До американських підручників з тактики бою увійшов епізод з Іракської війни 1990-го, героєм якого став 28-річний капітан танкової роти Герберт Макмастер.
Тоді його підрозділ несподівано наскочив на замаскований складним рельєфом добре укріплений опорний пункт ворога. «Наша команда знищила перші три танки ворога приблизно за десять секунд. Решта вісім наших танків, щойно здолавши підйом, долучилися до атаки. Приблизно за хвилину все, що перебувало в зоні досяжности наших гармат, запалало… Ми знищили всі вісімнадцять танків з близької відстані».
А далі найцікавіше: по рації надійшов наказ від командування припинити вогонь і просування. Капітан кинув своєму радистові: «Скажіть їм, що ми не можемо зупинитися. Скажіть, що треба продовжувати цю атаку. Скажіть, що я перепрошую».
Тоді майбутній генерал не лише виграв бій, а й забезпечив своєю ініціативою — попри невпевненість вищих командирів — успіх усієї операції.
«Нам не треба було казати, що робити, усе виходило природно», — це про компетенцію молодших офіцерів, що є наріжним каменем американської військової освіти.
Власне, книжка Макмастера «Поля битв. Боротьба за захист вільного світу» (К.: Наш формат, 2023) — це не так спогади про бойову участь чи не в усіх війнах на Сході й не так навіть мемуари високопосадовця у Білому домі, яким він став згодом. Це саме про компетентність — від польового командира до радника з національної безпеки США. Без жодної залежности від будь-яких форм партійности.
«Я людина аполітична; наслідуючи приклад генерала Джорджа Маршалла (архітектора перемоги в Другій світовій війні), я навіть ніколи не голосував. Якби мене обрали, я виконував би свій обов’язок під керівництвом президента Трампа, як робив це і в командах п’яти інших президентів», — міркував Макмастер, очолюючи один з військово-аналітичних центрів.
І його таки обрали — на другому році президентства Трампа. Радник з нацбезпеки — друга за значущістю посада у виконавчій владі Америки (віцепрезидент — це, радше, своєрідний апаратний баланс).
Коли ми сьогодні говоримо про політику Байдена стосовно України, то мусимо здавати справу, що це значною мірою реалізація позиції Джейка Саллівана, нинішнього радника з нацбезпеки.
Герберт Макмастер написав свою книжку 2020-го, а до українського перекладу додав передмову, датовану липнем 2022-го. Ці п’ять сторінок дають нам добре знати, що не так з американською зовнішньою політикою, котра повсякчас запізнюється.
Отже, невдовзі по призначенні Макмастера, 2017 рік: «Я нагадав главі держави, як він сам критикував рішення адміністрації Барака Обами надавати Україні тільки нелетальну допомогу після російського вторгнення 2014 року. Я усвідомлював, що чимало працівників адміністрації остерігаються, щоб Владімір Путін не потрактував надання чи дозвіл на продаж Україні протитанкових ракет «Джавелін» як провокацію, однак сказав Трампу, що насправді все навпаки. Якщо ми не докладемо зусиль, щоб допомогти Україні в посиленні її оборони, імовірність поновлення російського нападу зросте. Президент ухвалив правильне, на мою думку, рішення. Адже слабкість провокує».
Макмастер вважає це першим відповідальним кроком США супроти Росії від часу закінчення Холодної війни, коли «Вашинґтон… намагався розвивати й збагачувати Росію та Китай, своїх колишніх супротивників. Він залучив Москву і Пекін до західних інституцій — від Світового банку до Міжнародної космічної станції, від Світової організації торгівлі до Паризької угоди. Іншими словами, Вашинґтон включав їх до світопорядку, який раніше саме від них і захищав».
Апогею ця хибна політика умиротворення сягнула за Обами, у якого Байден, нагадаю, працював віцепрезидентом.
Після каденції Трампа Америка знову повернулася до загравання з диктатором: «Джо Байден та європейські лідери, як і їхні попередники, доклали всіх можливих зусиль, аби задобрити російського президента… Поки російський лідер накопичував війська на кордонах України, Байден вивів військово-морські сили США з Чорного моря, відмовився відправити Україні додаткове озброєння, перелічив усе, чого Сполучені Штати й Організація Північно-атлантичного договору не робитимуть для захисту України, евакуював з неї працівників посольства США та військових радників. Якщо брати ширше, адміністрація Байдена запропонувала серйозні скорочення військового бюджету, взялася зменшити роль ядерної зброї в оборонній стратегії Америки, обмежила виробничі потужности держави в нафтовій, газовій і нафтопереробній галузях, які б дали змогу замінити постачання з Росії».
Уся ця демонстративна поблажливість переконала Путіна у подальшій безкарності. Як і популістське виведення військ з Афганістану: «Намагання американської влади погрозами відплати стримати російське вторгнення в Україну не сприймалися всерйоз після здачі Афганістану терористичній організації та принизливого відступу з Кабула в серпні 2021 року». Авжеж, слабкість провокує.
Утім, Макмастер аж ніяк не ідеалізує Трампа. Компліментів на його адресу у книжці немає. Хіба вважати за такий політкоректно двозначну характеристику: «Неординарний і готовий до ризиків президент».
Але немає і образи на начальника, який звільнив свого радника. Це сталося, до речі, також у зв’язку з Афганістаном. Під час виборчої кампанії Трамп і сам підтримував виведення звідти американського контингенту.
