Нюрнберг — предтеча Гааги. Повчальний урок для рашистських військових злочинців

8 травня 1945 року військові представники Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Франції зібралися у передмісті Берліна Карлсхорсті, аби поставити крапку в кривавому Армагеддоні, який забрав життя 50 мільйонів (!) людей.

 

Рівно о 16-й, ні на хвилину не запізнившись, до актової зали військово-інженерного училища, де на нього чекали, увійшов один із винуватців Армагеддону фельдмаршал Вільгельм Кейтель.

 

Військовий перекладач зачитав йому, а потім поклав перед ним документ під назвою «Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини», в якому, зокрема, зазначалося (дослівно): «Діючи від імені німецького Верховного Головнокомандування, ми даємо згоду на беззастережну капітуляцію всіх німецьких збройних сил — на суходолі, на морі, у повітрі, а також усіх інших збройних формувань, які перебувають під німецьким командуванням».

 

Підписавши Акт, Кейтель вийшов до місця, де на нього мав чекати «Опель» німецького генерального штабу, який з дозволу окупаційної комендатури привіз Кейтеля сюди, у Карлсхорст.

 

Але від «Опеля» не залишилося й сліду, замість нього на фельдмаршала чекав американський мікроавтобус «Додж», на вікнах якого були ґрати. Два дужі американці з військової поліції «мілітер поліс» підхопили Кейтеля і, наче мішок зі сміттям, вкинули всередину «Доджа».

 

І замість того, щоб опинитися у розкішній віллі на березі Ельби, де на нього чекав смачний обід та ямайський ром, Кейтель потрапив в окрему камеру тюрми Шпандау, де його почастували мискою холодної тюремної баланди... 

 

Так розпочалося велике полювання, хронологія якого виглядає наступним чином.

 

11 травня у Вестфалії американський військовий патруль заарештував одного з організаторів захоплення влади Гітлером Франца фон Папена.

12 травня підрозділ 7-ї армії США заарештував імперського міністра внутрішніх справ Вільгельма Фріка.

14 травня радянська військова адміністрація заарештувала грос-адмірала Еріха Редера, головнокомандувача військово-морських сил. Увечері того ж дня відбувся арешт першого заступника Геббельса — Ганса Фріче.

16 травня 20-та піхотна дивізія США заарештувала міністра юстиції, генерал-губернатора Польщі Ганса Франка. Того ж дня у французькій зоні окупації було заарештовано колишнього міністра закордонних справ, гауляйтера Богемії та Моравії Константіна фон Нойрата.

17 травня канадці затримали підводний човен, на борту якого перебував Артур Зейсс-Інкварт — гауляйтер Австрії, згодом Нідерландів. Там же переховувався й міністр озброєнь, близький друг Гітлера Альберт Шпеєр.

18 травня у Берліні заарештовано колишнього міністра економіки, президента Рейхсбанку Вальтера Функа. Того ж дня у Тіролі (Австрія) було схоплено начальника імперського управління безпеки, друга і соратника Гіммлера — Ернста Кальтенбруннера.

19 травня в Баварських Альпах схопили начальника німецького трудового фронту, начальника інспекції з нагляду за працездатними полоненими Роберта Лея.

20 травня у Фленсбурзі 11-ю англійською армією був заарештований Альфред Розенберг — керівник нацистської партії з питань ідеології та зовнішньої політики, міністр у справах окупованих східних територій.

21 травня у повному складі був заарештований так званий «уряд Карла Деніца», який заходився керувати Німеччиною після підписання Акта про капітуляцію.

23 травня 7-ма армія США поблизу Берхтесгадена захопила одного з організаторів фашистської партії, ідеолога антисемітизму Юліуса Штрайхера.

5 червня у Тиролі (Австрія) був заарештований «перефарбований» під фермера Бальдур фон Ширах — організатор і керівник «Гітлер’югенда», гауляйтер Відня.

