Героїчний чин ОУН: як діяли Олег Ольжич, Олена Теліга й інші патріоти в окупованому Києві

Повість складається зі створених на підставі документальних даних нарисів: «Олена Теліга», «Андрій Мельник», «Володимир Багазій», «Іван Рогач», «Українське слово», «Базар», «Мельниківці-бандерівці», «Арешт», «Микола Величківський», «Олег Ольжич. Остання зустріч».

 

Так, у роки війни Олег Ольжич очолював Революційний трибунал Організації українських націоналістів, був заступником голови Проводу українських націоналістів полковника Андрія Мельника і за його дорученням, по суті, керував усім націоналістичним підпіллям в окупованій нацистами українській столиці. Намагалися полегшити долю киян, які потерпали від голоду, холоду, хвороб і свавілля гітлерівців, поширювали інформацію про Україну серед денаціоналізованих за десятиліття сталінською пропагандою киян, ще й виявляли при цьому законспірованих серед них радянських агентів.

 

Богдан Червак уперше оприлюднює невідомі досі факти, пов’язані з діяльністю підпільної мережі ОУН у Києві й інших містах України в 1941—1942 роках. Деякі з них стосуються Олени Теліги — української поетеси та публіцистки. Вона безкомпромісно утверджувала українськість в умовах як більшовицької, так і нацистської навали.

 

Автор, зокрема, розмірковує про її поетичну творчість, що формувалась під впливом авторитетного в націоналістичних колах у 1920-30-х роках публіциста-ідеолога Дмитра Донцова. У формі художнього діалогу між Оленою Телігою і Олегом Ольжичем зображено мотиви самопожертви української патріотки, для якої фізична смерть ніколи не ставала на заваді героїчному чину.

 

Такі риси характеру, за великим рахунком, були притаманні переважній більшості українських націоналістів, які власним життям розплачувалися за ідейні переконання. Євген Коновалець був одним з тих, хто сплатив найвищу ціну за святу справу — побудову Української держави, яка, як той Фенікс, постала з руїн і попелу в 1917—1921 роках.

 

Повз увагу автора не проходить жодна важлива віха з біографії видатного українського державного діяча першої половини ХХ століття, який долучився до створення потужної організації на терені східної Європи, що мала на меті здобути Українську державу збройним шляхом. 

 

 

За досить короткий час ОУН стала тією силою, яку почала боятися Москва. Відчуваючи реальну загрозу сталінському режиму, що чинив масштабні злочини на підконтрольній йому українській території, особливо після Голодомору в Україні 1932—1933 років, кремлівські стратеги за будь-яку ціну прагнули фізично ліквідувати Євгена Коновальця — нового лідера всенародного спротиву, який був реальною силою проти російсько-радянської колонізації.

 

Загибель Євгена Коновальця у травні 1938 року в результаті спецоперації, спланованої енкаведистами, на короткий час дезорієнтувала ОУН. Однак, переконує Богдан Червак, ситуація докорінно змінилась, як тільки на чолі націоналістичного руху став його соратник часів визвольних змагань Андрій Мельник — полковник армії УНР.

 

Автор не оминає у книжці інший драматичний момент, що виник унаслідок розколу в націоналістичному середовищі у передвоєнні роки. Йдеться про ще одного формального лідера націоналістичного руху на теренах Західної України — Степана Бандеру, котрий виступав за збройне завоювання незалежності України на відміну від більшості «поміркованих».

 

На тлі тактичних, психологічних та персональних розбіжностей стався розкол в ОУН на еміграції в 1940 році. Утворилося два націоналістичні крила: ОУН (б) — бандерівці, ОУН (м) — мельниківці.

 

Проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення Української держави соратниками Степана Бандери — Ярославом Стецьком і Романом Шухевичем, яке з незрозумілих причин не згадує автор книги «Окупація...», є наочним підтвердженням цього.

 

Ба більше, саме після проведення зборів за участю представників української інтелігенції, української церкви, очільників ОУН (б) в столиці Галичини, на яких було прийнято й оприлюднено цей державної ваги документ, стало всім зрозуміло, що Гітлер і більшість його спільників, за винятком, можливо, окремих лідерів НСДАП, приміром Альфреда Розенберга, не підтримують ідею суверенної Української держави в контексті нацистської політики «життєвого простору на Сході». Вона, як відомо, закріплювала виняткове право третього рейху визначати майбутню долю східноєвропейських народів, які опинились на окупованих німцями територіях у роки Другої світової війни, і згідно з расовою теорією, проголошеною ідеологією німецького націонал-соціалізму, зараховувала їх до неповноцінних етносів.

