Письменник від верстата: служака московських окупантів Гітлер зламав життя сім’ї Рублевських (архівна розвідка)

...Микола Олексійович Рублевський (молодший син соловецького в’язня) після арешту свого 30-річного татка зростав безбатченком. Він майже чверть століття нічого не знав про долю рідної людини, яку кремлівська влада викреслила з життя.

 

Таке не рідкість у родинах, що свого часу потрапили під гільйотину червоного терору. Через тавро «ворога народу» постраждала вся сім’я репресованого.

 

Дружина в’язня Клавдія Іванівна, не знавши, що вона вже вдова, померла 1938-го — на другому році горезвісного Великого терору... А сина-сироту державні органи цинічно обдурили в офіційній відповіді на запит 1960 року — повідомили неправду про те, як і коли «помер» його батько.

 

У післясталінські часи нащадок політв’язня жив у Західному Сибіру. З Тюмені написав прокуророві УССР (переклад з російської — мій): «...Арештували мого батька, який працював у Будинку письменників України. Після його арешту незабаром померла моя мати і я залишився сиротою на все своє життя, і ось ще на горе всьому нашому народові грянула війна. У голоді й холоді я проживав день за днем. Жив я з бабусею, і знов нещастя спіткало мене, пішов я не тим шляхом... І ті друзі, з якими я пішов, довели мене до в’язниці... Батько мій був іншою людиною, а я злодій, і так чотири рази тривало — з тюрми в тюрму, останній строк мій був 17 років... Ось які мої справи — син Рублевського став злодієм. Та ще й невиправним, так декому здавалося. Але ж ні — прийшло розуміння... звільнений був достроково 1954 року, вирішив поїхати до м. Тюмень, відбував покарання в таборах Півночі... Зараз працюю на підприємстві лісової промисловості... бригадиром однієї з передових бригад».

У цій заяві син репресованого писав, що приїздив у відпустки до Києва, аби дізнатися долю батька: «Я обійшов його друзів і від усіх чув одне й те саме — що мого батька неправильно засудили, вирок його свідчить про притягнення його до кримінальної відповідальності за зберігання чотирьох книжок, які в нього виявили. Звичайно, в його особистій книгозбірні ці книжки могли бути непомітними. Я писав до Москви про його долю, але відповідь дістав таку сумну, що не можу висловити свого горя. Батько мій помер ще 1938 року, похоронної ніхто не одержав (насправді Олексія Рублевського розстріляли 2 листопада 1937 року в Карелії. — Авт.). — Це мені повідомили через МВС Тюменської області — повідомлено було з Ленінграда з УВС. А тому прошу розслідувати причину арешту мого батька, це багато важить для мене... я за це віддав усю свою молодість і здоров’я і поклав брудну пляму на себе на все своє життя. Ця пляма лежить на моїй совісті. Я, звичайно, чесно й добросовісно хотів жити. Але що я міг зробити у свої роки юнацькі, та ще й без рідних? Тепер це все позаду, але життя моє — не те, яке хотів дати мені мій батько». 

 

Мільйони українців у 1920—1950-х роках знищила московська машина смерті. І в наш час вона вбиває... Її теперішні керманичі — духовні нащадки совєтських гітлерів (тут і далі вживаю терміни «совєтський», «совєти», відомі в українознавстві ще від часів УНР).

 

Коли гортаєш розсекречену справу, в якій покарали Рублевського, прізвище Гітлер часто впадає в око. Підписи цього службіста стоять під низкою документів Управління держбезпеки Київського облуправління НКВД.

 

Є власноручна карлючка Гітлера й на постанові, якою «обґрунтували» тримання Рублевського під вартою в Київській тюрмі (серпень 1935-го). Під тим папером бачимо підписи ще двох чекістів — Бабича й Чердака.

 

Серед усіх трьох згаданих «вершителів доль» найнижчу посаду мав Гітлер — начальник 1-го відділення секретно-політичного відділу. Його підлеглий, якийсь уповноважений Хомутов, провів обшук і допитав арештованого (та й сам Гітлер теж допитував — додатково, щоб дотиснути жертву до «зізнання»).

 

А далі такий собі Шаров (він же Шавер Микола Давидович), тодішній начальник КОУ НКВД, мав ту постанову затвердити. До речі, Шавера, «почесного чекіста» й орденоносця, в січні 1938-го перевели з Києва до Сталінграда (РСФСР), а в лютому 1939-го розстріляли.