14 червня 21-ша англійська армійська група затримала у Гамбургу Йоахіма фон Ріббентропа — міністра закордонних справ, генерала СС.

21 липня у своїй літній резиденції був заарештований Густав Крупп — промисловець, президент об’єднання німецької промисловості.

 

А коли союзники заблокували всі шляхи втечі з Берліна, а згодом і з Німеччини — наземні, повітряні, водні, — то динаміка арештів гітлерівців помітно збільшилася: були заарештовані командувач сухопутних військ Вальтер фон Браухіч, начальник генерального штабу Франц Гальдер, генерали Гайнц Гудеріан, Вальтер Варлімонт, Ніколаус фон Фалькенгорст, генерали спецслужб Вальтер Шелленберг, Карл Вольф, Отто Олендорф та інші.

 

На кінець липня всі головні військові злочинці опинилися в руках союзників, а вже на початку серпня відбулося перше засідання Міжнародного військового трибуналу, створеного згідно з рішенням «Великої трійки» (Рузвельт, Черчилль, Сталін) на Ялтинській конференції (лютий 1945 року). Тож і зібралася судова колегія, призначена урядами країн-союзниць:

 

— від Радянського Союзу — Іона Нікітченко, Олександр Волчков;

— від Сполучених Штатів Америки — Френсіс Біддл, Джон Паркер;

— від Великої Британії — Джеффрі Лоуренс, Норман Біркетт;

— від Французької Республіки — Анрі де Вабр, Робер Фалько.

Головою судової колегії обрано лорд-суддю Джеффрі Лоуренса (Велика Британія).

 

Друге не менш важливе питання — де, в якому з міст Німеччини мають відбуватися засідання Міжнародного військового трибуналу?

 

Радянський комендант Берліна генерал Микола Берзарін наполягав, щоб засідання відбувалися у столиці рейху — Берліні, його підтримав комендант рейхстагу полковник Федір Зінченко, який заявив, що за місяць-два військові будівельники приведуть до ладу найбільший із залів рейхстагу, на вікнах якого буде встановлено чавунні ґрати...

 

Американська сторона не погодилася з такою пропозицією, навівши переконливі докази того, що не Берлін, а інше німецьке місто — Нюрнберг — стало тріумфом Адольфа Гітлера, його партії, його кривавого режиму.

 

Не Берлін, а Нюрнберг було обрано партійною столицею нацистів, тут вони приймали расистські закони, які потім було названо нюрнберзькими.

 

У цьому місті щорічно проходили нацистські партійні з’їзди, тут із розмахом і помпою святкували захоплення чужих земель, тут постійно виступали Гітлер і декілька рейхсляйтерів, і виступи ці закінчувалися вигуками натовпу: «Один народ — один рейх — один фюрер», а також хоровим співом нацистського гімну «Німеччина — понад усе» і таким популярним у німців «Гімном ненависті».

 

І то не все. На знаменитому нюрнберзькому стадіоні Гітлер приймав нескінченні військові паради, напучуючи вермахт, есесівців, «Гітлер’югенд» на захоплення чужих земель і знищення цілих народів.

 

І Нюрнберг здригався від тупотіння тисяч підкованих чобіт, а вечорами колони фашуючих молодиків із дикими вигуками проходили вулицями міста... 

 

Американці довели: з політичної, психологічної, пропагандистської точок зору містом розташування Міжнародного військового трибуналу має бути саме Нюрнберг.

 

І головне: нехай майбутні фюрери — хоч би в якій точці світу вони з’явилися — побачать, що туди, де вони тріумфують, прийде невідворотна розплата, а тим, хто розносить по світу смерть, не уникнути смерті.

 

Переважна більшість суддів, за винятком делегованих від СРСР, місцем проведення судових слухань обрала Нюрнберг.