 

Єдність українців долає ворога

 

Чи був на користь українській нації поділ у націоналістичному русі в умовах спочатку радянської окупації, якщо йдеться про приєднання Радянським Союзом Західної України до УРСР після підписання сумнозвісного пакту Молотовим і Ріббентропом у 1939 році, а потім і німецької? Категорично — ні. 

 

Богдан Червак у художньо-документальній повісті дуже переконливо моделює сцену, в якій Олег Ольжич, емоційно звертаючись до бойових побратимів, дає власну оцінку деструктивним процесам, коли українські патріоти з різним баченням тактики і стратегії поборювання ворога нерідко ставали жертвами одне одного, тим самим завдаючи непоправної шкоди всьому націоналістичному рухові:

 

«Це є той Дух Руїни, дух степу, який покутує в психічному укладі нашого народу від Княжої доби, почерез Гетьманщину й Визвольні змагання 1917—21 років аж по сьогоднішній день. Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись зі сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали». 

 

Останні слова з цієї натхненної промови Олега Ольжича з легкої руки автора сприймаються надто пророчо у наш сповнений драматизму час. Вони фактично є зверненням незламного патріота і щиро відданого визвольній боротьбі бійця до майбутніх поколінь українців: «Мусимо пам’ятати про одне, а саме: що нам сьогодні так само, як упродовж цілих століть, залишається лише моральна сила й постава. Наша суспільність мусить викресати із себе таку моральну силу й зайняти таку поставу, яка б знищила Духа Руїни, а руйнівників заставила б мовчати».

 

Незважаючи на посилення терору нацистською владою, це не зупиняло українське підпілля і далі проводити просвітницьку роботу серед населення, не лише затурканого радянською пропагандою, а й заляканого політичними репресіями, економічним визиском, національним утиском.

 

Показовими при цьому є зібрані автором документальні свідчення про відзначення у листопаді 1941 року в окупованих Києві і Житомирі 20-ї річниці трагедії під с. Базар. Саме восени 1921 року, як дізнається читач, відбувся Другий зимовий похід добровольців армії УНР. Спроба українських вояків розгромити більшовицькі війська на Поліссі та підняти загальноукраїнське повстання виявилася невдалою. У полон потрапили 537 українських повстанців, які відмовились зрадити військовій присязі на вірність українському народові і перейти на бік червоних окупантів. Всіх їх, навіть поранених, було розстріляно в присутності місцевих селян.

 

 

Для політичного проводу ОУН (м), на думку Богдана Червака, важливо було відзначити цей лицарський вчинок свідомих борців за волю України, які не лише поклали своє життя на олтар Батьківщини і вписали власні імена в когорту національних героїв, а й, що важливо, духовно і морально не зламались під загрозою смерті.

 

З одного боку, ця і подібні акції, організовані оунівцями у ворожому оточенні, додавали внутрішніх сил українській спільноті стійко переносити випробування, привнесені у повсякденне життя військовим лихоліттям, з іншого — дало привід гебітскомісарам складати проскрипційні списки нелояльних до нацистського режиму людей. 

 

«Доля учасників Другого Базару була аналогічною до долі повстанців, — до такого невтішного висновку доходить автор. — Тільки у 1921 році українців розстрілювали московські окупанти, а в 1941-му — німецькі загарбники. На жаль, не збереглися німецькі «розстрільні списки», але якщо такі й були, то їхнє значення для нації неможливо переоцінити, це також були списки героїв».

 

У повісті йдеться і про болісну тему геноциду євреїв, влаштованого німецьким окупаційним командуванням у Києві. Впродовж 1941—1943 років в урочищі Бабин Яр, розташованому на північно-західній околиці міста, відбувались масові розстріли цивільних громадян єврейської національності.

 

Керівники націоналістичного підпілля знали про ці злочини гітлерівців і через законспірованих агентів у поліції наказували українцям під будь-яким приводом не брати участі в масових акціях проти місцевого населення, організованих нацистами. Ілюстрацією цього автор подає документально підтверджений факт порятунку молодої жінки-єврейки з її матір’ю і п’ятирічним сином, яких у перший день масових розстрілів євреїв 29 вересня 1941 року вчасно вивів із зони розстрілу член ОУН Роман-Осип Біда. Він же за допомогою знайомих людей, які працювали у міській управі, добився для них нових документів, знайшов житло, де сім’я переховувалась тривалий час. Доля виявилася прихильною до всіх трьох, які вижили у роки війни...

 

Згідно з розповіддю автора, після розпаду СРСР у 1991 році врятований колись п’ятирічний хлопчик на прізвище Альперін, уже дорослий, опублікував у київській газеті «Відродження» статтю, в якій засвідчив цей мужній вчинок Романа-Осипа Біди. В пам’яті Альперіна збереглась навіть підпільне псевдо, що належало скромному, 36-річному на той час, молодому чоловікові родом із Галичини. Він врятував й інших євреїв, як стверджує автор, але відомості про їхній порятунок не дійшли до нашого часу. 