Олексу Рублевського митці називали «письменником від верстата». Прозаїк Івана Ле (справжнє ім’я Іван Мойся) мусив 1 липня 1960 року прийти в Києві на допит як свідок — тоді органи держбезпеки вже переглядали архівно-слідчу справу Рублевського за запитом родичів.

 

Маститий романіст так схарактеризував Олексу: «...до нашої спілки він прийшов у тридцятих роках на заклик Центрального Комітету Комуністичної партії з числа робітників, і в той період вони всі іменувалися письменниками від верстата... Щодо його творчої діяльності, то в цьому він не подавав великі надії, але зрідка в журналах з’являлися його нариси, які до видання і я коригував» (цитати з протоколу допиту, який склав старший слідчий капітан Старостін; переклад українською — мій).

 

За свідченням Івана Ле, Рублевський як комуніст «активно провадив у життя всі заходи партії та уряду в питанні піднесення ролі совєтської літератури для викорінення з її лав рутинерів і пройдисвітів». 

 

Романіст, представник стилю соцреалізму, наприкінці допиту додав, що «органи» викликали його приблизно через пів року після арешту Рублевського й допитували про діяльність останнього у творчій спілці.

 

«Пам’ятаю, в той період я дав винятково позитивну характеристику Рублевському, але мої свідчення чомусь не записували», — зауважив Іван Ле.

 

У цитованому протоколі 1960 року зазначено: «У ті роки, я маю на увазі тридцяті, в наших, письменницьких, лавах були такі особи, які поділяли троцькістські погляди, а іноді ставали на шлях фракційної боротьби, буяв націоналізм, але Рублевський був далекий від цього й нічого спільного з ними не мав».

 

Слова «буяв націоналізм» треба розуміти в наш час, у незалежній Україні, як свідчення спротиву патріотичної частини суспільства московському режимові.

 

Український письменник Сергій Воскрекасенко, допитаний як свідок у тій самій справі 24 червня 1960 року, сказав: «До створення спілки письменників на території України не було єдиної організації, і він, я маю на увазі Рублевського, прийшов до нас, у київське міське об’єднання, приблизно 1931 чи 1932 року, за закликом, з числа робітників залізничного транспорту».

 

Поет-сатирик і гуморист Воскрекасенко добре знав Рублевського — близько року був його підлеглим у відділі літературної консультації, де розглядали скарги, заяви літераторів тощо. За спокійний характер і чуйність спілчани поважали керівника відділу, свідчив Воскрекасенко.

 

Принагідно наведу ще й такі відомості: на засіданні бюро Ленінського райпарткому (РПК), що відбулося 26 серпня 1935-го в Києві, комуністи назвали свого однопартійця не лише троцькістом, а й націоналістом.

 

Ось витяг із протоколу про виключення з партійних лав члена ВКП(б) з 1931 року Рублевського: «При перевірці партдокументів встановлено, що Врублевський (так у документі. — Авт.) при вступу до партії утаїв від партії його належність до троцькістів та націоналістів». Після доповіді секретаря РПК (якогось тов. Олійника) Рублевського виключили з партії як троцькіста й націоналіста...

 

До речі, ще коли його рекомендували в партію, Олексій не приховував того, що раніше йому намагалися закидати «троцькізм». І щодо партквитка, на який кривилися чекісти, Рублевський на допиті пояснив, що йому цей членський квиток видали 1933 року з хибно записаним іменем по батькові. І то в райпарткомі огріх виправили просто від руки — без жодних застережень змінили слово «Даниловича» на «Денисовича».

Паралізована 74-річна мати Олекси Рублевського Ганна Дмитрівна, жителька Києва (вул. Юрківська, 29, кв. 2), в січні 1960 року теж надіслала заяву до прокуратури СССР.

 

Просила реабілітувати сина й повідомити про його долю. Чекісти допитали стареньку як свідка 22 серпня того ж року. Мати розповіла, що син народився 1904-го в Козятині. Коли Рублевські нажили п’ятеро дітей, а старшим школярам треба було далі вчитися, поклопоталися про переведення сім’ї на іншу залізничну станцію — в більше місто.

 

Отож за часів Української Народної Республіки (приблизно 1919 рік) Рублевських «відрядили за кордон», де певний час чоловік Ганни Дмитрівни працював на станціях у Рівному та Здолбунові як оглядач вагонів поїздів, що прямували за межі незалежної України. 