 

Головний обвинувач — українець

20 листопада 1945 року о десятій годині за місцевим часом розпочалося перше засідання Міжнародного військового трибуналу. Головуючий — лорд-суддя Джеффрі Лоуренс — представив підсудним, представникам преси, присутнім у залі (від України там були Олександр Довженко, Юрій Яновський, Ярослав Галан, киянин Ілля Еренбург) головних обвинувачів, призначених урядами країн-союзниць:

— від Радянського Союзу — Роман Руденко, державний радник юстиції 2-го класу, генерал-лейтенант;

— від Сполучених Штатів Америки — Роберт Джексон, член Верховного суду США, юрист і державний діяч;

— від Великої Британії — Хартлі Шоукросс, постійний представник Великої Британії в ООН, юрист і політичний діяч;

— від Французької Республіки — Франсуа де Ментон, міністр юстиції Франції, професор політичної економії.

 

Нас не може не зацікавити той факт, що головним обвинувачем від Радянського Союзу був призначений етнічний українець... Цікаво і те, що сюди, у Нюрнберг, він приїхав, перебуваючи на посаді генерального прокурора УРСР.

Роман Андрійович Руденко народився 7 серпня 1907 року в селі Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії у козацькій родині Андрія Григоровича та Наталі Омелянівни Руденків. Початкову освіту здобув у рідному селі, середню — в Ніжині. І дуже здивував усіх, коли став студентом Харківського юридичного інституту. Навчався наполегливо й завзято і по закінченні другого курсу (1929 рік) отримав посаду слідчого Чернігівської окружної прокуратури, йому виповнилося 22 роки.

 

Згодом він закінчив Харківський юридичний інститут, а коли став випускником Московської академії правових наук — отримав посаду заступника генерального прокурора України, а з 1944 року став генеральним прокурором УРСР.

 

Тож коли по війні обговорювали, кого саме призначити Генеральним обвинувачем від СРСР на Міжнародному військовому трибуналі, перший секретар українського ЦК Микита Хрущов у присутності Сталіна запропонував кандидатуру генерального прокурора України Романа Руденка — виходячи з того, що Україна була повністю окупована ворогом, а український генеральний прокурор мав безліч доказів кричущих злочинів окупантів на українській землі.

 

Коли військовий літак із Руденком на борту приземлився на дивом уцілілому берлінському аеродромі «Шенефельд», до Романа Андрійовича підбіг високий сержант міцної статури:

 

— Товаришу генерал, ваш особистий охоронець Йосиф Гофман.

— Охоронець? — перепитав Руденко, — а хто вас призначив?

— Мене викликав начальник особового відділу нашого 271-го гвардійського стрілецького полку, який після взяття Берліна передислокувався у Дрезден, і заявив: ви призначаєтесь особистим охоронцем головного обвинувача від СРСР генерала Руденка. І підкреслив: за життя людини, яку вам доручено охороняти, відповідаєте головою, тож маєте супроводжувати її всюди — як у Палаці юстиції, де засідатиме трибунал, так і за його межами...

Руденко зрозумів, що незнайомий йому начальник особливого відділу врахував фізичні дані сержанта: високий зріст, міцну статуру і, очевидно, неабияку силу.

 

Поки закрита «емка» йшла розбитим автобаном на Нюрнберг, Руденко попросив сержанта розповісти про себе, мовляв, я маю знати все про людину, яка охоронятиме мене. Сержант зрозумів це і розповів охоче: народився в українському Миколаєві, по закінченню школи вступив до Сімферопольського кулементно-мінометного училища. Навчання в училищі було у розпалі, аж тут війна...

 

Воювати з фашистами почав, якщо докладно, у 9-й стрілецькій роті 3-го батальйону 271-го гвардійського полку 8-ї гвардійської армії. Там, як і всюди, зважили на його сильні руки, високий зріст і влітку 1943 року призначили розвідником — командиром взводу розвідки...

 

— Досить, — зупинив його Руденко й зрозумів, що на розвідника з бойовим досвідом можна покластися.

