Справа химер: кримінальне провадження. Рецензія на роман Ольги Токарчук «Емпусіон»

У крайньому романі «Емпусіон» один з дискутантів дорікає іншому: мовляв, «отримує задоволення від того, що збиває людей з пантелику». Це може правити за оцінку й самій авторці — не як докір, а як визнання риторичної вправности.

 

Більшість романів Токарчук мають жваву детективну інтригу, як і тут: «Виходу не було. Він мусив дізнатися, що там. Напруга здавалася нестерпною».

 

Але ближче до кінця завжди з’ясовується, що ми наелектризовано стежили за симулякром, за теорією змови. І до сюжету це має не пряму дотичність, а, радше, як його камуфляж. Та ми не обурюємося, що нас «обдурили», а навпаки — аплодуємо, як на концерті талановитого фокусника. 

 

Навички ілюзіоніста у пані Токарчук неабиякі. Як у кожного справжнього постмодерніста. В «Емпусіоні» є навіть речення, котре може правити за характеристику цього невловного методу: «Кожне слово, яке ще недавно було вартим довіри, обростало контекстами, тягло за собою хвости алюзій, мерехтіло віддаленими асоціаціями».

 

Утім пані Ольга не з тих постмодерних літератів, які лишень пересміюють великих попередників, — вона ніби адаптує їхні способи мислення до нинішніх реалій. У новому романі вона мовби викликає тіні двох великих, Кафки і Пруста.

 

Дрейф у бік Кафки спостерігаємо від «Книг Якова» (К.: Темпора, 2019) та «Химерних оповідань» (там само, 2020), де письменниця фокусується на парадоксах внутрішньої множинности людини, природі її екзистенційних страхів, на її трилерному, сказати б, світосприйнятті.

 

Головний персонаж-оповідач «Емпусіона» вельми нагадує реального Кафку: зітканий із протиріч-рефлексій молодик-інтроверт, що судомно намагається збагнути сенс свого існування.

 

Подібна скутість у стосунках із жінками, фройдистські комплекси стосовно батька. Події розгортаються в гірському санаторії — у таких місцях Кафка провів чимало свого життя. Час той самий, початок ХХ століття.

 

Спосіб, у який відтворюється історія, вельми нагадує стилістику Кафкового «Щоденника»: «Молодший Войнич дуже непокоївся через чужі погляди, перевіряв, чи не стежать за ним з-за рогу, з кутка, через вікно, в якому ворухнулася штора, крізь замкову щілину.

 

Обережність і підозріливість батька набули форм одержимости в сина. Йому здавалося, ніби чужий погляд є чимось липким і присмоктується до нього, наче огидний м’який ротовий отвір п’явки». А деякі афоризми й геть не відрізняються від Кафкових, як-от: «Життя у натовпі гірше, ніж в’язниця».

 

Зрештою, «Емпусіон» цілком коректно зіставити з «Перевтіленням». Не за антуражем, звісно, а за самою ідеєю. Тут не виникає величезна потворна комаха, проте описано так само екстремальну ініціацію, усвідомлення себе Іншим. Утім спойлера не буде, бо урозуміння, «хто є хто», — головна інтрига роману.

 

Проте варто придивитися до самого механізму ініціації, який завжди є маніпулятивним. Ось санаторійний доктор, коли збагнув проблему Войнича, каже: «Ви представляєте собою світ серединний, проміжний. Його важко витримати, бо він неясний».

 

Ситуація загрозлива з усіх боків. Внутрішнє Я перебуватиме під руйнівним тиском уявної неповноцінности, а зовні тиснутиме агресія «здорового глузду».

 

Оскільки суть не змінити, лікар пропонує виправити форму: «Раджу вам створити своє власне уявлення. Наприклад, що саме ви — досконалий».

 

Пацієнт радо хапається за пропозицію і швидко переконується в її ефективності: «То було щось на зразок нового центру тяжіння, точки, довкола якої усе складалося по-іншому».

