Нова зірка? Євгенія Кузнєцова — письменниця, що обіцяє все

Читання роману «Спитайте Мієчку» зненацька підсунуло антитезу: це ж «Будинок, де розбиваються серця» навспак.

 

Тут старий дім відчайдушно намагається реанімувати колишню дитячу безпосередність, яка тільки і здатна побачити дорослі стосунки у реальному — екзистенційному, коли хочете, — насвітленні.

 

Звісно, жодні формальні порівняння із п’єсою Бернарда Шоу недоречні, окрім одного спільного нюансу: і там, і тут «суперклеєм» історії виявляється поблажлива авторська іронія.

 

Не порівнюючи, знов-таки, з класиком, акцентую на спроможності пані Кузнєцової тримати читацьку увагу за допомоги сміхового інструментарію.

 

Ось характеристики персонажів, після яких майже неможливо відмовитися далі стежити за ними: «Плаття кольору і фасону мішка під картоплю... Середніх літ і розуму... Йому хотілось ще продовжити розмову, але аргументи скінчились, і він сидів печальний... Малював якісь неясні картини невідомими речовинами».

 

Так, це словник мелодрами. Жанру, до якого варто ставитися з повагою бодай через те, що він є лідером читацьких преференцій — гадаю, на рівні з детективами-трилерами.

 

Фраза «То був рай, тільки трошечки краще... Це щастя. Щастя з десятком якби, але все-таки щастя», — здатна розворушити багатьох.

 

Й мене також, бо тут є все: непевність, зваженість, усвідомлення тимчасовости і неспроможність відмовитися від «тут і зараз». Мелодрама — матриця нашого буття. Решта — драми і трагедії — винятки (як нам хотілося б те сприймати) з правил.

 

Коли дочитуєш до фрази «Лілічка за вечерею випила три келихи вина, і світ раптом здався їй аж надто зрозумілим», — розумієш, що це і є тригером самого роману.

 

Що насправді було «трьома келихами» — невідомо, але книжка «Спитайте Мієчку», сподіваюся, не загубиться в історії нашої літератури.

 

Отже, на новинку чекав. І ось: «Драбина» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2023). Перше, що впадає в око, — подальша експансія весело-провокативного гумору, що нечасто зблискує в сучасній жіночій прозі.

 

Пригадую, в голові майнуло: Меднікова знову з нами! Для довідки: Марина Меднікова за три роки (2003—2006) опублікувала п’ять романів, які досі стоять осібно в історії української літератури як певна реінкарнація Чорногузових «Аристократа з Вапнярки» та «Претендентів на папаху». Далі пані Меднікова пірнула у прибуткове болото сценаристики...

Євгенія Кузнєцова у «Драбині» запретендувала на головного саркастичного наратора. Навіть порівняно з Лесем Подерв’янським, із яким, якщо прибрати матюки, у неї багато спільного.

 

Порівняйте самі: «Жалко, що ти таке маленьке купив, що ніде й картоплину кинути, приходиться помідори садить у фонтані... У нього хворе серце, я тридцять два роки робила в лікарні бухгалтером, я бачу... Молода вже була немолода, і коли її ще більш немолодий наречений у своїй промові казав, що все життя хоче провести із нею, у Толіка в голові зітхнула Григорівна: «Ну, скільки вже там осталось»... Рибина мала два ока на лобі і звірячий оскал, як наче щось середнє між комендантом гуртожитку і вовкодавом... Поліна як варіант була гірша поштарки, яку Толік уявляв роздягненою у часи особливої скрути... — Толік, це десь коло тебе. Може, ти вступив у щось? — То душа моя мертва, — сказав Толік. — Та нє, якось по-другому воняє, — відповіла Григорівна, обнюхуючи все кругом».

 

Обидва романи Кузнєцової зовні схожі на родинні саги. Але ні, це, радше, нагадує тир, де рухомими мішенями слугують різні, залежно від віку, побутові стереотипи українців. Як слушно завважила Віра Агеєва у відповідному випуску ютуб-канала «Шалені авторки», це «гра з національними стереотипами». Тобто, популярний нині шлях, яким нещодавно тріумфально пройшлася Наталя Ворожбит своєю екранізацією «Кайдашевої сім’ї». 

 

Беручи глибше, романи Кузнєцової — це розширення порталу, відкритого для сучасної української літератури Валерієм Шевчуком: історії будинку, вулички чи містечкової околиці (ба навіть монастиря) як інкубаторів власного Я, котре народжується через подолання трясовини «здорового глузду». Так, «Драбина» — це історія дорослішання й ініціації, запізнілої ініціації у 40-річному віці.

 

Головний персонаж і наратор Толік — айтівець, який давно емігрував до Іспанії й доробився професійного визнання та відповідних статків: придбав собі будинок на узбережжі. Фактично, він утік від постійно-обтяжливої маминої опіки.