Постать Романа Андрійовича Руденка завжди цікавила українську юридичну спільноту, а найперше — студентів-правників. Із сухих анкетних даних енциклопедій і довідників мало що можна було зрозуміти.

 

Але була в Україні одна-однісінька людина, яка знала про Руденка все, бо охороняти головного обвинувача, а отже спостерігати за ним, було службовим обов’язком цієї людини.

 

А щоб почути її розповідь, треба перенестися з далекого 1946 року в наш час, — 9 вересня 2006 року з нагоди 60-річчя Нюрнберзького процесу з лекцією «Нюрнберг застерігає» перед слухачами й викладачами Київської юридичної академії виступив ветеран Другої світової війни полковник Йосиф Давидович Гофман.

 

У двогодинній лекції він розповів багато цікавого про перебіг засідань Міжнародного військового трибуналу, в тому числі й про те, що відбувалося за його лаштунками. Як і очікувалося, докладно зупинився на особистості Романа Андрійовича Руденка:

 

— Фаховий принциповий юрист, від природи наділений почуттям гумору, жвавий співрозмовник, він імпонував усім партнерам, з якими працював, а це американці, англійці, французи. Й усі вони проймалися до нього почуттям глибокої поваги і навіть симпатії, а це полегшувало спільну роботу.

 

До мене він ставився, я б сказав, по-батьківськи, розумів, що я — при виконанні покладенних на мене обов’язків, нерідко казав, вказуючи на мене: «Він працює навіть тоді, коли я відпочиваю».

 

Нерідко й мене «гнав» на відпочинок, коли ж я заперечував, він казав: «Мої вказівки мають виконуватися навіть і тоді, коли їх неможливо виконати».

Про тактовність цієї людини свідчить і такий факт: коли йому треба було кудись піти, він запитував мене: «Ви не бажаєте прогулятися?».

 

Тут треба внести уточнення: йшлося не про те, щоб я склав йому компанію, справа в тім, що Роман Андрійович не повинен був виходити з дому або з кабінету один, без мого супроводу, і він знав про це, тож я супроводжував його на процес і з процесу, а також у службові поїздки і навіть у години відпочинку, а їх було небагато.

 

І прошу не сумніватися: якби треба було прикрити Романа Андрійовича своїм тілом, я б ні на мить не вагався: зважаючи на його роль у Нюнберзькому процесі, його життя вартувало значно більше мого...

 

З приємністю відзначаю, що у нас із ним не було конфліктних ситуацій, але нехай у вас не складається враження, що ми з генералом Руденком були нерозлучними друзями. Ні, цього не було, дистанція між нами існувала і дотримувалася завжди й в усьому.

 

По закінченні Нюрнберзького процесу Роман Андрійович потис мені руку, обійняв за плечі. І я повернувся до своєї частини, де мене тут же запросив командир нашого 271-го полку: «Стосовно вас мені дзвонив генерал Руденко, просив надати вам відпустку. Наказ щодо цього я вже підписав, тож їдьте до батьків, два місяці у вашому розпорядженні».

Повірте, таке не забувається.

У розпорядженні обвинувачення були сотні тонн нацистської документації, у тому числі й секретної, тисячі кілометрів кіноматеріалів, безліч світлин, які навіть неможливо порахувати. Аби хоча б побіжно переглянути все це, знадобилися б роки й роки. Що ж робити?

 

І Роман Андрійович вирішує: вся вилучена документація не може замінити свідчень людей, які на собі відчули весь жах нацистських злочинів і могли б дати суду особисті свідчення, немало цінного можуть засвідчити й ті, хто результати цих злочинів бачив на власні очі...

 

І це був єдиний вихід зі становища, що склалося.

 

Очільники судової гілки трибуналу (лорд-суддя Джеффрі Лоуренс і його заступник Норман Біркетт — обидва англійці) схвалили пропозицію головного обвинувача. Але виникла інша складність: через розбиті залізничні колії й понівечені автошляхи далеко не всі, кого запросив Руденко, змогли дістатися Нюрнберга. Заслухаймо ж тих, хто прибув і отримав слово...

