Про Петра Судака, який народився 1900 року, я дізналась від краєзнавця, історика, його односельця Івана Лисого.
Активний, національно свідомий Петро ще юнаком брав участь в українських виставах драматичного гуртка.
За доносом Григорія Коломійця був заарештований денікінцями і жорстоко побитий за зберігання українських книг, зокрема «Кобзаря».
Після закінчення гімназії талановитий юнак продовжив навчання у Київському сільгоспінституті та викладав українську мову в Конотопській залізничній школі.
Й ось в архіві Сумського управління СБУ знайшла його кримінальну справу.
«Дело» із 156 аркушів, що вмістило роки московських катівень і постійну боротьбу з режимом за справедливість, за відновлення свого доброго імені, щоб діти та онуки не носили тавро нащадків «ворога народу».
Хто кати?
Козацька родина Луки Судака, що господарювала в селі Підлипному на Конотопщині, виховала дев’ятьох дітей: два сини стали інженерами, Іван та Петро вчителювали.
З приходом більшовиків землю і реманент змушені були віддати до колгоспу та сплачувати непомірні податки.
19 листопада 1937-го Петро Судак був заарештований і звинувачений у тому, що «будучи настроенным антисоветски против мероприятий советской власти проводил контрреволюционную деятельность».
Саме тоді в Підлипенській сільраді згуртувались так звані комунари з числа сільських п’яничок, грабіжників, садистів. Григорій Костюченко, Микола Тимченко, Микола Вовчанецький та кілька інших під гаслами боротьби з контрреволюцією чинили в селі жорстоке свавілля.
На свій розсуд складали чорні списки селян на «розкуркулення» та виселення, грабували, залякували, шантажували.
Микола Вовчанецький залишив по собі недобру пам’ять ще і як руйнівник Свято-Миколаївської церкви.
Разом з такими ж невігласами-комнезамівцями спалили безцінний церковний літопис, що зафіксував важливі події з життя підлипенців, знищили багатющу бібліотеку Бориса і Гліба Лазаревських.
Із розповіді нині покійного Івана Федоровича Батюка: «Пам’ятаю, як привела мене сестра 1 вересня 1928 року. Під час перерви бачив, як люди під керівництвом голови сільради виносили з церкви, що розміщувалась поряд, ікони та інші церковні речі. Вони носили їх до сараю, що на Шумицькій горі. Хлопці Чопок Олександр та Олексій тихцем залізли до сараю і взяли кілька ікон, але Микола Вовчанецький помітив їх і став доганяти. Хлопці збігли з гори до ставка і побігли додому. Вовчанецький, шукаючи хлопців у печерах старого церковного кладовища, згубив окуляри. Поки їх шукав — хлопці втекли. Цими іконами потім довго топили в школі».
Як видно зі справи Петра Судака, саме Вовчанецький Микола Павлович доніс на свого колишнього вчителя і свідчив проти нього на допитах.
Таким чином він помстився за те, що Петро різко заступився за свого брата, якого Вовчанецький безсоромно обмовив на сільських зборах.
В яких тільки гріхах не звинувачували вчителя! У довідці з сільради йшлося, що він син «кулака» (з перерахуванням майна багатодітної родини), одружений із «кулачкою», брат нібито білогвардієць. А закінчувалась довідка «переконливо»: «Являється безумовно антирадянською людиною, що й свідчиться».
Вже наступного після арешту дня слідчі Синіцин і Ткачов передали справу чернігівській «трійці», яка і присудила Петру Судаку, батькові трьох малолітніх дітей, 10 років таборів як організаторові «Просвіти», що проводив агітацію проти колгоспного будівництва.
Не зважили, що свідок Вовчанецький на час створення «Просвіти» в Підлипному мав лише 7 років і навряд чи володів правдивою інформацією про її організаторів.
Оскарження вироку — з 1939 року
Відправлений по етапу вчитель лише через місяць дізнався про вирок і почав довгу виснажливу боротьбу в умовах сталінського режиму за перегляд своєї справи.
Після його скарги до генпрокуратури в 1939 року знову допитували свідків — тих же самих односельців. Звинувачення лились брудними потоками. Ось кілька витягів із цих допитів. Тут і далі збережено мову оригіналу.
Григорій Євменович Костюченко: «Судак был одним из крупнейших организаторов контрреволюционной шайки «Просвита», а потом организовал украинскую автокефальную церковь».
Слід зазначити, що на рік створення організації цьому «крупному вожаку», сільському хлопчині, ще не виповнилось і 17...
А далі більше: «Судак Петр имел связь с деникинской бандой, выдавал им крестьян. Со дня установления сов. власти вел с ней борьбу, состоя в различных контрреволюционных организациях: «Просвита», «СВУ» и проч.».
А ось іще «перли» з допиту Антона Григоровича Тимченка: «Петр Судак через эту организацию («Просвіту». — Авт.) пропагандировал в селе гнилое влияние буржуазного контрреволюционного национализма, агитируя за отторжение Украины от СССР. В помещении школы просвитяны делали свои националистические антисоветские пьесы, забыл их название, и вели пропаганду против сов. власти. И в этом духе ставили пьесы, в которых украинский предатель-изменник Мазепа выхвалялся как вождь народа за освобождение Украины».