 

У Рівному жили зо два роки, а наприкінці 1921-го Денис Рублевський, втративши роботу, повернувся з сім’єю до Києва. Про свого батька-робітника Олекса на допиті повідомив, що той родом з Глухова (нині Сумська область), українець, помер 1933-го. Це горе в сім’ї залізничника сталося в рік страхітливого Голодомору, який влаштувала в Україні кремлівська влада. 

Заява матері Олексія Рублевського.

 

У війську Олексій не служив за станом здоров’я, зазначено в протоколі. Навчався в Києві, згодом, зі слів матері, був робітником в організації Червоного Хреста, вступив до технікуму й 1925-го — до комсомолу. Далі працював на залізниці в Люботині (Харківщина). 

 

Чекіст Гітлер зауважив, що Олексій Рублевський 1929 року «став відкрито виступати з троцькістськими ідеями, відтак подав заяву про вихід з комсомолу й демонстративно здав комсомольський квиток».

 

І коли на звинуваченого вже чекав вирок 1935 року, той самий Гітлер надіслав на станцію Люботин запит із грифом «цілком таємно»: «Прохання всебічно перевірити причину його виключення з лав КСМ (комсомолу. — Авт.) і повідомити наявні про нього у Вас компрометувальні дані». Та ще й просив надіслати відповідь швидко, бо ж Рублевський — під вартою за «троцькістську діяльність».

 

Через критику бюрократів у Люботині та сварку з районним комсоргом, який звинуватив електромонтера «в належності до троцькізму», наш герой і освіту здобув лише незакінчену середню... Поїхав звідти до Севастополя, де в робітничому колективі 1930 року став кандидатом у члени партії.

 

Повернувся до Києва, працював на заводі «Метал». Далі знову на залізниці, а відтак — у творчій спілці письменників України. 

 

...На допиті 1960 року старший слідчий поцікавився в матері Олексія, що їй відомо про причетність сина до троцькістської організації.

 

Якщо вірити протоколу, старенька відповіла, що син «поділяв погляди троцькістів» приблизно до 1930 року: до його квартири ходили особи, згодом заарештовані як троцькісти. Там либонь читали якісь заборонені книжки — їй про це казала невістка Клавдія.

 

А сам Олексій, живучи окремо від матері (в той час депутатки міськради), бачився з нею рідко. До речі, в протоколі трусу, проведеного 25 серпня 1935-го за місцем проживання Рублевського на вулиці Воровського, 48, зафіксовано, що забрано три книжки — «1905» (автор — Троцький), «Жизнь замечательных людей» та видання Отто Бауера про австрійську революцію 1918 року. Олексу виключили з ВКП(б) за «минулий зв’язок з троцькістами» — нібито сказала мати. 

Архівно-слідчу справу на прохання родичів переглянули, долучивши до неї довідки зі справ якихось колишніх «троцькістів» Іллі Гайового, Петра Гулецького, а ще — протокол допиту від 22 червня 1960 року пенсіонера, малописьменного Василя Герасимова.

 

Останній 1930-го очолював партійну організацію залізничного вузла в Києві й добре знав усіх Рублевських як порядних людей.

 

Крім того, долучили оглядову довідку на двох сторінках, яку склав оперуповноважений Лобко за архівно-слідчою справою, що зберігалася в Ленінграді. «Справа ця складається з 10 аркушів, з яких 6 аркушів — матеріали судимості за 1935 р.», читаємо про тюремну «справу» киянина, типову для багатьох розстріляних «соловчан». 

 

«У справі є довідка начальника Соловецької тюрми ГУГБ СССР, у якій зазначається що ув’язнений Рублевський Олексій Денисович до арешту 1935 р. «працював головою Київського міськкому Спілки письменників УССР» і що він «серед в’язнів і далі проводить к/р (контрреволюційну. — Авт.) троцькістську діяльність», що виявилась у тому, що вважає «колективізацію сільського господарства... насильницьким вербуванням селян у колгоспи», «капіталістичні країни... культурними, а країну Совєтів — технічно відсталою й некультурною».

 

Цю довідку складено на підставі наявних у справі неперевірених матеріалів, які свідчать про те, що Рублевський 10 березня 1937 року в розмові з іншим в’язнем «відстоював троцькістів», а 13 березня 1937 року висловлювався про технічну відсталість нашої країни.

 

Інших матеріалів у справі немає. Вироком Трійки УНКВД Ленінградської області (протокол № 82) від 9 жовтня 1937 року Рублевський Олексій Денисович засуджений до ВМН (найвищої кари. — Авт.). 2 листопада вирок виконано».