 

Олександр Довженко, український кінорежисер:

 

— Хижі виродки, які на лаві підсудних зайняли нарешті уготоване для них місце, знищили мою матір — Україну. Панове судді, Україна поруйнована і пограбована, як ні одна країна у світі, поруйновані і пограбовані всі міста, у нас немає ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, поруйновані всі мости, шляхи, розорене народне господарство, розв’язана ними війна понищила й побила людей, повішала, вцілілих зігнала у неволю. У нас майже немає вчених, обмаль митців.

 

Страшні діла, як бачите, принесли ці виродки на Україну. Страшні діла. А зараз, уже в мирний час, скільки людей помре іще від голоду, від ран та хвороб — одному Богу відомо. Отака вселенська біда впала на мою нещасну Україну...

 

Аби бути більш переконливим, пошлюся на цифри: новітні варвари зруйнували й спалили 714 міст і міських селищ, 28 тисяч сіл, зруйнували 16 тисяч 150 промислових підприємств, заподіяні ними збитки становлять 285 мільярдів карбованців. Але ж за цей не біблейський, а штучно створений ними Армагеддон вони мають відповісти: від імені українців, які вцілили й які померли я вимагаю для катів найсуворішого покарання. Кров за кров, смерть за смерть!

 

Саркис Мартиросян, військовий комендант Києва, генерал-лейтенант:

 

— Чотири роки тому — 19 вересня 1941 року — німецькі війська окупували Київ, і вже за кілька днів у Київ прибув поплічник Гіммлера Адольф Ейхман.

Зібравши найвищих чинів СС та жандармерії — Ебергарда, Радомскі, Блобеля, він «проконсультував» їх так, що за кілька днів в урочищі Бабин Яр на околиці Києва оглушливо заторохкотіли кулемети. Розстрілювали всіх, але найбільше — євреїв. Панове судді, вони стріляли по беззахисних людях, і вже за кілька днів Бабин Яр був завалений трупами жінок, дітей, літніх людей...

 

Два роки тому, 6 листопада 1943 року, війська 1-го Українського фронту звільнили Київ. І дуже скоро до комендатури почали приходити вцілілі кияни. Вони не скаржились на відсутність води, хліба, медикаментів, на те, що немає зв’язку і не працює міський транспорт — кожен з них вважав своїм обов’язком розповісти про криваві злочини гітлерівців, бо ці люди стали свідками кричущих злочинів. Ми зрозуміли, що їхні покази — то доказова база для Суду Народів, відтак їхні свідчення треба було задокументувати. Ми встановили столи, обладнані письмовим приладдям, і люди усе, що бачили, викладали у письмовій формі. Під кожним таким свідченням стоїть підпис очевидця розбірливо — прізвище, а також дата.

 

Якщо ж людина була неосвічена або знесилена, або перебувала у літньому віці, офіцери комендатури записували свідчення таких людей з приміткою: «З моїх слів записано правильно». А нижче людина ставила свій підпис.

Я передаю суду два мішки таких заяв, але на деякі хочу звернути вашу увагу.

 

«Як і всі, хто живуть на Подолі, я на власні очі бачила, як уже на другий-третій день після німецького вторгнення по Дніпру пливли роздуті трупи старих і дітей, жінок. У п’ятницю, 26-го, та суботу 27 вересня євреї, які пішли до синагоги, зникли. Мої сусіди — старі Шнейдер, Розенблат зі своїми дружинами — з синагоги додому не повернулися. Пізніше я бачила їхні трупи у Дніпрі.

 

У подальшому німецькі автоматники оточували синагоги і виводили звідти всіх, хто прийшов помолитися. В результаті у тих місцях Києва, що виходили до Дніпра, течія прибивала до берега і прочан, і різні молитовні предмети».

