Анекдоти від звірулаків: творчість Галини Ткачук

Оці «Котулаки» виглядають на візитівку усієї творчости пані Ткачук. Починаючи з зовнішнього вигляду: письменниці щоразу щастить з ілюстраторами (цього разу її текст вигадливо інтерпретував художник Іван Кравець).

 

Далі — динамічна оповідь, просякнута веселим гумором навіть у драматичні моменти («Лев і Мірчик завмерли від жаху, але це не допомогло»).

 

Незмінною читацькою взаємністю відлунює авторська любов до анекдотичних парадоксів, на кшталт такого: «Як працюють протикомарині ковзани? Елементарно. Просто взуваєш їх і ходиш по хаті. Комарі це бачать, думають, що настала зима, і засинають».

 

Наскрізні персонажі Галини Ткачук — кумедні перевертні, переважно дорослі люди, що тут перекидаються головно на котів, але не тільки.

 

Наприкінці навіть означено дорожню карту подальших історій: «А як ви знаєте, що це звірулаки? А не звірі-людолаки?».

 

Уся ця матриця повністю задіяна і в наступній книжці «Зврк» (Х.: Віват), котра також увійшла до шорт-листа рейтингу, але в номінації для школярів середніх класів та підлітків.

 

Хіба що парадокси часом сягають рівня провокації, як-от: «Давній шляхетний лицар Кий та підступний дракон Змій — одна особа, бо Кий — перепрошуємо! — змієлака».

 

Колись пані Галина, будучи аспіранткою кафедри філології Києво-Могилянської академії, досліджувала образ міста в українській дитячій прозі.

 

Тоді ж, як така собі «практична дисертація», вийшла її книжка «Вечірні крамниці вулиці Волоської» (К.: Темпора, 2014), яка перемогла у конкурсі «ЛітАкцент року» в номінації «Проза й поезія для дітей».

 

Пізніше на ринку з’явився український переклад бестселера Ніла Ґеймана «Небудь-де» (К.: КМ-букс, 2017). Потому ця прикметна книжка перевидавалася ще двічі, й фентезійне зіставлення підземного та горішнього міста перетворилося на всіма знаний літературний прийом. «Зврк» за формою — саме звідти.

 

Прямих аналогій немає, проте бічні вгадуються непомильно — в іронічній відстороненості та нестандартній оптиці.

 

Ось фраза Ткачук, співзвучність якій можна легко відшукати у Ґеймана: «Тільки в путівнику, на жаль, не було зазначено величезної зграї собак усіх можливих форм і розмірів, яка контролювала цю територію».

Ткачук полюбляє гратися з фонетикою, зокрема, позбавляти слова приголосних (цю гру, як знати, шанували ще давньоруські літописці).

 

У «Дубі Трьох Лісовиків», приміром, симпатичне звірятко має «красиве та рідкісне білчаче ім’я Цкц, однак усі лісовики чомусь називали його Кирилом».

 

Мабуть, скорочення від представлення «це — Кирильцьо». Отже, «зврк» — то не звична для нас сьогоднішніх абревіатура якоїсь артилерійської системи, а — «звірятка», ті самі звірулаки/людолаки.

 

«Зврк» відрізняється від усіх попередніх творів, зладжених за принципом «оповідь заради оповіді», — тут є те, що навіть у шкільному літературознавстві називається «ідея».

 

Й уповні вона увиразнюється лише на останній сторінці: підлітки зі Змієва (підземного аналога Києва) потрапляють «на поверхню» під час блекауту зими 2022-2023. Війна наздоганяє письменницю.

 

Так, перед тим був іще й «Блакитний записник» (Х.: Віват, 2023), але то, радше, звіт-подяка полякам за «прихисток під час війни та можливість написати цю книжку в живописній Красноґруді». «Зврк», схоже, задумана як антипропаганда для підлітків.

 

«Узагалі-то, — спала на думку Вороні шалена ідея, — якщо ми хочемо, щоб наше місто символізувало перемогу добра над злом, то чом би не назвати його «Київ»?».

 

Так, це шалена московитська риторика. Але дуже скоро та сама Ворона, головна оповідачка, доходить протилежного висновку: «Змій сховав правду в неправді, і навпаки».

 

І на цьому піку очікування відкриття істин книжка обривається. Здається, преміальний ореол та сяйливе портфоліо Галини Ткачук (два десятки власних книжок та участь у стількох же колективних антологіях) засліпили видавців.

 

Вони перестали озиратися на те, що все, написане Ткачук, вже було, і не раз, у нашій «дитячій» прозі — їх навіть не напружила републікація дебютної (1982) книжки Галини Пагутяк «Лялечка і Мацько» (Л.: Апріорі, 2023), де «передбачено» усі сюжетні ходи (у шаховій термінології). Це не так про «вторинність» Ткачук, як про невибагливість видавців. 