Ще абсурдні покази негідника: «В СВУ под видом автокефальной церкви входил также и Судак Петр». Цитував цілі промови вчителя проти колгоспів, які той ніби виголошував, коли Тимченко «по поручению сельсовета проводил хлебозаготовку и коллективизацию».
Наводив і такі висловлювання Судака: «Сов. власть ведет крестьян к гибели, она разоряет и грабит их, забирает последний хлеб. А в колхозы кто пойдет, те умрут с голоду», «Украинский народ, как говорит история, всегда боролся за освобождение от России, и теперь мы должны достигнуть этого. Украина повинна бути самостийною».
Ймовірно, під примусом або через залякування свідчив односелець Степан Андрійович Мовчан, якому на роки «ворожої діяльності» вчителя було лише 14 років: «В селе был украинский поп, активный посетитель Судака, но разговоров их я не слышал».
В архівних документах ще читаємо: «Считаю, что Петр никогда не мог быть положительным к сов. власти, хотя его дальнейшие действия для меня неизвестны».
Реабілітували майже через 20 років
За тоталітарної радянської системи усі свідчення «підганяли» під завідомо складений вирок — початковий Петру Судаку начальник ОДТО НКВС ст. Конотоп лейтенант «гос. безопасності» Ткачев і прокурор Гольдін залишили чинним.
У 1940 році справу переглядали знову і висували ті ж самі брехливі звинувачення вже згадуваних односельців. Тож висновок прокурора Шаклова також був очікуваний: «Жалобу Судака Петра Лукича и его жены Екатерины оставить без удовлетворения».
На час арешту чоловіка 30-річна Катерина залишилась із трьома малолітніми дітьми і хворою старенькою матір’ю. Петро Лукич у своїх клопотаннях із болем писав, що діти голодують і ростуть на вулиці.
Після відбуття семирічного терміну ув’язнення в 1944 році вчитель знову подає прохання про перегляд справи.
Та цього разу попередній вирок не тільки не скасували, а й додали ще 10 років ув’язнення та 5 років обмеження у правах. Через 10 (!) років ув’язнення цей вирок був відмінений «за недоказанностью вины». Так і не побачивши чоловіка, в 1946 році померла його стражденна Катерина.
Петро Судак не припиняв боротьбу з тоталітарним режимом, протягом двох років вимагаючи перегляду справи і повної реабілітації. Після звільнення як раніше засуджений він не міг влаштуватись на хоча б якусь роботу. Звісно, про школу не міг навіть і мріяти.
Справи, скарги «гуляли» прокуратурами військових округів. Жорстокі кати не поспішали визнавати свою провину за зламану людську долю. Знову допитували свідків, цього разу і колег Судака.
Вчителі Погорелий Спиридон Михайлович, Кобченко Олексій Тимофійович, Клименко Захар Васильович чітко стверджували, що ніякої контрреволюційної пропаганди Петро Судак не проводив.
Був чесною і порядною людиною, користувався авторитетом у колективі, тому вони і не розуміли, за що його заарештували. До слова, вчитель української мови Погорелий зауважив, що батько Судака належав до козацького стану.
Антон Тимченко, який раніше так злісно звинувачував Петра Судака, скаржився, що не пам’ятає свої попередні покази. Заявив, що не «розкулачував» Судака, бо в нього «ничего не было».
Та все ж уперто продовжував свої абсурдні наклепи. На питання слідчого, звідки йому відомо, що Судак організував «кружок СВУ», відповів, що він разом із братом і попом Карпенком приходили до свого батька Луки.
«Хотя, что они обсуждали, мне неизвестно, но поскольку они были настроены против сов. власти, то они могли вести антисоветские разговоры. В 1921—23 гг. в с. Подлипном была организована «Просвита», но кто ее организовывал, я не знаю, но Судак как учитель принимал в ней участие. В «Просвиту» входило много грамотных людей».
Врешті-решт 18.08.1957 року Військовий трибунал Київського воєнного округу визначив: «...постановление особой тройки при Черниговском НКВД УССР от 21 сентября 1937 г. в отношении Судака Петра Лукича отменить и дело о нем в уголовном порядке прекратить за отсутствием состава преступления». На той час він мав 57 років. Понівеченим було життя всієї родини, ще молодою пішла з життя Петрова дружина.
...Перегорнуто останній аркуш цієї справи. Десятки протоколів безглуздих, брехливих звинувачень, просякнутих класовою ненавистю, зневагою до всього національного, записаних «с моих слов верно» дрібним, нерозбірливим почерком безграмотних слідчих.
Точно частину свідків змусили давати неправдиві покази. Але було й немало тих, хто бігли вислужитися перед тоталітарним режимом.
Саме підтримка ними московської окупаційної влади кинула Україну в морок репресій. Військовий трибунал, який важко запідозрити в лояльності до «контрреволюціонера», зазначив, що «свидетель Тимченко дал исключительно противоречивые показания об антисоветской деятельности Судака и поэтому они не заслуживают доверия».
Роки радянської «інквізиції» в Україні безжально нищили добрих господарів — активних, національно свідомих. Лише за один березневий день 1930-го з села на лісоповали Півночі було вивезено 25 підлипенців, зокрема жінок і дітей. Мало хто з них вижив... Уже нинішні рашисти зброєю намагаються денаціоналізувати українців. Але вистоїмо, бо чітко знаємо, хто є воєнним злочинцем.