 

«На світанку 29 вересня київські євреї з різних кінців міста повільно рухалися по вулицях у бік єврейського кладовища, що на Лук’янівці. Підтримуючи одне одного, йшли старі — чоловіки й жінки, матері несли малюків на руках або ж везли їх у візках, старші діти пленталися поруч із батьками. Люди йшли з ящиками, згортками, валізами, адже всі вони вірили, що їх вивозять зі столиці до провінційних міст. Це було тяжке видовище: літніх людей, знесилених і блідих, вели під руки онуки, паралізованих і хворих несли на ношах, ковдрах і навіть на простирадлах».

 

«Людські натовпи безперервним потоком ішли вулицею Мельникова, а на тротуарах стояли німецькі патрулі. Впритул наблизившись до тих, що стояли попереду, натовпи суцільними потоками стікалися з різних боків, і тривало це з раннього ранку й до самої ночі. Тисячі людей повільно рухалися бруківкою, і важко, навіть неможливо було перейти з одного боку вулиці на іншій, а за перехід на прилеглу вулицю — розстріл на місці. Ця скорботна хода тривала три дні й три ночі. Люди йшли і йшли, зрідка зупинялися, без зайвих слів обіймалися, прощалися, молилися, бо розуміли все».

 

«На вулиці смерті — Мельникова — наче потоки в річку вливалися натовпи з Павлівської, Дмитрівської, Володарського, Некрасівської, а далі, вже в кінці Мельникова, випалена пустеля, де на людей чекали голі пагорби, круті глибокі провалля — Бабин Яр...

Німці змушували людей роздягатися догола — усіх без винятку — і дівчат, і жінок, і дітей, і старих, їхній одяг збирали до купи, ретельно складали. У голих людей, здебільшого жінок, зривали з пальців персні, обручки і будь-які інші прикраси. Потім приречених групами по 30-40 осіб ставили на край бездонного провалля й розстрілювали. Тіла падали в урвище.

Маленьких дітей зіштовхували в яр живими, а дорослі, наближаючись до місця страти, втрачали розум».

 

«Життя в Києві ставало все нестерпнішим. Розправившись з євреями, німці претворилися на озброєних грабіжників: на Бессарабській площі вони грабували магазини і сам ринок, тих же, хто чинив спротив, жорстоко били й відвозили кудись на вантажівках. Я бачила, як на вулиці Леніна біля магазину «Хліб», поруч з яким була ще й водозабірна колонка, зупинився бортовий автомобіль з есесівцями. Фельдфебель через перекладача роз’яснив, що в Бабиному Яру загинули євреї з Подолу, але ж багато з них живуть у центрі міста. Якщо ви не вкажете домівки євреїв, ані хліб, ані вода відпускатися не будуть... Усі мовчали. Тоді німці похапали молодих жінок, як було сказано — «у заручники», і більше ніхто з них назад не повернувся».

 

Симон Візенталь, в’язень нацистських концтаборів:

 

— 30 червня 1941 року німецькі війська ввійшли у Львів, а вже 3 липня мене схопили просто на вулиці. Кинули у вантажівку, привезли в тюрму «Бригидки», на подвір’ї якої розстрілювали людей, у тому числі жінок, дітей, старих і немічних. Я підготувався до неминучої смерті, але з Берліна надійшов наказ: працездатних чоловіків не розстрілювати, а використовувати на потрібних рейху роботах. І тут же нас, шістдесят чоловіків, кинули на облаштування Янівського концтабору, на який перетворили вулицю Янівську.

 

Раніше тут мешкало 25 тисяч осіб, а оскільки німці хапали всіх, то зараз цей район мав прийняти 136 тисяч в’язнів, переважно євреїв.

