Сто років тому — 3 червня 1924 року — відійшов Франц Кафка.
Перед тим заповів другові, письменникові Максу Броду, знищити по смерти усі свої рукописи. Брод не виконав останньої волі й потім пояснював: Франц знав про моє побожне ставлення до усього ним написаного, тож, мовляв, таємно сподівався, що я вчиню саме так, як вчинив.
Цілком вірогідне пояснення, а проте залишається загадка: чого боявся Кафка у разі публікації його приватних (щоденники й листи) та недописаних літературних текстів?
Так, Кафка був тим, кого сьогодні назвали би перфекціоністом — тим, хто не пустить найменшого свого витвору у світ, коли той максимально не наблизиться до ідеалу, як його розуміє автор.
Навряд чи знайдемо іншого великого письменника, котрий настільки улягав би диктатові ідеалу. Чого вартий один лише цей рядок зі щоденника: «Вчора й сьогодні написав чотири сторінки — важко перевершити їхню нікчемність».
Саме через те Кафку активно не люблять популярні літерати, які паразитують на примітивних читацьких смаках. В Україні цей антикафківський ку-клукс-клан можна означити збірною назвою «кокотюха».
Звісно, Кафків перфекціонізм надиктовував йому заповіт — вже не чуючи за собою життєвої сили, він намагався уберегти своє ім’я від кривотолків, коли вже не зможе щось пояснити.
В одному з незавершених рукописів вичитуємо: «Він-бо знав: усе, що він скаже, потім виглядатиме зовсім інакше, аніж він мав на увазі, і що тільки від ставлення залежить відшукати в його словах добро чи зло» (Зниклий безвісти [Америка]. — К.: Критика, 2009).
Але, схоже, Кафку лякала не так навіть недоредагованість текстів, як недодуманість тієї вічної дихотомії «добро чи зло». Він пірнув у цю проблему так само глибоко, як Фройд.
Чільний американський літературознавець Гаролд Блум значить: «Фройд, хитро наслідуючи Шекспіра, розгорнув перед нами карту нашого розуму, проте Кафка настільки наблизився до нас, що ми вже не можемо з його допомогою сподіватися врятувати себе, навіть від нас самих» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007).
Оце й непокоїло Кафку: що вже гадати про майбутніх читачів, коли він сам не може дати собі раду з кричущим неспівпадінням ідеалу й реальности. Його ідеалом було створити звичайну сім’ю, одружитися й мати дітей.
Та що довше він малював собі райдужні сценарії, то похмурішими увижалися йому альтернативи — аж до такого: «Зі шлюбом у світі з’явилася брехня».
І це — у розпал закоханости і заручення з Феліцією Бауер. І саме тоді він написав роман «Процес», який згодом заповідав знищити, бо не знайшов у ньому виходу з чітко усвідомленого переконання «так жити не можна».
Перша фраза цього роману — чи не найвідоміша у світовій літературній історії: «Напевне, хтось обмовив Йосифа К., бо одного ранку, дарма що він не скоїв жодного злочину, його заарештували».
Прокинувся він у такий ґвалтовний спосіб у день свого народження. Початок останнього розділу під назвою «Кінець»: «Увечері напередодні тридцять першого дня народження К...». Кінець — в усіх смислах — настає опівночі, за мить до (не)настання наступних іменин. Кафка геніально зредукував ціле людське життя до одного року, суть якого є процес як тривалість і її осмислення.
Якщо шукати за мотивами мазохістського заповіту Кафки — то передовсім у «Процесі». Йосиф К., нагло заскочений звинуваченням невідомо чому і звідки, змушений «відтворити на папері та з усіх боків перевірити все своє життя аж до найменших учинків та подій».
Наступне речення — прямий хід до заповіту: «І яка жалюгідна ця робота!». Вже тоді, за десять років до відходу, «втомившись від думок і втомившись чекати», Кафка зайшов у глухий кут: персональний досвід, хоч як доглибно його аналізувати, не дає розуміння досвіду колективного.
Життю байдуже, що ти про нього думаєш. Процес триває поза твоєю волею. Спочатку ти пручаєшся і шукаєш виходу: «Як позбутися його, обминути, як можна жити без процесу?». І щоразу твоє «розслідування», мов заїжджена платівка, зіскакує на початок й ти у розпачі бачиш, що «звинуваченому так само далеко до вироку, як і тоді, коли б він був на волі». Думання буксує, а «процес мало-помалу обертається на вирок».
У «Процесі» є вставна притча про браму правосуддя. Вона відкрита, але чоловік не наважується увійти, бо сторож, хоч і не заступає дороги, каже, що сьогодні немає дозволу. І завтра його немає, і через рік. Прохач терпляче чекає, старіє і зрештою помирає.
Останнє, що він чує, — зізнання сторожа: направду вхід був завжди вільний і призначений саме для цього чоловіка. Йосиф К., зачувши цю історію, гадає: нещасний чолов’яга сам винен, бо «якщо він сідає на стільчик біля брами і сидить на ньому все життя, то робить це з власної волі».
К. робить навпаки: його волею є керувати подіями, а не дрейфувати ними; розібратися замість підкоритися. «Процес буде тільки тоді, коли я сам погоджусь його так називати», — кидає він рукавичку всім тим дивним обставинам.
«Цей закон, певне, тільки у ваших головах», — зневажливо каже він таємничому інспектору і дістає у відповідь: «Ви й самі в усьому пересвідчитесь».