 

І на виході з книжки наш герой уже «почувався множинним, багатогранним, багатошаровим, складним і мерехтливим, як кораловий риф, як грибниця, справжнє життя якої точиться під землею».

Про «грибницю» ми читаємо у Токарчук регулярно, починаючи з роману, котрий зробив її знаменитою, «Правік та інші часи» (Л.: Кальварія, 2004). Тут же ця «теорія» постає як мітологічне відлуння з підсвідомости.

 

Давні греки називали Емпусами нічних демонічних істот підземного світу, що лякають людей і висмоктують з них енергію. У польському романі вони постають, радше, месницями пам’яти.

 

Попри новий комфортний соціальний статус, Войнич із розпачем відчуває, як пам’ять не припиняє своєї тривожної пісні про втрачену «золоту добу» неусвідомленого існування й бентежно натякає, що «десь там у надрах заховані руїни раю».

 

Остання фраза непомильно відсилає нас до Пруста з його нескінченними чотками спогадів, які повсякчас гойдають людину між небом і землею, позбавляючи омріяного спокою. І герой пані Ольги, і герой пана Марселя однаково вважають, що «життя потрібно робити апетитним».

 

Ось Мечислав Войнич розглядає, як ентомолог метеликів, своїх санаторійних компаньйонів: «У них були добротні ліжка і чиста постіль. Їм снилися прості речі: що вони видужають, житимуть довго, дочекаються онуків, а заощадження витратять у старості. Статечно купували тістечка в цукерні, серйозно обговорювали новини з газет. Так, то була саме та «апетитність», якої так шукав Войнич».

 

Тож, коли дехто з них гине, він нетямиться: «Кому і навіщо потрібно нас убивати? Хіба ми зробили щось погане?». Прихований детектив-відпочивальник відповідає: «Досить того, що ми народилися», натякаючи на ігри пам’яти зі скелетами у кожній персональній шафі.

 

Схильний до зовнішніх навіювань Войнич пристає на цю версію, і його власна пам’ять радо починає свою гру, штовхаючи у бік конспірології. На початку історії він стає випадковим свідком випадкової смерти, проте трясовина теорії змови чимдалі глибше засмоктує його уяву, аж до такого виверту пам’яти: «Шнурівки черевиків були зав’язані дуже старанно, подвійним вузлом. Дивно: той, хто пополудні лежатиме мертвий, ще того самого ранку так ретельно зашнурував черевики».

 

Ну, це теж — ніби з Пруста. Можна сказати, що в «Емпусіоні» майже клінічну знервованість Кафки пом’якшено стоїчною елегійністю Пруста. І в цьому сенсі цілком виправданим є жанрове пояснення на титулі: «Фітотерапевтичний роман жахів». Так, лагідний трилер. І, попри все, — таки детектив. Бо пружиною сюжету є «розпізнавати наміри».

 

Не конкретних дієвців, а того незбагненного феномену, що його зазвичай окреслюють банальним означенням «світ». Поки що людина має лише один спосіб наблизитися до суті речей — інтуїцію.

 

До всього, емпуси персоніфікують і цю людську здатність, кепкуючи з нашої розумової недосконалости: «Неспокій Землі ненадовго вщухнув. Ніхто цього, ясна річ, не помітив, у людей є важливіші справи. Але ми це знаємо».

 

Усе, що пише Ольга Токарчук, — не лише про життя, дивне як таке, а і про літературу як інструмент опанування цією дивовижею. «— Я помру? — запитав він свічку. Вона відповіла не одразу. Її пломінь замерехтів: вона ніби збентежилася від цього запитання. — Безсмертними є лише речі або дуже малі, або дуже великі, — відповіла вона обережно. — Безсмертними є атоми і галактики. Ось і вся таємниця. Діапазон смерти дуже чітко обмежений, як у радіохвилі».

 

Висловлювання, котре може мати безліч тлумачень. Приміром, можна припустити, що тут ідеться саме про письменство, де безсмертними є анонімні, в суті справи, жанри-атоми — або деякі персональні конструкції-галактики, до яких, схоже, належить і письмо Токарчук.