 

Панове судді, раби середньовіччя не знали таких знущань, яких зазнали ми, вцілілі в’язні концтабору. Подивіться на мене: при зрості 1 метр 80 сантиметрів я важу 44 кілограми і без сторонньої допомоги пересуватися не можу. Але я можу назвати катів, які знущалися не лише над в’язнями, а й над усіма львів’янами: генерал-губернатор Франк, генерали СС Ренц, Раш, Роткірх, Ляш, Вехтер, Катцман, начальники жандармерії Ульріх, Шенгард, офіцери орткомендатури Манфред, Сіллер, Фішер, Моценбергер, Гжимек, Вільгауз, Варцок. За два роки окупації нашого краю вони знищили 700 тисяч галичан. Це страшна, дуже страшна цифра.

 

Страшне і те, що названі кати не визнають своєї провини, стверджуючи, що вони лише слухняні солдати й виконували накази тих мерзотників, яких ми бачимо на лаві підсудних. Тож від імені семиста тисяч закатованих ними я прошу, я благаю вас: ніякої пощади катам! Вони принесли в Україну смерть, то тільки власною смертю можуть спокутувати свою провину...

Читаю й перечитую покази свідків від України, і мене не полишає відчуття: те, що фашисти вчинили 83 роки тому, один до одного повторили рашисти в наш час:

 

* 22 червня 1941 року раптово, без оголошення війни, фашисти вдерлися до західних областей України. 24 лютого 2022 року так само раптово, без оголошення війни, рашисти вдерлися у східні та південні області України. Їхня теза — «спеціальна воєнна операція» — брехня й лицемірство, вони розв’язали повномасштабну війну, в якій задіяли авіацію, ракети, танки, артилерію, бойові кораблі.

 

* Тікаючи з України, фашисти залишили по собі 714 зруйнованих міст і міських селищ. Саме з цього — з руйнування впорядкованих українських міст — рашисти розпочали цю криваву війну, візитівкою якої стали руїни Маріуполя, Мелітополя, Харкова, Кривого Рогу, Куп’янська, Костянтинівки, Нікополя, Ірпеня, Бородянки, Бучі, Бахмута, Авдіївки та інших.

 

* Фашисти вивозили з України наших дівчат та хлопчиків-підлітків, рашисти пішли далі — почали масово вивозити з України дітей, дорослим силоміць вручили російські паспорти, чоловіків тут же призвали у свою армію. Усіх незгодних виселяли у віддалені регіони росії.

 

* Залишаючи нашу землю, фашисти підірвали гордість України — легендарний Дніпрогес. Наслідуючи цей «приклад», рашисти цілеспрямовано нищили енергетичні об’єкти України, залишаючи пологові будинки й лікарні, дитячі садки й школи без тепла й світла. Апофеозом цього варварства став підрив Каховської ГЕС на Херсонщині, що спричинив екологічну катастрофу.

 

* Заволодівши територією України, фашистські агресори перетворилися на грабіжників: вивозили добірне українське зерно, грабували музеї, нищили українську культуру. Їхні рашистські послідовники пішли далі: викравши зерно з тимчасово окупованих українських територій, вони почали кидати ракети на портові термінали (елеватори) в Миколаєві, Одесі, Чорноморську, дунайських портах Ізмаїлі та Рені. Потім стали громити українську культуру: повивозили культурні цінності із захоплених міст, зруйнували історичний центр Одеси, а також Свято-Преображенський собор — обидва внесені ЮНЕСКО до всесвітньої культурної спадщини; зруйнували Маріупольський драматичний театр, забрали життя людей, які там ховалися в очікуванні «зеленого коридору».

 

* І головне: якщо вже рашисти в усьому наслідують своїх попередників, вони не можуть не знати, що ганебний шлях фашистів закінчився на лаві підсудних Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі: за вчинені криваві злочини дванадцять ватажків рейху було повішено.

 

А для нинішніх убивць і катів буде свій Нюрнберг на ім’я Гаага. Лава підсудних там широка, місця вистачить усім. І головним обвинувачем там буде не один українець Роман Руденко, а весь український народ.