Сергій Жадан уже давно перебуває на поетичному п’єдесталі.
Можна сперечатися, яке місце він там посідає, але годі заперечити сам факт.
І це не про емоції, читацькі чи критичні, — це про економіку.
Крайня книжка його нових віршів, «Скрипниківка», упродовж року вийшла двічі, й у вихідних даних другого видання фігурує без перебільшення фантастична цифра: 12 тисяч примірників.
А це означає, що будь-яка книжка зі словом «Жадан» на титулі — поза видавничим ризиком. Звісно, на поезії капіталу не сколотиш, але в нашому випадку інвестовані гроші гарантовано повернуться. Та ще й з репутаційними дивідендами.
Для зіркового автора це практично необмежена можливість розкладати вигадливі книжкові пасьянси з уже граної колоди.
Як-от нова ошатна збірка «30 віршів про любов і залізницю», котра ніби виростає із зернятка, кинутого в одній недавній книжці: «Я згадував розклад потягів, ніби вірші» (Вишиваний. Король України. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020).
За такого розкладу відкривається синергія: старі вірші приходять, як нові, потайки огортаючи читача невловним запахом упізнаваности. «Не змінюється нічого. / Добре, що все, як уперше». Справді добре.
Добре час од часу повертатися до пам’ятного, ба навіть улюбленого. А ще така книжка має чималий рекрутинговий потенціал, оскільки ліпше починати знайомство з автором не з його новітнього експерименту, а з ретельно пересіяного вибраного.
Окрім іншого, ці «30 віршів» — ніби лагідна дискусія з літературознавицею Вірою Агеєвою, яка закидала була Жаданові «скніння на вокзалі — очевидний символ безталанности, безвиході, відчаю» (Дороги й середохрестя. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016).
Поет ніби відповідає: все так, але хіба кохання не є ліком від самотности, альтернативою «скнінню»? У передмові з грайливою назвою «З голови поїзда» наш автор невимушено вибудовує цілу вокзальну теорію: «Все наше життя перетікає поміж станціями та вокзалами й складається з очікувань та пересадок. Ідеальні передумови для появи любовного сюжету. Згадка про кохання виникає десь із самого передчуття мандрівки. Залізничний вокзал — звичні лаштунки для мелодрами, для виникнення та усвідомлення трагічних закоханостей і мелодійного перестуку розбитих сердець. Вокзал, як місце прощання й відлучення, але так само місце зустрічей і повернень — зрозуміло, що тінь великої любови присутня на кожній порядній залізничній станції».
Зрештою, поезія промовляє сама: «І все, що пишеться після тебе, — / п’ята колія, третій перон». Як на мене, ці два рядки — неабияка медитативна рефлексія.
Нова збірка віршів «Скрипниківка» (половина написана упродовж 2021 року, половина — після вторгнення), можливо, не є кращою Жадановою книжкою.
Та й чи могла такою стати за часів колективного шоку, коли раптом з’ясувалося, що Черчиллеве «кров, піт і сльози» — це знову про нас. Коли знову постало розпачливе питання, чи можлива поезія після Бучі. Коли «я пам’ятаю більше, ніж треба».
Та Жадан — професіонал: мусить, навіть як не хоче. Відтак, «коли тебе запитають: навіщо? — / не матимеш відповіді. А одначе / час писати нові вірші: / від старих віршів уже ніхто не плаче».
Ситуація з цією збіркою точнісінько така, як в одному з її віршів-притч: «Сидять, поклавши на стіл кулаки, / сільський учитель і сільський священник /…/— Піду, — каже перший, — прогрію клас. / Почекаю, може хтось прийде /…/ — Давай, — говорить інший, — іди /…/ Потрібно чекати. / Потрібно гріти».
Не краща не означає гірша. З поетичним мовленням у Жадана тут усе гаразд. «Вітражі вірша, крізь які пробиваються навскісні промені / голосу, відблиски співу, спалахи дихання». І, авжеж, «ритміка — юна сестра милосердя».
Прогнозовано дивуємося-захоплюємося несподіваними порівняннями («Вагітна жінка схожа на книгу з продовженням») та символічними метафорами («Коротка історія снігу, / переказана очевидцями, / переспівана хором, / зібраним із перехожих»). Й усе це — крізь «відлуння читаних цілу ніч повідомлень».
Хоч окремі вірші й не назвеш взірцевими (як, зрештою, і в будь-якій новій збірці будь-якого поета), проте загальна конструкція лишається зразковою.
Жадан з тих літератів, які не здатні опуститися нижче раніше окресленого ним самим рівня. Може бути — не вверх, але ніколи вниз. Хіба — вбік. У несподіваний бік.
