У реальному світі «абсолютна перемога» буває лише в кіно.
У земному відображенні перемога — це не стільки «смерть усіх ворогів», скільки можливість зберегти себе та, відповідно, надію на майбутнє. Де завжди є шанс і на справедливість, і на перемогу.
Доля Глобального мирного саміту, що проходитиме 15—16 червня 2024 року в місті Бюргеншток у Швейцарії, за попередньою оцінкою президента Франції Еммануеля Макрона, мала бути вирішена в «день Д» — 6 червня у Франції. У цей день відзначалась 80-та річниця висадки 150-тисячного десанту союзних військ у Нормандії.
І дійсно, після окремої розмови в Парижі президента США Джо Байдена та України Володимира Зеленського, 7 червня, Байден оголосив про новий пакет військової допомоги Україні на 225 мільйонів доларів.
Пакет, зокрема, включатиме боєприпаси для HIMARS, ракети для систем HAWK, зенітні ракети Stinger, протитанкові системи Javelin і AT-4, мінометні системи й артснаряди тощо.
Водночас Джо Байден зробив непоганий піар-хід: він публічно попросив вибачення в України в особі Зеленського за затримку зброї для України. З позицій сьогоднішнього дня це виглядає як частина якоїсь гри, фарсу.
Спочатку легко обіцяють, потім так само легко не дають, знаючи, що через відсутність зброї Україна втрачає людей — і цивільних, і військових — та цілі населені пункти.
Глобалісти заплутались
Чим далі, тим більше заступництво на позір ліберальної демократії з боку США і ЄС виглядає красивими гаслами. Ми опинилися у статусі Чехословаччини 1938 року.
Річ у тім, що ті кола на Заході, які називають глобалістичними і які наївні свідки демократії в Україні вважають нашими друзями й союзниками, що хочуть нам добра, а ми, дурні, їх не слухаємо, — теж сіли в калюжу.
Вони заплуталися в своїх хитромудрих комбінаціях.
Ідея випхати путіна з Європи та домогтися на росії політичної турбулентності, заманивши її в якусь пастку на кшталт Афганістану 1980-х, була хорошою на етапі планування. А от на стадії виконання дала цілу низку збоїв.
Політична й економічна системи рф виявилися значно стійкішими, ніж вважалося, а поведінка таких важливих гравців, як Китай (КНР), — значно компліментарнішою до, м’яко кажучи, порушника міжнародних правил. Це фактично обнулило ефект санкцій і створило нову конфігурацію міжнародних сил.
Комуністичний Китай уже давно вийшов із ролі сателіта і так само, як США, теж любить загрібати жар чужими руками. А росію розглядає як криголама, що руйнуватиме західний порядок та шикуватиме «білих варварів», на яких у Піднебесної є зуб ще від часів опіумних воєн.
Так само, як в рф носяться з трагедією «розпаду СССР» і, прагнучи взяти за це реванш, намагаються відкотити кордони НАТО до 1997 року (це було чітко задекларовано у 2021 році), у Китаї не можуть забути приниження середини XIX сторіччя. Просто в Україні, де сходознавство не на досить високому рівні вивчення, про це не дуже добре знають.
Жорстка правда в очі
Що робити серед цих схем українцям? Вочевидь треба чітко усвідомити: ми опинилися у заручниках абсолютно недружніх і байдужих до нас сил, як зі Сходу, так і з Заходу.
Бо це ж очевидно: якщо нам хтось допомагає, то не з приязні до нас самих, а з якихось власних (не дуже точних розрахунків).
Тож, щоб вижити в цій світовій зарубі й вигородити собі достойне місце у світі, потрібно реально, а не фарсово виплекати в собі вищий ступінь національного егоїзму та етнічної солідарності, такого ж високого рівня, як егоїзм і солідарність наших противників і недоброзичливців.
Попри все, хочеться вірити, що Україна повторює шлях Великої Британії, яка під час Другої світової війни зазнала важких воєнних поразок, але не лише вистояла, а й створила антигітлерівську коаліцію, яка врешті знищила нацизм.
Також незважаючи й на те, що в Британії була потужна «п’ята колона Гітлера» у вигляді британського союзу фашистів і герцога Віндзорського, колишнього короля Едуарда VIII, якого нацисти хотіли посадити на трон після поразки Лондона.
Як і для путіна, готовність британського уряду продовжити війну для Гітлера було повною несподіванкою. Він розраховував на його згоду до компромісного миру на прийнятних для Британії умовах. Путін же хоче тільки капітуляції України.
Зніяковілість Білого дому
Отже, наприкінці 2023-го – на початку 2024 року «Яструби миру» з капітолійських рівнин Потомаку загралися у пацифізм. Довгі зволікання Вашингтона у наданні допомоги Києву були на руку москві.
Про це писали чимало американських аналітиків. Зокрема, впливовий американський експерт з національної безпеки та геополітики Андреас Клут на шпальтах видання Bloomberg обурювався вимогою Білого дому до України перейти в оборону, адже уряд США не може виконати свою частину угоди — надати техніку і боєприпаси.
Варто зазначити, що тверезий аналіз Андреаса Клута — яскравий приклад, коли західна преса (переважною більшістю) працює у правильному напрямку у відповідний момент. Водночас частина американського істеблішменту поверхово занурена у ситуацію в Україні і досі вважає нас «уламком постсовєцького простору».
