У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка.
«Мафіозну державу» (К.: Темпора, 2014) він написав по тому, як його видворили з Росії після багатьох років роботи в Москві спеціальним кореспондентом.
Звісно, то були спогади про перебування у тоталітарному лігві, але передовсім — розлогий і глибокий політологічний аналіз сучасного тамтого режиму.
Аналіз настільки якісний, що «УМ» присвятила йому дві статті (крайня — у номері від 13.04.2022).
Тепер-от нова книжка з її цілком очікуваним рейтинговим лавреатством: «Вторгнення. За лаштунками кривавої війни Росії та боротьби України за виживання» (Х.: Віват, 2023).
Відгук рідної Гардінґової Guardian на новинку: «Елегантність тексту і ґрунтовність досліджень». Елегантність, звісно, не у ґлянсовому розумінні, а у здатности коротко, сильно і страшно окреслити контекст проблеми. Ось як про європейський пацифізм крайнього двадцятиріччя, що стимулював російську агресію: «Анґела Меркель... дозволила німецькій економіці підсісти на дешевий російський газ. Це була одна з найбільших політичних помилок післявоєнного часу».
Фактично внаслідок цієї недалекоглядности й почалася війна 2014-го: «Вторгнення Путіна 24 лютого 2022 року було, радше, ескалацією... Версія 2022-го являла собою різке загострення тривалої перестрілки, в якій уже полягло чотирнадцять тисяч людей». Це — до питання про «несподіванку».
Здається, ніхто на Заході не вважав гігантські російські маневри кінця 2021-го—початку 2022-го за пересічні військові навчання. Тоді, як зазначає Гардінґ, «на східний фланг Альянсу, до місць розташування його контингенту, було відряджено триста тисяч солдатів (усемеро з гаком більше, ніж було раніше!)... Джонсон оголосив, що на захист Естонії стане ще тисяча британських солдатів, а також один з двох нових авіаносців».
Схоже, вояки передислоковувалися не з перспективою шашликів, про які в той самий час просторікував Зеленський. До речі, варто звернути увагу на мало поширену інформацію про спічрайтера президента: «Тексти для українського лідера пише Дмитро Литвин — колишній журналіст, поціновувач творчости свого американського колеги Гантера С. Томпсона... Сергій Лещенко... назвав Литвина літературним і креативним асистентом Зеленського, «співтворцем», виконавчим продюсером блокбастеру в стилі Netflix: «Діма щодня збирає ідеї Президента, а відтак робить із них оповідь».
Гардінґ, зіставляючи президентські спічі у стилі ґонзо-журналістики з реальністю, лише приголомшено зауважує: «То було дивовижно».
Авжеж, британський журналіст звик ретельно вивчати публічні заяви політиків, шукати ознаки намірів та відлуння дій. У зверненнях Зеленського знаходив тільки експресіоністське нагромадження емоцій.
Нехай навіть про шашлики — то для збиття панічних настроїв. Але ж немає й жодних ознак підготовки країни до неминучої війни.
Гардінґ не просто так згадує: «Вступивши до Євросоюзу після розпаду СССР, Фінляндія придбала шістдесят чотири американські винищувачі F-16 та арсенал крилатих ракет, а також зібрала велику армію у складі двохсот вісімдесяти тисяч солдатів і дев’ятиста тисяч резервістів на п’ять із половиною мільйонів населення». В Україні ж на його очах коїлося щось протилежне.
Уважний до слів, Гардінґ не міг збагнути, як київська влада могла пустити повз вуха епізод, коли ще за рік до повномасштабного вторгнення «репортери запитали Джо Байдена, чи вважає він крємлівського очільника вбивцею, на що президент США відказав: «Гм... Так». Назвав не провокатором, шулером чи аферистом, а саме так.
Щось подібне чув журналіст і в Києві — наприклад, оцінку Путіна від Юлії Тимошенко: «Цілком раціональне, холодне, жорстоке, чорне зло». Натомість від реальної влади — тільки мантри про гіпотетичну мироносну зустріч з ватажком РФ.
12 червня 2021 року Путін «написав статтю «Про історичну єдність росіян і українців» обсягом у п’ять тисяч слів — найімовірніше, власноруч... Вона була важливішою за будь-які тексти й накази, що їх Путін видавав протягом свого тривалого перебування на посадах президента і прем’єр-міністра. Це був маніфест перевороту й перегляду усталених ідей... Шойгу наказав керівникам усіх російських військових академій обов’язково включити цей опус до навчальної програми... Того ж літа колишній президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв заявив, що українці позбавлені «самоідентифікації», а отже, вони є просто «васалами». На печерських пагорбах не зважили на все це.
Українська провладна пропаганда заводила народ на манівці, пояснюючи наміри та дії Путіна винятково з точки зору логіки. Гардінґ же вважає, що ним рухає щира віра, алогічна за визначенням: «Щоб урятувати Україну, необхідно було здолати злих духів Америки і НАТО».