 

Аж ось, навесні 2022-го, минуле його наздоганяє: мама як біженка з окупованого росіянами міста приїздить до нього. І не сама: з давньою подругою Григорівною, з братом, а відтак Толіковим дядьком (інвалідом без ноги у візку), з сестрою Ірусею та вже її подругою Поліною та плюс дві кицьки і собака.

 

Толіка це неабияк напружує: ні, він не ставиться вороже до несподіваних пожильців свого багатокімнатного дому, але працювати йому стає дедалі важче.

 

Спочатку ховався від денного гармидеру в нічні зміни, але згодом «Толік не тільки кинув звичку працювати ночами, а й кинув звичку працювати зовсім». А щоб не чути усіх традиційних докорів на свою адресу (від яких, власне, і втік свого часу до Іспанії), приставляє до балкона своєї кімнати на другому поверсі драбину.

 

Назагал Толік поводиться супертолерантно: без будь-яких застережень бере на себе фінансування великої родини, погоджується на всі хоч які дивні бажання, як-от засадити традиційний для іспанського обійстя фонтан помідорами; хіба що мляво відбивається від спроб змінити його спосіб життя, але згодом таки припиняє бігати, бо мати вважає це шкідливим для його колін.

 

І раптом — вже влітку — вся його родина збирається додому (хоч жодних підстав запідозрити Толіка у «негостинності» немає). Першим не витримує дядько, який у спогадах племінника постає таким собі ковбоєм (хіба що коня йому заміняв «жигуль»): «Толік був готовий до всього, навіть до ядерної війни... але ніколи не думав, що дядько може заплакати».

 

Дядько плакав за втраченим домом і мав твердий намір повернутися. Дуже швидко до нього приєдналася вся родина. Навіть найбільш герметична персонажка Поліна, до якої Толік відчуває неусвідомлений потяг.

 

В епілозі бачимо Толіка, який активно волонтерить — переганяє позашляховики на фронт. Разом з Поліною. Драбину, якою пробирався у власну кімнату, він відкидає не тому, що всі поїхали, а через усвідомлення, що до власної оселі мусить вести винятково парадний шлях.

 

І ми розуміємо символізм назви роману. Драбина — як символ «русского міра», через який українці століттями крадькома пробиралися до власної комірки. Та до цього висновку його спонукало не так навіть волонтерство, як попередні сутички з російською масовою свідомістю.

 

Толіків роботодавець, американець, щойно дізнався про приїзд його емігрантської родини, заходився влаштовувати усілякі публічні заходи на підтримку України.

 

Толік, як зазвичай, мляво сперечається: «Це як Касабланка, пам’ятаєте? Там усі красиві бухали, поки війна. Але дуже переживали».

 

Та коли дійшло до реального івенту, йому на допомогу приходить Григорівна, яка зустрічає гостей-жертводавців: «Нам не треба співчувати! Гроші давайте, ми купимо те, що допоможе вам менше нам співчувати!».

 

Саме з Григорівни починається тема війни в романі: якось вона розповідає свій сон про жабу, яка вислизнула їй із рук. «І до чого, ти думаєш, оце-о? — питає мама. — Думаю, цього тижня Путін не вмре».

 

Толік змушений виправляти помилки у світосприйнятті своїх іспанських колег: «Російська зброя — це страх, високоточність, а отже передбачуваність, — це не страшно. Розумієте? Треба, щоб усім було страшно вийти на вулицю. — Як таке може бути у двадцять першому столітті? — спитала Альба. — Як завжди, несвоєчасне лікування».

 

Оте «невчасне лікування» — головне звинувачення усім нам: за тридцятирічне толерування усього російського, а головне — тамтої мови; за відсутність люстрації та дивні останні президентські вибори. «Я б не хотіла цього знати, але так вже склалося, що знаю», — каже одна персонажка. І з цим — або змиритися, або здолати.

 

До певної міри дієвці «Драбини» долають цей небезболісний рубіж. Одному «хорошему русскому» навіть дають під дих на людній вечірці.

 

А Толік пізніше формулює своє розуміння цьому феномену: «Тужить за батьківщиною, ненавидячи її і водночас захоплюючись нею так, як мала дитина таємно обожнює батька-рекетира, який сидить у тюрмі».

 

Поза тим, що у «Драбині» війна оприявнюється у відголосках на відстані чотирьох тисяч кілометрів від фронту, це не один із численних пасажів «про війну», що для багатьох нинішніх літераторів стало індульгенцією-відмазкою. «Драбина» — повноцінний роман про війну. І то, як на мене, один із найпомітніших з усіх досі знаних.

 

Принаймні я чекаю нової прози від Євгенії Кузнєцової з нетерплячим читацьким тремом.