Макмастер, як обійняв посаду радника з нацбезпеки, переконав не робити цього й запропонував нову, набагато жорсткішу до талібів стратегію. Трамп погодився, але згодом піддався навіюванню ворожого до Макмастера крила Білого дому — і зрештою звільнив генерала.
А перед тим ще й «альтернативні праві та росіяни вважали мене завадою в досягненні своїх цілей, тому співпрацювали в соціальних мережах під хештегом #FireMcMaster (#Звільни Макмастера)».
Герберт Макмастер вважає, що саме слабка позиція США підштовхнула Росію до повномасштабного вторгнення, що поставило світ на межу світової війни.
Роботу над помилками треба здійснити негайно, аби катастрофа не ширилася: «Сполучені Штати, країни НАТО та держави з-поміж їхніх однодумців на кшталт Японії мусять без зволікань не лише посилити власні військові спромоги, а й також допомогти зміцнити оборону Тайваню з урахуванням того, що можна було зробити до 24 лютого 2022 року, щоб допомогти Україні запобігти новому російському вторгненню».
За великим рахунком, «Поля битв» і є покроковим сценарієм такої роботи над помилками, яку Макмастер здійснював упродовж року на чолі Ради національної безпеки США.
«Праця має починатися з визначення проблем і бачення їх як таких очима «іншого». Я попросив нашу команду не лише скласти карти інтересів конкурентів, супротивників і ворогів, а й зважити на емоції, прагнення та ідеології, які рухають ними і стримують їх… Ба більше, низка взаємопов’язаних довгострокових проблем, як-от довкілля, кліматичні зміни, енергетика, продовольча та водна безпека, потребувала комплексних зусиль. Ми почали аналізувати ці виклики як перший крок у розробленні комплексних стратегій і приділяли особливу увагу розвитку своєї компетенції. Ми наголошували на важливості історії».
До цього Макмастер викладав історію у військовій академії Вест-Пойнту. Історію не як хронологію подій для загального розвитку, а як стратегічну дисципліну, яка дає «розуміння, як саме сьогодення постало з минулого».
Ба більше, «щоб подолати стратегічний нарцисизм, нам треба прагнути зрозуміти погляд наших конкурентів на історію». Для опрацювання успішної політичної стратегії це перший і непроминальний крок.
Крок, яким нехтували всі американські уряди після розвалу СССР. «Війни 11 вересня» із самого початку страждали на різновид стратегічно нарцисизму, ґрунтованому на уявленні, що американська військово-технічна перевага позбавляє необхідности глибоко замислюватися над природою ворога або над політичними та людськими складнощами цих воєн. Таку зарозумілість породило нехтування історією».
Як на мене, книгу «Поля битв» можна без суттєвих зауваг ставити поруч праці Тімоті Снайдера «Шлях до несвободи»: обидві доводять крайню небезпеку самозаспокоєности Заходу перед сучасними диктатурами.
Хіба що термінологія різна. Те, що Снайдер називає «політикою неминучости» (облудна віра в те, що демократія переможе у світі сама собою), Макмастер іменує «стратегічним нарцисизмом». Паралельно він користується висловом «стратегічна емпатія», що означає «намагання зрозуміти, як емоції та ідеологія керують і обмежують дії інших».
Перша і головна вада «стратегічного нарцисизму» — «недооцінення ризиків бездіяльности». Макмастер ілюструє цю тезу вельми болісним для американців прикладом: «Аль-Каїда» активізувалася на початку 1990-х; перший замах на Світовий торговий центр стався 1993-го, коли ісламісти підірвали під однією вежею 500-кілограмову бомбу (шестеро загинуло, понад тисячу поранено).
1998-го з того ж джерела вийшла фетва із закликом повсюдно вбивати американців і євреїв. Усе те стратегічний нарцисизм фактично ігнорував.
А тоді сталося 09/11: лише загинуло 2 тис. 996 осіб, а матеріальних збитків, як потім порахували, завдано на приблизно 36 мільярдів доларів.
Для українців є болючішими інші приклади стратегічного нарцисизму: фактичний «дозвіл» російського вторгнення; тоді зволікання з постачанням Україні озброєнь, що дозволило Путіну оговтатися після провалу бліцкригу в березні 2022-го; нарешті невиконання союзних обіцянок, що сприяло провалу — називаймо речі своїми іменами — минулорічного контрнаступу ЗСУ.
Макмастер аналізує провали американського стратегічного нарцисизму по всьому світі й щоразу доходить того самого висновку, хоч і в різних інтерпретаціях: «Запобігання нападам та їх випередження якомога ближче до їхнього джерела — найефективніший підхід… Інакше захищатися від нього доведеться всюди… Мудріше викорінити причини насильства, ніж продовжувати дорогу боротьбу з його проявами… Набагато вигідніше стримувати Росію в Європі через присутність США сьогодні, ніж відновлювати безпеку після агресії завтра… Сполучені Штати та їхні союзники мають достатньо можливостей і волі, щоб, зіткнувшись із потенційним ядерним ударом, провести денуклеарізацію воєнним шляхом без співпраці з диктатором».
Наприкінці автор припускає: «Сподіваюся, ця книжка зробить свій внесок у підвищення стратегічної компетентности США». Нам в Україні дуже хотілося б того, чи не так?
