Ветеран Олександр Пєхов мріє створити реабілітаційний центр для військових

Компактний відпочинковий комплекс, що має назву Relax House, розкинувся на території соснового лісу в селі Марківка Терешківської територіальної громади. Від Полтави до нього рукою подати — відстань від центру міста становить усього 15 кілометрів. Це ветеранський бізнес уродженця згаданого села — 41-річного учасника бойових дій Олександра Пєхова. Розвивати його ветерану війни допомагають батьки, а також молодший брат Андрій.

 

Мати Олександра й Андрія — пані Олена — пригадує, що у кризові 90-ті роки минулого століття вони з чоловіком Сергієм започаткували банний бізнес. І тепер уже мають багато постійних клієнтів. «А невеликий відпочинковий комплекс у лісі — то вже задумка Саші. Йому подобається втілювати її в життя. І я рада, що в нього все виходить. Шкода тільки, що він захворів, – далася взнаки війна», — зітхає жінка.

 

Олександр, у минулому спецпризначенець, добровільно зголосився захищати Батьківщину на самому початку російсько-української війни й у підсумку півтора року провів на фронті в зоні АТО. Спершу був заступником командира батальйону поліції «Полтава», потім влився до лав 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ. У її складі тримав оборону на Авдіївському напрямку. Про ті часи нагадують рубці на переніссі, голові та й узагалі по всьому тілу. 

 

«Хоч загалом мав незначні ушкодження, обійшлося без серйозних поранень, — стверджує Олександр. — Набагато дошкульнішими були підступні наслідки вибухів — контузії. У мене й досі приглухуватість, шум у вухах. Довгий час допікали головні болі. А закінчилося все й зовсім печально».

 

Після повномасштабного вторгнення російських загарбників Олександр Пєхов знову був у строю. Разом із побратимами зі своєї 25-ї бригади 26 лютого 2022 року воїн повернувся на Авдіївський напрямок.

 

 

Порівнює: під час другої фази війни інтенсивність бойових дій тут була значно вищою. «Коли ми там стояли, росіяни добряче тиснули, бувало, навіть проривали нашу оборону, та, попри все, ми втримали свої позиції. 

 

«Мушу сказати, разом із тими, хто мав бойовий досвід іще з 2014 року, було дуже комфортно служити, — зауважує Олександр. — Спочатку я був водієм БТРа. А коли пересів за кермо «КамАЗа», моїм завданням було вивозити групи військовослужбовців із бойових позицій або ж завозити підкріплення, а ще — підкидати бойові припаси. Часом, доправивши хлопцям боєприпаси, потрапляв під такий обстріл, що ледве вибирався звідти.

 

Пригадую, в селищі Верхньоторецьке, що на Донеччині, довелося добу очікувати в холодному погребі, доки стихне пальба. Виїхати звідти було неможливо — ворог просто стирав цей населений пункт із лиця землі. Там було суцільне жахіття: навіть голови з окопу не можна було висунути — щоб лишитися живим, тобі мало дуже пощастити. Оскільки мій автомобіль був броньований, я на ньому багато різних функцій виконував. Найжахливіша робота — витягувати поранених бійців, вивозити тіла загиблих. Це неминуче супроводжується стресом. А психологічні травми, які є наслідком стресу, псують потім якість життя». 

 

Найдужче запам’яталася нашому земляку Харківська наступальна операція ЗСУ восени 2022-го, що стала однією з найяскравіших сторінок сучасної воєнної історії. Як наші сили оборони завдали нищівного удару по позиціях окупантів, як москалі втікали, кидаючи зброю та техніку, — все це відбувалося на очах нашого героя. 

 

«У Харківському контрнаступі брали участь три чи чотири військові підрозділи. Але наша бригада першою пробивала оборону противника, — запевняє мій співрозмовник. — Тобто якщо в районі Авдіївки ми стояли в обороні, то тут виконували свою основну роботу як штурмовики — і всередині при цьому було зовсім інше відчуття. Нам тоді дісталося багато трофейної техніки.

 

Техніка в росіян, до речі, непогана — не мотлох, як дехто говорить. Було таке, що залажу на ворожий танк, заглядаю до люку і бачу страшну картину: всередині розірваний на шмаття непроханий гість, нога якого валяється неподалік... Ми з побратимами дійшли тоді аж до міста Лиман Донецької області. Потім, мабуть, із місяць виловлювали на визволеній території російських вояків, які намагалися «шифруватися» під місцевих жителів».

 

Під час повномасштабної війни Олександр Пєхов знову провів у зоні бойових дій майже 1,5 року. Підставою для звільнення з військової служби стала необхідність постійного догляду за онкохворою донькою Міланою, якій нині виповнилося 13 років. Чоловік зізнається, що війна, постійне лавірування між життям та смертю його дуже змінили. І не приховує, що, повернувшись із фронту, якийсь час відходив після пережитого досвіду, іноді «зцілюючи душу» міцними напоями. 

 

«Що й казати, адаптуватися до мирного життя після фронту, перебудуватися психологічно було не так легко, — насуплює брови Олександр. — Поширеною є думка, що алкоголь полегшує стан, допомагає впоратися зі стресом. Та я можу з певністю сказати, що все якраз навпаки — він тільки поглиблює проблеми. Адже наступного дня після вживання спиртного починаються «депресняк», дратівливість, панічні атаки. Згодом кинув не лише вживати спиртне, а й курити. Саме життя змусило мене це зробити». 

