Вій Ктулхувич: рецензія на новий роман Стівена Кінга «Казка»

Ну от найпростіше: чи не половина «Казки» — суто реалістична підліткова історія, цілком самодостатня. Мені, скажімо, пригадався Ромен Гарі з його романом «Життя попереду», що колись здобувся на Гонкурівську премію.

 

Аж ні — автор круто перекладає кермо сторітелінгу, й ми опиняємося у фентезійному світі, так само з літературного боку зразкового.

 

А в кінці солодкий цукор чарівної казки цілком розчиняється у гіркому чаї сьогодення, і ми бачимо, що життя без колаборації, без потурання злу таки можливе, якщо здолати заразну хворобу сіризни (пристосуванської «дорослости», «здорового ґлузду», здичавілої «толерантности і політкоректности»).

 

Взагалі-то, весь нинішній Кінг — це антиколабораціонізм. Це стало очевидним після «Зони покриття» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2006) — після його рішучої відмови від рецептів Тімоті Лірі з розширення свідомости і підозріло закономірної (в Кінгових же термінах) автокатастрофи, в яку потрапив. До того головним оповідачем-наратором здебільшого був літератор-початківець.

 

Ментальний стан, коли людина вже не юнак і ще не дорослий. Цей персонаж і досі актуальний, але його значно посунув підліток.

 

Три попередні книжки Кінга — саме про «підліткові» проблеми: «Згодом» та «Якщо кров тече» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2021) й «Інститут» (там само, 2020).

 

Виняток становить лише детективний «Біллі Саммерс» (2022), про який «УМ» писала в номері від 05.04.2023, — там оповідачем є також літаматор, хоч тепер і не шкільний учитель словесности, а професійний кілер.

 

Світосприйняття підлітків — світ простих істин. За великим рахунком, параметри цього світу сформулював Ніцше. Недаремно його афоризм про прірву відлунює у багатьох Кінгових текстах.

 

У збірці повістей «Якщо кров тече» відчитуємо: «Не слід гратися з тим, чого не розумієш. Моя бабця казала, що не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь».

 

Там же, в іншій оповіді: «Якщо підеш туди, то побачиш набагато більше, ніж хотів би. Ось чому там замкнено, хлопчику». 

Якось мене заскочив абзац із лише чотирьох слів: «Так я думав тоді». Пізніше сам Кінг розтлумачив: «Абзаци — мапи наміру» (Про письменство. Мемуари про ремесло. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).

 

У «Телефоні містера Герріґена» (зі збірки «Якщо кров тече») цей такт відбивається чотири рази: спочатку оповідачеві шість років, тоді він бачить усе те дещо інакше у дев’ять, потім до того переконлива історія піддається трансформації у тринадцять, і нарешті останню несподівану крапку ставить двадцятидворічний оповідач.

 

Але що цікаво: зрештою усі вікові версії лишаються, як-то кажуть, легітимними.

 

Це літературний прийом, що його першим — принаймні на рівні пам’ятно-талановитих творів — використав згаданий Ромен Гарі. У Кінга з ним чимало спільного.

 

В романі «Згодом» є фраза, яка заразом описує парадигму обох письменників: «Озираючись у минуле, я іноді думаю, що моє життя було, як роман Діккенса, тільки з матюками».

 

Більше за те, Кінг у «Згодом» фактично переосмислив назву Гарі «Життя попереду». І там, і тут — будь готовий, завжди.

 

Відтак «Згодом» — такий собі наочний посібник з підліткового виживання. Шоковий посібник: «Я не хочу тебе лякати, однак іноді переляк — це єдиний дієвий урок».

 

Тож «краще бути частиною рішення, ніж частиною проблеми». Ну і, звісно, не без фірмового Кінгового глузу: «Якщо у вас параноя, це ще не значить, що за вами ніхто не стежить».

 

У книжці пана Семківа є таке: «Горор гартує психіку… Дрібні дози страху зміцнюють нашу психіку так, як регулярні тренування готують до перемоги майбутнього олімпійського чемпіона».

 

І бійців спецназу теж, як про це свідчить Брендон Вебб у книжці «Приборкати страх: досвід «морського котика» (К.: Yakaboo, 2021): «Страх — ваш навігатор… Він укаже вам на те, що має найбільше значення». Неконтрольований страх називають жахом.

 

«Щоб від нього звільнитися, я мусив зустрітися з ним віч-на-віч», — пише спецназівець, несвідомо повторюючи філософське відкриття Декарта, яким він обдарував свейську королеву Христину ще на початку XVII століття.

 

Як там у Мамардашвілі: «Він каже: не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх з собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000).

