені євреями Варшавське і Люблінське воєводства… Тож якщо в світі була країна, морально відповідальна за Голокост не меншою мірою, ніж гітлерівська Німеччина, то це – Совєтський Союз».
Трапляються й неординарні геополітичні припущення: «Без нашої успішної інтеграції до Європи Польща назавжди так і залишиться околицею Заходу, що з побоюваннями вдивлятиметься у Схід. Польща має шанс зсунутися до центру Європи лише в тому разі, коли на околицю Заходу обернеться Україна. І ще не знати, для кого з нас те більше важить».
Та кожна інтелектуальна провокація у Віталія Портникова має міцний доказовий каркас, навіть така: «Якби не Путін, українська політична нація дозрівала би ще довго».