Підпис Гітлера на документі.

 

Ось так по-ленінськи просто — «нє допуская ідіотской волокіти» — вбивали людей у імперії терору 1937 року...

 

Минув час, і в липні 1989-го архівною кримінальною справою №34570 фп на О. Рублевського зацікавилися в Комісії партійного контролю при ЦК Компартії України. Ознайомилися з матеріалами й повернули справу супровідним листом з грифом «таємно» в 10-й відділ КГБ УССР.

 

Заступник голови тієї комісії В. Дащенко в листі повідомив: «З матеріалів справи видно, що Рублевський О. Д. реабілітований у судовому відношенні лише в частині засудження його спецколегією Київського обласного суду від 17 жовтня 1935 року.

 

Питання про законність рішення трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року про його розстріл, відповідно до Указу Президії Верховного Совєта СССР від 16 січня 1989 року не розглядалося. Просимо розглянути й про результати повідомити».

 

Тут варто додати: партійні архіви України ще 1960 року на запит органів держбезпеки відповіли, що не мають документів про виключення Олексія Рублевського з партії.

 

Тож і турбота КПК про «реабілітацію» була вже, даруйте, як мертвому кадило... Втім, наприкінці жовтня 1989-го (коли СССР уже скрізь тріщав і в липні 1990-го Київ ухвалить Декларацію про державний суверенітет України) покараного «реабілітували в партійному відношенні (посмертно)». У справі є навіть постанова за підписом тогочасного лідера комуністів УССР Станіслава Гуренка...

 

Про Олексу Рублевського інформації в інтернеті обмаль. Стислі дані є, зокрема, у «Списку Сандармоху», який я склав і оприлюднив з нагоди 80-х роковин Великого терору.

 

У тому списку — 287 соловецьких в’язнів, чиї долі тісно пов’язані з Україною. Усіх їх розстріляли в жовтні й листопаді 1937-го в урочищі Сандармох — майже за два десятки кілометрів від залізничної станції Медвежа Гора в Карелії.

 

Як відомо, то були масові страти: жертвами стали митці, вчені, освітяни, селяни, робітники... Серед 1 тис. 111 етапованих з тюрми й убитих політичних в’язнів — режисер Лесь Курбас, письменники Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Михайло Яловий, Павло Филипович, голова Головнауки й Держвидаву УССР Юрій Озерський, редактор Держвидаву Клим Поліщук, редактор журналу «Життя і революція» Євген Черняк, книговидавець і літератор Антін Крушельницький... 

 

Архівна справа НКВД, збережена в Києві — унікальне джерело про жертву репресій та його рідню. Чи залишився хтось із нащадків десь у Сибіру?

 

Пошук в інтернеті «підказав» зареєстрованого в Ленінському районі Тюмені Сергія Миколайовича Рублевського, пенсіонера, індивідуального підприємця в 2019—2021 роках. Може, він онук Олекси?

 

З 1950-х, нагадаю, саме в Тюмені (в Ленінському районі на вул. Дамбовській, 29), жив Микола Рублевський — той самий «колишній злодій», якому з Верховного Суду УССР у грудні 1960-го повідомили, що справу його батька припинено за відсутністю складу злочину.

 

Ця архівна розвідка може стати в пригоді пошуковцям, дослідникам, зокрема знавцям соловецької теми, що живуть не лише в Україні, — Юрію Сєрову (Торонто, Канада), Анатолію Разумову, Ірині Фліге...

 

Стаття буде цікава й людям, які щороку вшановують пам’ять жертв державного терору на меморіалі «Сандармох» у Карелії. Там небайдужа громадськість, попри тиск і репресії нинішнього диктаторського режиму, невтомно нагадує світу про кремлівські злочини й лиходійства луб’янських катів.

 

А висновки з прочитаної пожовклої справи напрошуються самі, коли бачиш, що коїли оті гітлери з НКВД і нинішній путлер — убивця-терорист, який уособлює колективне кремлівське зло. Їм однаково ненависні вільні люди. 

 

Де подівся чекіст із прізвищем нацистського фюрера? Канув у Лету. А на що сподіватися новій банді рашистів — можуть сказати, певно, сотні мільйонів жителів нашої планети. 

 

Хай палію війни і його поплічникам буде справедлива кара! А після суду Божого — убивцям горіти в пеклі!