 

Про те саме і у Семківа: «Кінг навчив нас дивитися жахові прямо в вічі». Він також не згадує першоджерела, яке напевне знає, тож натомість пропонує компромісну формулу: «Горор… вберігає від помилок не гірше за філософію».

 

Не знаю, чи Вебб знайомий з Декартом, та Кінга, напевно, читав; Веббів вислів «не дозволяйте чудовиськам негативу та поразки блукати у ваших головах. Не запрошуйте акул у свою голову» — це, вважай, мотто кожного Кінгового твору.

 

Тож, цілком правий Семків, коли пише про «профілактичне читання Кінга». Та й сам Кінг — про те саме: «Неминуче має прийти полегшення від того, що страх скінчився» («Якщо кров тече»).

 

«Ніколи не знати, на що наважиться чотирнадцятирічний хлопчина, так же? Вони повсюди гасають, немов незірвані бомби», — це з Кінгового есею «Про письменство».

 

І це можна вважати за «рецензію» на першу частину «Казки». Далі хлопець потрапляє у паралельний світ, довший час не усвідомлюючи цього. Так, навкруги трохи дивно, але цілком логічно й упізнавано.

 

Й тільки тоді, як на вузькій вулиці «побачив, як цеглини одного будинку і камені іншого повільно рухались всередину й назовні, ніби ті будинки дихали», — переконався, що він таки «десь» і що «став частиною казки».

 

Хлопець начитаний, тож у нього повсякчас виникають алюзії на хрестоматійні сюжети. Тут — «я подумав про Скруджа в «Різдвяній пісні в прозі», там — пригадав братів Грімм, «Чарівника країни Оз», «Джека і бобове зерно» і, звісно, Керролову Алісу.

 

Один з тамтих персонажів говорить нашому героєві: «Це світ казок і легенд, як і твій». Інакше кажучи, усі ми, кожен з нас — живемо у власній казці, сформованій особистими мріями й очікуваннями.

 

Закони в них бувають різні, але логіка їхнього побутування — всюди однакова. В цьому сенсі роман — путівник з медіаграмотности по казках. І важать не тільки старовинні історії, а й їхнє тлумачення.

 

Прикметно згадано книжку Юнґа про міфологічні вірування: «Я страшенно шкодував, що не поклав її в рюкзак разом із харчами, пігулками і пістолетом». 

Книжкове знання неоднораз рятує чотирнадцятирічного героя. Розгадавши чергову небезпечну загадку, він усвідомлює: «Я не зрозумів би цього, якби Дженні не познайомила мене з творами Лавкрафта, коли ми ще були в шостому класі».

 

Таких випадків чимало, а наприкінці висновок: «За всю історію світу — всіх світів — незнання ніколи не виправило жодної помилки».

 

Ще раз повернімося до літературознавця Семківа. У своїй книжці «Як читати класиків» (К.: Pabulum, 2018) він розтлумачує студентам суть супермодного фентезійного тренду: «Так виглядає релігійна література агностичної епохи… Читання горору або фентезі, або варіантів наукової фантастики — обов’язковий крок до текстів вищих рівнів».

 

І далі згадує письменників-кентаврів, які рівною мірою високі що у жанровій, що в інтелектуальній прозі: Умберто Еко та його послідовники — Артуро Перес-Реверте, Ден Браун, Боріс Акунін, Юрій Винничук.

 

І, звісно, Стівен Кінг: «За рівнем серйозности проблем, які цей автор розглядає у своїх текстах, він на голову випереджає більшість нашої теперішньої «серйозної» прози, яка силкується бути соціально-психологічною… Інтелектуальний письменник? Так, інтелектуальний. Освічений і достатньо глибокий… Можливо, горор — не той жанр? Але ж Гофман, По та Гоголь давно серед класиків! Детектив після Агати Крісті, фентезі після Толкіна, sci-fi після Бредбері та Ґібсона — це давно не лише розважальні жанри… Культурній людині нашого часу не лише соромно не прочитати «1984», а й не менш ніяково залишитися без «Сяйва». Як викладач літератури кажу» («Уроки короля жахів»).

 

Погоджуюся цілком.

 

До речі, Гоголь — серед улюблених Кінгових авторів. І той зловісний сплячий бог, якого зрештою долають у «Казці», — то репліка не лише Лавкрафтового Ктулху, а й Гоголевого Вія. Навіть головна пересторога і там, і там однакова: «Ніколи не вимовляй його імени, щоб не пришвидшити пробудження».

 

У мемуарах про ремесло Кінг значить: «Сон має здатність перезавантажувати мозок». Сон тут, гадаю, не у вузькому психофізіологічному значенні, а як література взагалі. Відтак «Казка» — пам’ятний сон.