Тож найцікавіше для критика у кожній новинці — стежити за еволюцією автора. А головна еволюція Жадана — у ставленні до свого читача. У «Скрипниківці» — концентрат його наскрізної теми-ідеї-проблеми: «Привиди бідности і свободи. / Вранішні ринки, порожні заводи. / Довгий, печальний, трамвайний маршрут. / Дивні слова на позначення злости. / Вісімдесяті і дев’яності. / Пам’ять, яка починається тут».
Незмінна у своїй основі декорація намальована давно, ще в «Атласі автомобільних доріг України» (2006): «Краса руїн і терпкий запах безробіття». Літературознавець Ярослав Поліщук ужив доволі точного зіставлення: «Тривожна містика кінообразу А. Тарковського з його «Сталкером» (РЕ-візії пам‘яті: літературна критика. — Луцьк: Твердиня, 2011).
Цілком можливе й інше кіно-порівняння, з Еміром Кустуріцею, як-от у тому ж «Атласі»: «Марксистський Клондайк… де легкі наркотики коштують стільки ж, як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає, з огляду на її шкідливість».
З цього ландшафту проростають відповідні постаті: «Вона поводилась, мов яка-небудь рослина, наприклад, як трава, якщо можна уявити собі траву з такою біографією» (Гімн демократичної молоді. — Х.: Фоліо, 2006).
Найбільш концентровано виглядають типові Жаданові персонажі у «Ворошиловграді» (Х.: Фоліо, 2011), де вони перебувають у парадигмі «Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити».
Ну, тобто, думаєш, але вельми специфічно: «— Боря, — сказав Льолік, — що за хуй? — Блядь, Льоша, — відповів на це Болік, — нічого мені не кажи».
Якось, років зо три тому, Жадан дав телевізійне інтерв’ю для Андруховича. Там він згадує про своє перше публічне читання віршів: «Я втілював свою мрію — я хотів їм подобатися». «Вони» — то не просто читачі, а й його улюблені персонажі, котрі ще мали би перетворитися на його ж читачів. Він не просто хотів їм подобатися, він складав до них оди, як оце у збірці «Біґ Мак2» (К.: Критика, 2006):
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
Де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
Кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
І над ними до ночі літають душі
Розчавлених помаранчів
Такі дифірамби спонукали Івана Дзюбу назвати свою книжку про поета «Чорний романтик Сергій Жадан» (К.: Либідь, 2017) й закинути письменникові «дружні зв’язки аж до втрати самоорієнтації».
Після початку війни в 2014-му, багато в чому «підготовленому» отим легковажним недуманням «що потім робити», Жадан вдавався до виправдань екстремальної, м’яко кажучи, постави своїх героїв: «Яка нетерпимість? Просто людям, які не люблять самі себе, важко любити когось іншого» (Коли спаде спека. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015).
Що далі розмірковував про причини тої самонелюбови, то більш жорсткою ставала оцінка власного головного героя: «Мститься за легкість, / мститься за відвертість, / мститься за нахабство / дивитися в майбутнє, / мститься за зухвальство / загадувати наперед. /…/ Воює з цілим світом за право / цей світ ненавидіти» (Антена. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018).
У «Скрипниківці» вичитуємо діагноз: «Це наше українське потойбіччя, / запалений лівобережний чин». Цілком згідно Дзюбиного розмислу: «Певною мірою література нагадує медицину, яка здоровою людиною цікавиться постільки, поскільки це необхідне для того, щоб зрозуміти хворого».
А у післяслові до нової збірки знаходимо зовсім прозорий натяк Жадана на справедливість критика: «Всі потребують допомоги, всі потребують співучасти, поезія далі лишається різновидом медицини».
«Свідки, однолітки, емігранти, демони споминів і сновидінь» — у Жадана чималенька фокус-група. Аж так велика, що її можна вважати за електорат. Який нині здебільшого на фронті.
Що я говорив про вас за життя?
Що ви злодії та негідники.
Що я обіцяв вам по вашій смерті?
Тихий спокій, вічне спасіння.
Поетична книжка часів великої війни — це не те саме, що збірка віршів «про війну». Жадан узагалі не говорить про це напряму. Втім, у нього є кілька рядків, котрі, вважаю, є одними з найсильніших в усій нинішній воєнній поезії — в «Антені» 2018 року:
Це єдине фото, де ми разом, — розповідає вона. –
Я тут ображена на нього,
бачиш, навіть дивлюсь в інший бік,
не розмовляю з ним. Потім почалась війна.
Він пішов.
Ну і все.