 

Ця історія поруч зі щасливим фіналом мала і сумне завершення. В книжці оповідаються обставини загибелі Романа-Осипа Біди, якого у грудні 1941 року було заарештовано гестапівцями, а в лютому 1942 року розстріляно у Бабиному Яру як учасника підпілля ОУН. Якими ж підступними на цьому тлі видаються побрехеньки, навмисні інсинуації про нібито причетність націоналістів до гітлерівських злочинів у Бабиному Яру!

 

У книжці є розповідь про Володимира Багазія, який обіймав впливову посаду в міській управі й тісно співпрацював з українським підпіллям. З його ініціативи у Києві створили організацію Українського Червоного Хреста, яка забезпечувала людей харчами, які постачали з навколишніх населених пунктів. За доносом ворожого агента чоловіка заарештувала німецька служба безпеки. Володимира Багазія розстріляли за саботаж розпоряджень гебітскомісара Києва.

 

Вже в перші місяці перебування похідних груп ОУН в Україні ухвалили рішення випускати газету «Українське слово», редагування якої доручили досвідченому журналісту, члену проводу Івану Рогачу. За літературно-мистецький додаток «Літаври» відповідала Олена Теліга. Від самого початку ці видання займали суто проукраїнську позицію і намагалися дистанціюватись від пропаганди нав’язуваних ззовні ідей націонал-соціалізму, що утверджували крайні форми антисемітизму, расової нетерпимості, слов’янофобії, пангерманізму. 

 

На сторінках «Українського слова» публікувались матеріали, що висвітлювали аспекти поточної політики, громадського життя, культури, літератури, історії, повсякденне життя в Києві. Наклад газети за німецької окупації сягав 60 тисяч примірників.

 

У «Літаврах» друкували твори українських поетів і письменників, літературознавців та мистецтвознавців, а також митців, імена яких за радянщини були заборонені і широкий читацький загал не мав уявлення про їхню літературно-мистецьку творчість. Хтось уперше для себе відкрив поезію і прозу Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка, Івана Ірлявського... 

 

Героїчний чин українських патріотів, які мали крицевий характер, справді гаряче серце і досить холодний розум, виявлений в останні місяці, дні, години перед загибеллю, дуже детально описано в праці Григорія Полікарпенка «Організація українських націоналістів під час Другої світової війни».

 

Богдан Червак популяризує цю документальну розвідку, вміщуючи з власною передмовою окремі розділи з неї наприкінці своєї книги «Окупація...». Автор ніби надає слово безпосередньому свідку звитяжних подій, пов’язаних з національно-визвольним рухом на терені України у 1940-х роках. 

 

За даними Григорія Полікарпенка, від рук ворогів з 1941-го по 1944 рік загинули 4 тис. 756 оунівців, у тому числі 197 членів вищого керівного складу. «З усіх міст України найбільше членів зложили своє життя в Золотоверхому Києві, що з 1941 до 1943 року був головним центром скупчення сил та серцем Організації і з нього йшли нерви до інших міст та районів Ліво- і Правобережжя»,  писав Григорій Полікарпенко. 

 

Ворогів завжди люто дражнила непохитність українців. Тортури над крайовим провідником ОУН Домазаром-Дібровою гестапівці чинили впродовж кількох тижнів. Вкритий ранами від побоїв, цей сильний духом лицар залишив на стінах Лук’янівки написані кров’ю слова: «Спливаю кров’ю — не зраджу тайни друзів!».

 

За такого ж перебігу подій загинув і Олег Ольжич, який після смерті Олени Теліги, розстріляної разом з іншими бойовими побратимами у Бабиному Яру в 1942 році, і далі продовжував збройну боротьбу аж до моменту, поки не потрапив у лабети нацистів. Зі Львова влітку 1944 року його відправили у концтабір Заксенгаузен. Після чергового катування він пішов у вічність, сповнений презирства до ворогів і незаплямованої людської гідності.

 

Художньо-документальна повість «Окупація, або Правда про український Київ 1941—1942 рр.» вийшла друком у 2023-му, в період повномасштабної російсько-української війни. І сьогодні Сили оборони України відвойовують тимчасово окуповану споконвічним ворогом-московитом українську землю.

 

Здатність до активного опору завжди народжувала заздрість у слабкодухих, викликала лють у ворогів та вела українців до перемоги. Героїзм і звитяга, самопожертва і незламність захисників України всіх часів утверджують: нікому й ніколи не вдасться закабалити українську націю.