Книжки Владислава Івченка сім разів потрапляли до Коротких списків всеукраїнського рейтингу — аж ось на лавреатство здобувся роман «Імені Сковороди».
Дивна, здавалося б, річ: на вершині жанрової піраміди опинився не «2014» (К.: Темпора, 2015) — кращий, як на мене, роман про початок російсько-української війни, і не найвище його суто літературне досягнення — роман «Ноги» (там само, 2019).
Й навіть не вісім книжок непроминального циклу про «найкращого сищика» Івана Карповича. Але направду дивини немає: по-перше, до Івченкової граничної відвертости у висловлюваннях персонажів читач нарешті звик.
А по-друге, лавреатський твір вияскравив-вивершив його другу, обіч майстерного оповідача-рефлектора, принаду для читача і власну спонуку.
Колись Василь Барка висловився про Миколу Гоголя: «Воїн за життя душі». Івченко б’ється за те саме.
«Життя душі» в цьому контексті — це споконвічна боротьба проти історично неперервного московського ІПСО. Микола Васильович програв у цій битві в реалі, але виграв у віртуалі.
Івченко намагається через той віртуал реанімувати реальні реакції сьогодні: «Може, тому ти і зміг навчитися відчувати імперських чудовиськ, що не знав про Пушкіна», — зазначає він у новому романі.
«Пацавата кацапщина» у Івченка — те саме, що і персонажний кастинг у «Мертвих душах».
Івченко про Гоголя не згадує, бо відверто негативно ставиться до його козацького міту. Натомість — Сковорода. Знов-таки, мітологізована постать, з якої висмикує хто що хоче. То його мовну недолугість, яку номінують на «слобожанську мову», то філософські глибини нібито глобального масштабу. То чому б Івченкові не вдатися до геть несподіваної версії: «— Мало хто знає, ким Григорій Савич був насправді. — І ким він був? — Мисливцем на чудовиськ».
Ну так, справді: Сковорода був мисливцем за ментальними перверсіями, які вже тоді «русскій мір» просував на українські терени. Варто прочитати його байки про «сродність праці», аби збагнути відмінність з імперським трактуванням. Чому б не уявити його месником?
У книжці Івченка бачимо такий діалог між мітичним Сковородою й освіченим малоросом, який намагається зрозуміти логіку держпідтримки дикунського обряду жертвопринесення: «— Вони вважають, що ті явища, з якими я борюся, допомагають тримати простий народ в покорі, отже, моя діяльність є шкідливою. — Але це огидний звичай, який ганьбить нашу державу! — Порядок для декого важливіший».
Під формальним оглядом «Імені Сковороди» — книжка «про зомбі». Хіба що Івченко пропонує більш радикальну версію: припускає «оживлення» згустків негативної енергії фейків. Інакше кажучи, описує перехід пропаганди з інформаційної форми в ментальну.
Колись, двадцять років тому, російський письменник Віктор Пєлєвін уже писав про те саме: «Різні «Щелепи» та «Механічні піаніно» відступають усі призи совєтській стрічці «Втрата партквитка». Тут повною мірою проявляється феномен «вуду— смерти» (чисельні інфаркти, спричинені геть нематеріальними партійними доганами)».
Пєлєвін просто констатував наявність феномену, Івченка ж хвилює, як із цим боротися. Тобто, український письменник переймається головним питанням усіх книжок про всіляких привидів: «Як убити їх, якщо вони вже мертві?» (Стівен Кінг. Казка. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2023).
«Імені Сковороди» — це назва спецзагону, який полює, сказати б, на матеріалізовані метастази російського дискурсу. Звісно, це алегорія, проте мета цілком конкретна: «Нашій армії потрібен надійний тил, щоб тут не вешталися всілякі тварюки».
Й Івченко писав про небезпеку крємлівських наративів задовго до повномасштабного вторгнення, починаючи з «Химер Дикого поля» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014) та «Одного разу на Дикому Сході» (Х.: Фоліо, 2016).
А роман «Третій фронт» (К.: Темпора, 2016; рецензію див. «УМ» від 05.07.2017) — це, вважай, перша частина нинішнього лавреатського роману. Обидва — перестороги воєнного часу у вигляді такого собі провокативного коміксу.