 

«Як уже говорив, довгий час на фронті, а потім і вдома мені допікали часті головні болі. Зазвичай у такому разі вдавався до болезаспокійливих пігулок. Та одного разу мов підкошений упав на землю й зомлів. Добре, що це трапилося вдома й рідні одразу викликали «швидку допомогу». Так з’ясувалося, що маю небезпечну хворобу — туберкульозний менінгоенцефаліт.

 

Коли мене перевели з відділення інтенсивної терапії до звичайної лікарняної палати, медики відверто сказали: вони думали, що я «провалюся в яму», з якої вже не виберуся. Але після складних випробувань дійшов висновку: велике значення має те, як сам себе запрограмуєш. Я навіть до кінця не вірив у те, що маю отаку жахливу недугу. Можливо, тому й почав одужувати», — припускає ветеран війни. 

 

Так, ставши свідком страхіть війни і вцілівши на фронті, Олександр Пєхов почав боротися за життя. На нього ще чекають не лише завершення лікування, а й тривала реабілітація. Та вже зараз можна сказати, що він практично подолав хворобу.

 

«Відверто кажучи, ніколи не думав, що зі мною може отаке статися, — ділиться мій співрозмовник. — Я біг по життю, не спиняючись ні на мить. Демобілізувавшись з армії навесні 2016 року, вирішив серйозно зайнятися відпочинковим бізнесом. Спершу мені спало на думку звести оцей стильний будинок-зруб. У ньому є все необхідне для комфортного відпочинку: лазня, сауна, роздягальня, басейн; на другому рівні — відокремлена зона для проживання.

 

Потім спорудили класну альтанку з мангальною зоною з габіону. А тоді поряд з’явилася простора альтанка для проведення корпоративів, інших вечірок. Вона теж дуже затребувана в усі пори року. Чи не все тут ми з батьком та братом Андрієм зробили своїми руками, водночас вкладаючи душу. Аби й далі розвивати цей напрям, узяв в оренду 1,6 гектара лісу. Проте, поки був на війні, обласна адміністрація її скасувала — знайшла формальний привід.

 

Щоправда, потім вона ж і допомогла її відновити. Цього разу я оформив ділянку лісу на громадську організацію «Рух ветеранів Полтавщини», яку очолюю. І хочу на базі оцього відпочинкового комплексу створити реабілітаційний центр для військових, які матимуть змогу перебувати тут разом зі своїми сім’ями. Загалом він буде розрахований на одночасне проживання 2-3 родин учасників бойових дій. Водночас тут відпочиватимуть і всі охочі — без бізнес-складової ніяк не обійтися, адже все це потрібно утримувати». 

 

Олександр постійно придумує щось нове. Будучи менеджером за освітою, він має ще одну власну справу — охоронний бізнес: заробляючи завдяки йому гроші, вкладає їх сюди. Зокрема, планує звести в лісі ще три автономні екобудиночки, де зможуть зупинятися відпочивальники. Причому один із них уже практично завершений. 

 

 

«Усі свої ідеї втілюю в реальність, — хвалиться учасник бойових дій. — От бачите, спорудили з деревини липи дві купелі. У них можна лежати, як у теплій ванні, посеред лісу й «кайфувати». Вважаю, тут дуже крутий відпочинок для військових. До речі, за кілометр чи два звідси є класне озеро. Ми проклали до нього маршрут — можна на квадроциклі туди добратися (я надаю таку послугу) або ж прогулятися пішки і, скупавшись, повернутися назад.

 

Окрім усього, хочу надавати послугу з лікувального масажу, бо й сам його полюбляю. Також невдовзі облаштуємо футбольне поле, волейбольний майданчик, канатні дороги — це не надто затратні проєкти. До того ж тут можна буде зайнятися стрільбою з лука. У планах — обладнати й тренажерний зал (я вже потихеньку закуповую тренажери), і сучасний дитячий майданчик. Сюди часто навідуються місцеві дітлахи (я їх не проганяю), дехто займається на тренажерах, які вже є в наявності. Ясна річ, було б краще, якби я постійно був присутній на цій локації, адже все тут зав’язано на мені».

 

У цьому мальовничому куточку в Марківці збираються побратими-ветерани з усієї України. Тут організовують дозвілля, проводять концерти для родин загиблих воїнів, влаштовують відпочинок для юних учасників військово-патріотичних клубів тощо. 

 

Relax House уже багато хто знає. І багатьом імпонує те, що тут тихо, по-домашньому затишно. Як на мене, перевага нашого відпочинкового комплексу порівняно, скажімо, з базою відпочинку в селі Верхоли, іншими релакс-парками, які збирають немало людей, у тому, що в нас можна усамітнитися посеред природи, відпочити тілом і душею, — вважає Олександр Пєхов. — Я проживав у місті, але, найімовірніше, переберуся сюди жити. Бо вважаю, що кращого місця за малу батьківщину немає. Ну хіба можна місто зрівняти з оцим раєм?».

 

Варто додати, що, окрім усього, ветеран війни керує громадським формуванням «Легіон IV», започаткованим Юліаном Матвійчуком та Андрієм Тимощуком, які поклали свої життя на вівтар свободи й незалежності України. Члени цього формування, поміж іншого, допомагають нашим бійцям на передовій.

 

«Практично щотижня їздимо в зону бойових дій, а бува — і двічі на тиждень, — констатує Олександр. — Приганяємо сюди пошкоджену внаслідок бойових дій або зламану техніку, збираємо кошти, якщо потрібно придбати якісь запчастини. А відремонтувавши «залізних коней», доправляємо їх хлопцям на фронт».