Для Путіна це справді «посередницька війна з Заходом», і саме через те він «надав своєму наступу форми середньовічного хрестового походу». Фанатична віра моторошніша навіть за злочинну логіку.
Ретельно вивчаючи дискурс Крємля, Гардінґ знайшов імовірне обґрунтування дати вторгнення: «Одним із героїв Путіна був Фьодор Ушаков — флотоводець XVIII століття... саме він завдав поразки Османській імперії й узяв під контроль Крим, а після відставки подався у ченці... 2001 року РПЦ проголосила його святим. Либонь, через це для початку втілення давно замисленого месіанського проєкту з приєднання України Путін обрав «сакральну» дату дня народження Ушакова — 24 лютого».
Не аж так важливо, чи це направду так. Важливіше зрозуміти, з чим ми зіткнулися — з геть інакшим способом життя і мислення, де не діють звичні для нас поняття добра і зла.
Гардінґ далекий від іще однієї популярної тези «телемарафону»: мовляв, ідейно схиблений тиран тримає у страху цілий народ; ще трохи західних санкцій — і вони там збунтуються.
Наш автор досить довго прожив у Росії, аби поділяти таку ілюзію. Ось одне з його спостережень 2022 року: «Навіть по тому, як незалежні новини відійшли у небуття, росіяни ще мали доступ до достовірної інформації завдяки VPN. Але майже ніхто не користувався такою можливістю. Проблема полягала не в технічних перешкодах, а у психології. Здається, що тут складного? Просто клацни мишкою, та й по всьому. Але тоді тобі доведеться визнати співучасть у помилці історичного масштабу, і твій світ перекинеться догори дригом. Бо правда в тому, що твоя країна не є силою добра — вона коїть кричущі воєнні злочини. Люди воліли дивитися офіційні телеканали».
Люк Гардінґ — політичний журналіст, а не військовий кореспондент чи репортажист. Його царина — не фіксувати факти, а розслідувати мотиви. Але у такій книжці, як «Вторгнення», він, ясна річ, не міг уникнути покрокової реконструкції подій.
І робить це концентровано й об’ємно, як-от: «За два тижні облоги Маріуполя з сотні автобусів лишився двадцять один — достатня кількість, щоб евакуювати дві-три тисячі людей замість двохсот тисяч охочих. Крім того, росіяни мінували дороги... «Азовсталь» прийняла приблизно сто тисяч людей».
Та передовсім фокусується, знов-таки, на інтерпретаціях, які відкривають альтернативні виміри. У тому ж маріупольському розділі є побіжна згадка про Анатолія Лозу, колишнього добровольця, а тепер Гардінґового провідника-фіксера: «Він був ідеалістом. Чи не міг би я познайомити його з британським магнатом Річардом Бренсоном, поцікавився він. Імовірно, Бренсон погодився би профінансувати його проєкт із забезпечення українських бійців безкоштовними модульними будинками. Маючи таке житло, вони могли б осісти в Маріуполі і позбавити місто іміджу «сірого прикордоння».
Характеристика «ідеаліст» тут не має жодного зневажливого відтінку, а сама «ідея» змушує замислитися: чи не була б доля міста справді іншою за такого варіанта?
Книжка «Вторгнення» дійсно є високофаховою аналітикою топжурналіста. Проте іноземцеві буває важко орієнтуватися в деталях місцевої історії. Ось він згадує «Великий Новгород, одне з найстаріших міст Росії, колиску національної демократії» — і припускається одразу трьох помилок.
По-перше, Новгород виник задовго до Москви і став «російським» тільки після анексії 1478 року. Республіканське віче справді проіснувало там ще якийсь час, але за межі міста так і не поширилося — за Івана Грозного в Новгороді влаштовано жахливу різанину, яка назавжди поклала край тим демократичним формам. І по-третє, вираз «національна демократія» стосовно Росії не має сенсу, бо не підтверджується історичними фактами.
«Тортури, зґвалтування, вбивства дітей — загарбники поводилися так само, як нацисти вісімдесят років тому», — пише Гардінґ у главі про Бучу. А доречнішою була би інша паралель: 1945-го совєтські війська «звільняли» європейські міста у той самісінький спосіб, що й Ірпінь чи Бородянку. Зрештою, так само, як «звільняли» Батурин 1709-го.
Дивно звучить і фраза «скінчилася дія невдалих домовленостей, укладених вісім років тому в Мінську... Настав час жахливих наслідків». «Мінськ», в суті справи, дав нам час для створення ЗСУ. Що скористалися цією можливістю далеко не повною мірою — то вже інша історія.
Англієць не здатний збагнути зізнання жінки, яка пережила окупацію Бучі: «Ми молилися російською». Але які тут претензії до нього, коли ми самі досі не здатні почути Ірину Фаріон.
В останньому абзаці книжки знаходимо авторське твердження, у якому дуже хотілося б пересвідчитися: «Росія втратила Україну остаточно».