Фактично, Івченко переводить балачки про російську культуру (включно з тамтою «історіографією») у площину анекдоту. А цей жанр завжди і всюди мав і має значний вплив. Не стверджуватиму, що ми помітно очистилися від чудовиськ-конструктів «Пушкін», «Чапаєв», «Чкалов», «Гагарін» («на «георгіївську стрічку» навіть уваги не звернув, бо то було чудовисько кволе та прибацане»), а також власних міфічних поганок (Щорс, Пархоменко, Кудря, Ватутін...) саме завдяки Івченкові.
Але, гадаю, в цьому очищенні є й частка його наполегливости. Роман «Імені Сковороди» просувається далі за межі плацдарму, відвойованого попередніми творами. І доходить до застереження від контактів з москалями взагалі — до Шевченкового «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями».
До речі, про «кохайтеся». Рецензенти вже закинули Івченкові надмір порнографічних алюзій у крайньому творі. Так, що є то є. Ось, до прикладу, мінімалістичний звіт про одну з «історій кохання» головного персонажа: «Сашко закохався в неї навесні. Прийшов з роботи, поїв пельменів, було якось тоскно, вирішив подивитися порно».
А от два молоді хірурги клопочуться біля пораненого: «— Цей... я ж зможу правою рухати? — Та не хвилюйся, дрочити можна і лівою. — Естети шість разів на тиждень дрочать правою, а в неділю мають чарівну незнайомку!» — «Сашко скривився, бо голова боліла так, що уявляти собі приємну еротичну картину було неможливо».
Звичайно, можна трактувати таке як сексуальну стурбованість, а можна — як відверту письменницьку чесність щодо власних (і персонажних) думок та відчуттів. Зрештою, подібного можна насмикати і у більших літавторитетів.
Візьмемо, бодай, уже згадуваного Кінга: «Її верхня губа повністю вивернулася назовні, оголивши рожеву лінію ясен, інтимну, наче вульва» (Зона покриття. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2006); «замкнене коло постійної взаємодії між очима та пенісом, і мозок тут нічого вдіяти не може» (Історія Лізі, 2007); «такі великі груди, що вони здавалися галюцинацією» (Якщо кров тече, 2021) — і так далі, й далі.
Як слушно зауважив Ростислав Семків у книжці з промовистою назвою «Як читати класиків» (К.: Pabulum, 2018), «смерть, секс і сміх — три головні засоби розкрутки читацького зацікавлення».
Наприкінці контужений Сашко (позивний Радар) знову «бачить» Сковороду: «— Ми ж переможемо? — Маєте. Більше шансів у вас не буде».
Червоних ліній уже не існує, усі рубікони перейдено, точка максимальної концентрації. Один з епізодів ближче до кінця: «Заїхали на шиномонтаж заклеїти пробите колесо. Там двоє бугаїв почали чіплятися до Анюти /наймолодша членкиня спецназу/. Дід вступився, йому розбили обличчя, потім повалили... — Відвалили, уйобки! — Анюта наставила пістолет на бугаїв, які вже збиралися добивати Діда ногами».
Нагодилася командирка, Божена, забрала пістолета: «— Ви що, зовсім йобнулися? Він у камуфляжі, а ви його б’єте!». Рагулі не в’їхали, почали погрожувати зв’язками. Прийшлося прострелити їхні долоні. Сашко потім переймався: нас же заарештують. На що головна спецназівка йому каже: «Радаре, ти, дивлюся, якийсь невиправний оптиміст! Тебе справді хвилює, що буде після війни?».
Пригадую книжку ще більшого літературного провокатора Івана Семесюка «Щоденник україножера» (К.: Люта справа, 2014), на клапані якої надруковано афоризм-концентрат Андрія Бондара, що його можна застосувати й до Івченка: «В Семесюка треба вчитись, бо якщо не вчитись у Семесюка, то доведеться все життя жити за Дуґіним».
* рецензію на другу лавреатську книжку — «Алмази з Танжера» Юрія Винничука — дивіться в «УМ» від 11 жовтня 2023 р.
.jpg)