 

Навіть Кокотюха, король парадигми «оповідь заради оповіді», кожну свою серійну книжку завершує так, що її можна читати безвідносно до попередньої/наступної. Ткачук же акцентує незавершену історію на «далі буде».

 

«Хто такі котулаки?» та «Зврк» — саме недописані рукописи. Публікуючи їх, видавці наражаються на втрату довіри потенційних читачів саме через їхню незавершеність.

 

А ще ж подиву гідна боягузливість редакторів, які пропускають до друку такі пасажі: «Великий тризуб, який складено з одинадцяти маленьких тризубів, кожен з яких, своєю чергою, складено зі ще менших тризубів».

 

Сама висловлена ідея (це у «Блакитному записнику» підлітки оформлюють свою рукописну книжку) символічно приваблива, але тричі «тризуб» і двічі «складено» в одному реченні?! А ще ґламурна «вишенька на торті», котра нахабно мандрує не те що з книжки в книжку, а навіть у межах однієї.

 

Колись у рецензії на першодрук нашої авторки Богдана Матіяш написала про «інтуїцію вдало обраної інтонації» (Дзеркало тижня // 2007, 12 сiчня). Так, з інтонаціями у Ткачук усе перфектно.

 

Та коли поруч немає редактора, трапляються прикрі конфузи — погляньте на відеостріми поважних інтелектуальних блогерів. 

 

У тій же статті є ще одна прозірливість — про «здатність наповнювати світ собою». Але чим наповнює світ пані Ткачук? Чарівною казкою, фентезі? Чи це просто чотки принагідних анекдотів?

 

Ставлюся до анекдотичного жанру з величезною повагою, проте сумніваюся, що гумор, який веселить нас, дорослих, так само «доходить» до дітей.

 

Так, діти прихильно реагують на смішки батьків, але чи вони їх розуміють? Коли ви читаєте одну за одною книжки пані Ткачук, як оце мені випало, то завважуєте, що потрапили ніби на сейшн вправних оповідачів анекдотів — так, здатних наповнити світ собою.

 

І кожен із них поблажливо прийме наличку «Брехло нещасне» — саме так зветься один з персонажів книжки Ткачук «Тринадцять історій у темряві» (К.: Темпора, 2016).

 

Ця книжка ще більше, ніж «Котулаки», оприявнює суть письма Галини Ткачук: анекдот у кращому/вищому розумінні. У випадку з «Тринадцятьма історіями» — це ще можна уявляти як анекдоти, які написав би Кафка. Або Кінг. 

 

І тут пригадується репліка перекладача дитячої літератури Володимира Чернишенка, оприлюднена на сайті «БараБуки»: «Галина Ткачук пише не лише (а може, й просто — не) для дітей».

 

Саме час згадати Толкіна, який довів своїми творами, що так звані «казки» — це геть не дитяча справа. Він навіть написав спеціальний есей «Про чарівні казки», які «варто і писати для дорослих, і щоб читали їх дорослі.

 

Вони більше з них братимуть, аніж діти… Краще б діти прочитали твори, які радше перевищуватимуть їхній рівень, замість тих, що недотягуватимуть до нього» (Сказання з Небезпечного Королівства. — Л.: Астролябія, 2023).

Толкін трактує фентезі як спробу «створити Вторинний Світ, у якому зелене сонце було б вірогідним і вселяло Вторинну Віру… Мало хто наважується братися за такі складні завдання… Фантастичні форми годі підробити. Перевдягнувшись на тварин, що вміють говорити, люди здобуваються на буфонаду чи імітацію, але не на Фантазію».

 

Метр говорить про «вичаровування Вторинного Світу». Ткачук у своїх фентезійних казках не відповідає стандартам класика, бо вона намагається «вичарувати» світ первинний, наш сьогоднішній.

 

І тут автор «Володаря перстенів» її би навіть схвалив: «Казкові декорації роблять простоту фундаментальних реалій ще осяйнішою».

 

І додав би на підтримку: «Саме завдяки чарівним казкам я вперше здогадався про силу слів» — як і пані Галина. 

 

Ще про слова. «Янравак — це фантазійне слово, але таке можна побачити в кожному місті нашої країни. Це напис «Каварня» на скляних дверях, якщо дивитись на нього зсередини приміщення, як побачив його одного похмурого лондонського дня Дікенс, а Честертон взяв це слово, щоб показати, якої химерности можуть набути заяложені речі, якщо зненацька поглянути на них з іншого боку», — пише Толкін.

 

І з цього випливає драстичне запитання: чи існує взагалі «дитяча література», окрім адаптацій дорослих візій?

 

А за тим постає інше запитання: чи «дотягують» твори Ткачук до виставленої паном Толкіном планки? Гадаю, так. Але саме як адресовані дорослим, а вже через них ретрансльовані дітям.