Пересвідчився. Активний спротив К. призводить до того самого смертельного фіналу. Авторський коментар шокує: «Він зазнав поразки тільки тому, що прагнув боротьби».
Якщо і дія, і бездіяльність ніяк не впливають на перебіг, то навіщо бути Кассандрою? Навіщо лякати майбутнього читача безплідними розумуваннями? Можливо, саме такий розмисел нашіптував письменникові його заповіт?
«Нікому не буде жодної користи, якщо розмова відбудеться насправді», — хіба це не про перспективу публікації «Процесу», як вона увижалася Кафці наприкінці життя?
У «Процесі» знаходимо й таке: «Звісно, з власної волі я й справді не втручався б у ці справи, потреба вдосконалити правосуддя ніколи не заважала б мені спати». На перший погляд, це нагадує нинішню попформулу «менше знаєш — краще спиш».
Направду весь роман — ніби розгортання іншого афоризму, діаметрально протилежного: якщо не цікавишся політикою, вона зацікавиться тобою. І коли прокинешся — шансів у тебе не буде. Не врятує навіть колаборація зі злом.
Політичне трактування творів Кафки — найпоширеніше. Київський літературознавець Дмитро Затонський, який колись першим представив Кафку читачам з СССР під час хрущовської «відлиги» (1965), вважав його «великим експертом не лише з питань влади, а й з питань відчуження... Кафка дає змогу глянути на політику як на сферу побуту». Саме через цю побутову оптику дуже добре видно «багатоступеневу безвідповідальність... деперсоналізацію влади, а тим самим і розмивання всіх її меж».
Утім, існують і геть інакші тлумачення. 1936 року вийшов польський переклад «Процесу» з передмовою дрогобицького письменника Бруно Шульца, який наполягав, що Кафка — це не про таємниці людської влади, а про «величність божественних законів».
Там же знаходимо ще одну яскраву інтерпретацію: виграти у вищого суду можна «за допомогою жінок, які, як переконаний Кафка, є посередницями між людським і божественним» (Бруно Шульц. Літературно-критичні нариси. — К.: Дух і Літера, 2012).
Пізніше «релігійний» спосіб пояснення Кафки перейняв уже згадуваний Гаролд Блум, кваліфікуючи празького генія «найбільшим єврейським автором від часів появи єврейської Біблії... У нескінченно плутані способи майже все, що писав Кафка, крутиться довкола питання його ставлення до євреїв та єврейських традицій».
А в Оксфордському підручнику з юдаїки зазначено вже зовсім однозначно: «Гуманістичне уособлення єврейської цивілізації — Кафка» (Єврейська цивілізація. — К.: Дух і Літера; Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2012).
Замирив часом взаємовиключні потрактування Кафки німецький культуролог Теодор Адорно: «Іномовець непроникного». З першого погляду, занадто туманно. А з іншого — як іще можна коментувати, приміром, такий мінідіалог з того ж «Процесу»:
— Отже, ви невинні?
— Авжеж!
— Оце якраз найбільше лихо.
Проте, попри свавілля абсурду, у творах Кафки є чимало реалістичного. Наприклад, в оцінках сучасного йому літпроцесу, де перфекціоніст не щадив пристосуванства, про що вже згадувано на початку статті. У щоденниках знайдемо чимало нокаутуючих характеристик доволі відомих тоді літератів.
Про одного — «солодкавість продукції вводить в оману щодо її цінности». Про іншого: «Здається, ніби кінчик язика миготить між словами». Або навіть так: «Письменник він посередній, хоч і є добре написані шматки... Він прочитав казку, що мала такі місця, що давали право бігти до виходу крізь усю залу, по головах слухачів».
Зрештою, в Кафки є оповідання «Співачка Жозефіна, або Мишачий народ» саме про творчі симулякри: «Коли стати досить далеко від неї і слухати або, ще ліпше, щоб насправді пересвідчитись у цьому, дати їй співати в хорі й поставити собі завдання впізнати її голос, то, безперечно, ми не почуємо нічого, крім звичайного, хіба, може, трохи примітного чи то ніжністю, чи то кволістю висвисту. Та коли стояти перед нею, це вже не тільки свист; щоб розуміти її мистецтво, Жозефіну треба не тільки чути, а й бачити. Навіть якщо це був наш повсякденний свист, нас одразу спантеличило б те, що хтось, наміряючись зробити щось цілком звичне, стає у таку велично-урочисту позу... Хай там як, вона заперечила будь-який зв’язок між її мистецтвом і свистом. А тим, хто дотримується протилежної думки, вона відповідає тільки зневагою і, очевидно, ненавистю».
Коли читаєш сучасну українську літературу, ця сторічної давнини замальовка зринає з пам’яти набагато частіше, ніж хотілося б.
Ну і Кафка — то не лише похмурий саспенс. Незрідка це гумор рівня Чехова чи Марка Твена. Розкошуйте: «Державний службовець з напіввідкритим ротом... Сукня з презервативного шовку... Я перервав його доводи і послався на внутрішній голос. Добре подіяло... Беттіна і полковник у театрі: можна Беттіні покласти голову на плече полковника? Якщо у Беттіни немає вошей».
*Уперше «Процес» перекладений Петром Таращуком 1998-го для видавництва «Юніверс». Цей переклад відтворений як в однотомовику видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (2012), так і в багатьох передруках видавництва «Фоліо», де цей роман постійно перебуває в актуальному асортименті. Щойно на сайті цього видавця оголошено про вихід чергового перевидання й оприлюднено нову обкладинку під титлом «Незабаром».
.jpg)