Так, із повідомлень західних ЗМІ радник 46-го президента США з національної безпеки та оборони Джейкоб Салліван у січні 2024 року на Всесвітньому економічному форумі у швейцарському Давосі передав Володимиру Зеленському повідомлення про те, що йому «потрібно змінити стратегію: перейти від оборони й відмовитися від нового контрнаступу».
Зі слів Андреаса Клута, приятель кремлівських гебістів путіна, патрушева і наришкіна Салліван не знав, що українські війська на той момент уже три місяці перебували у стані оборони. Фактично, з жовтня 2023 року, коли відновилися російські штурми Авдіївки, а згодом — Куп’янська.
Тоді в Білому домі запанувала зніяковіла тиша.
«Тим часом путін уже наказав своїй армії окопатися та утримувати займані території. Він очікує наших виборів у листопаді, сподіваючись на перемогу свого приятеля Трампа, — стверджує Андреас Клут. — Звичайно, Україна має за таких умов нарощувати власне виробництво боєприпасів, але це простіше сказати, ніж зробити, коли російські ракети б’ють по її заводах, яких можна полічити на пальцях обох рук. Те, наскільки Захід зрадив Київ, уже шокує».
Звичайно, не йдеться про весь Захід, але про ту його частину, яка введена в оману путінською дезінформацією, і ту, в якої зовсім інші пріоритети, ніж міжнародне право, демократія та мир на основі усталених за минулі пів століття норм. Їхній цинізм увійде в історію.
І в той час, коли стверджувалось, що уряд США не має грошей для нових пакетів допомоги Україні, у Вашингтона виявилось чимало всіляких ресурсів для всебічної підтримки державного утворення Ізраїль.
Пазли осіннього припинення вогню
Наразі ситуація навколо потенційних мирних переговорів України і росії (звісно, через посередників і як результат відповідної конференції у Швейцарії) складається з багатьох фрагментів. Але якщо почати зводити все докупи, то складається впізнавана картинка.
Візит до Києва американського гітариста і за сумісництвом держсекретаря США Ентоні Блінкена, за різними інформаційними витоками, був присвячений отриманню принципової згоди від українського керівництва на такі переговори.
Аргументом, імовірно, послужило постачання Штатами чергової партії життєво необхідної нам зброї і боєприпасів, а також напівдозвіл використовувати цю зброю для ураження на території агресора енергетичної інфраструктури, котра живить і запускає ракети й дрони по Україні.
Оскільки про цей пакет допомоги інформують пресу, то, ймовірно, таку згоду отримано.
До речі, це виглядає дуже схожим на підхід, проголошений Дональдом Трампом, тобто, демократи позбавляють республіканців їхніх напрацювань. Однак у політиці авторське право не діє.
На протилежному боці лінії фронту путін симетрично поїхав у Китай по поради-накази Сі Цзіньпіна. А перед візитом ще раз повторив, що кремлівська імперія готова на переговори з Україною, але агресору потрібні «гарантії безпеки».
Мається на увазі згода західних партнерів України піти на припинення вогню без вимоги вивести окупаційні війська з нашої території. Або хоча б вивести не повністю, залишивши як мінімум коридор у Крим по суходолу.
Безперервними, шаленими атаками — і ракетно-дроновими, й російських військ — москва намагається посилити переговірні позиції.
І кадрові зміни у керівництві ЗСУ теж лягали в цей переговорний пазл. Хоча Сирський дуже швидко потрапив у немилість ОП.
Ще одним елементом імовірного припинення вогню восени є дивна сміливість декого з наших європейських партнерів щодо введення своїх військ в Україну.
Нагадаємо, що вслід за Францією таку ж потенційну готовність висловила Швеція. Натякає на щось подібне і Велика Британія.
Якщо вогонь на фронті припиниться і буде створено буферну зону, то ввід у неї військ із країн НАТО виглядає безпечним і тому доволі вірогідним.
Цікаво, що й українські офіційні особи, скажімо, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, натякають, мовляв, переговори на певних умовах ніхто не відкидав.
Звісно, дипломати завжди ведуть мову про переговори, але на цей раз, схоже, йде підготовка суспільної думки.
Водночас не можна впевнено стверджувати, що мирні переговори точно відбудуться. Наразі можна обережно сказати, що їх вірогідність значно підвищилася.
Умови миру
Припинення вогню буде лише паузою у війні, яку Україна та росія використають для посилення воєнного потенціалу.
Гарячі голови дійматимуть запитанням: це буде зрада чи перемога? Не те й не інше. Це буде об’єктивна реальність, яку доведеться сприймати. І розбиратися, що і як робити далі.
Останнім часом навіть найзатятіші пропагандисти дедалі частіше збиваються на обговорення умов майбутньої мирної угоди.
Війна закінчується миром — це аксіома. Але картину прийдешньої перемоги в нас досі не написали. Це небезпечно, адже питання про перемогу й поразку залишиться в майбутньому простором для політичних маніпуляцій, які різатимуть душі й суспільство по живому: заради чого ми зазнали таких втрат?
«Умови миру», які напишуть в офісі президента України, Брюсселі, Вашингтоні, Пекіні та москві, не стануть відповіддю на запитання про перемогу та поразку. Умови миру — це про те, в чому саме полягає перемога і якою є міра нашої поразки. Це — тема для дискусії перш за все в українському суспільстві та середовищі політиків.
