Криптоісторія крємлівських кабінетів: трилогія Олександра Красовицького

Нинішній шорт-лист жанрової літератури — втішно-передбачуваний.

Окрім однієї позиції — справжньою несподіванкою стала книжка Олександра Красовицького «Сьогодні» з точним окресленням її суті в підзаголовку: «Роман про двійників Путіна». Дивина не в темі.

По тому, як уже кілька років поспіль московський історик-політолог В. Соловей розганяє історію з двійниками, а восени навіть проголосив, що кремлівський ватаг таки вмер й усім на росії заправляє його дублер, — питання з’яви подібного роману було лише справою часу.

Несподіванкою стало те, що за цей гарячий сюжет узявся не професійний жанровик, а топменеджер одного з чотирьох найпотужніших видавництв України.

Утім, і новачком-дилетантом пана Красовицького не назвеш. Він уже встиг написати, нехай і у співавторстві, чотири книжки ретродетективів — цілком конкурентних у своєму сегменті.

Та й читацького досвіду, що для успішного жанрового старту є чи не головною передумовою, йому не бракує.

А головне — величезний редакторський досвід: Красовицький видавав і головного нашого містифікатора Винничука, і майстра теорії змов Єшкілєва, і спеца відчайдушних сюжетів Валетова. Тож підготований до чину був неабияк.

Чи мав автор амбіцію позмагатися зі згаданими вихованцями «Фоліо»? Напряму, гадаю, ні. А що як поглянути на них не з суто романної перспективи, а під кутом нонфікшну?

Тоді раптом побачимо, що весь Винничук — це дослідження галицької ментальности, Єшкілєв — археологія масонства в усіх його проявах, а Валетов — студії з екстремальної психології.

І це вже давно не крафтова стежина, а добре втоптаний путівець — принаймні відтоді, як на неї ступив Браун зі своїм професором Ленгдоном (у нас цим маршрутом прогулюється Кідрук).

А ще ж є окрема компанія, де особливо й не приховують маскування аналітики під екшн, як-от Щербак або Постоловський. Цим шляхом, не криючись, і пішов Красовицький.

Романні пологи були непрості. Спочатку, 2022-го, з’явилася книжка «Завтра», де у вступі читаємо: «Не поділяю думку тих, хто каже, що російський народ мудрий і зробить висновки. Гадаю, до цих висновків може підштовхнути лише тривале зубожіння за «залізною завісою». Саме спробу показати, що там буде потім, я й зробив».

Тобто, спробував написати альтернативну історію. Це, сказати б, санітарний жанр.

Він може мати терапевтичну дію — як оті альтернативні історії про «два-три тижні», що їх розповідав Арестович, а може справляти жорсткий патологоанатомічний вплив, як Орвеллів роман «1984».

Та в будь-якому разі альтернативна історія — це спроба перехитрувати мозок, який повсякчас намагається влаштувати нашій свідомості теплу ванну. Схоже, це розуміли вже прадавні шамани, вигадуючи казки-тренінги супроти страусячої реакції на «несподівану» реальність.

Що більше людина — аналітик (а Красовицький є таким без будь-яких «але», принаймні стосовно видавничого ринку), то частіше її опосідає недовіра до нонфікшн-інструментарію: факти поводяться, як повії, лягають під будь-яку інтерпретацію.

Різні трактування, часто протилежні, розмивають, здавалося б, однозначні поняття «правда» і «справедливість», затирають межу між добром і злом.

Й непомітно для себе доходиш єретичної думки: може, шлях до розуміння пролягає не так через стерильну науку, як через психологічну алхімію, що її зазвичай іменують літературою?

Недаремно ж багато відомих письменників — від Гессе до Кінга — називали її магією (котра колись мала статус науки)? А топаналітик від літератури Еліот навіть вважав Джойсового «Улісса» за цілком «наукове відкриття», й так само проникливий Павнд розглядав літературу як «науку»?

Оцю гойдалку між несумісними розуміннями добре видно у згаданій передмові до книжки «Завтра». Спочатку бачимо таке: «Усім було очевидно, що війна, яка розпочалася 2014 року, закінчиться лише зі смертю тирана або зі зміною режиму в Росії, що, власне, те саме». Ні, очевидно було не всім. І нашому авторові — також.

Бо далі йде вже цитований уступ про моральну неспроможність російського народу. Ще нижче — знову крок назад: «Україна ніколи не була й не буде агресором, тож війна не може закінчитись у Москві. Тому зміна режиму в Росії — справа самих росіян». Кумедно, як і сподівання на горезвісні «реформи» системних корупціонерів.

У художньому тексті — в головній частині трилогії, романі «Сьогодні», — опції зміняться діаметрально. Та перед тим була ще одна невеличка «альтернативка» — мініроман «Вчора».

Там автор експлуатує іншу безвідмовну принаду — полювання за таємничим рукописом. Оповідач-видавець готує до друку твір історика-науковця: «Книга «Назад в СССР, 2020», над якою він працював, була, на мою думку, на межі літератури та гостросюжетної історичної публіцистики, а я хотів переконати автора зробити з цього нехудожнього тексту роман-пророцтво, який мав більше шансів на успіх». Все так, але… все одно мало хто почув.

Принаймні на Заході. Начебто і працював активно з тамтими видавцями й навіть із політиками та урядовцями. Проте, здається, знехтував головними медіаторами літературного успіху в Європі та Америці — книжковими журналістами.

Тут доречно пригадати, що той же Орвелл завдячує своєю «чутністю» не так написаним до «Колгоспу тварин» кільком мелодрамам, як своїй літаналітиці.

«Вчора» написане не без впливу теорії знаків, семіотики, як її розумів Умберто Еко (котрого «Фоліо» свого часу переклало й видало практично всього). Одже, окрім іншого, вийшла ще й така собі мала історія КҐБ у вигляді гостросюжетного бойовика, насиченого декодованою символікою.

І от «Сьогодні» — так само белетризований коментар, розшифровка-актуалізація-глобалізація інформаційного простору. Такий собі «графічний» роман за стрічкою новин.

Сюжет, як-то кажуть, «пиріжковий» — теорія змови завжди нарозхват. Пазл у стилістиці «Сімнадцяти миттєвостей весни» — не лише в оформленні тексту, а й у деяких основних лініях: там — пошук Гіммлером сепаратних контактів; тут — те саме з боку Кірієнка, одного з головних путінських радників.

Утім, сучасний читач може й не пам’ятати того совєтського фільму, тож означимо структуру роману як цілком відповідну до нинішньої кліп-свідомості, через «бульбашки» головних персонажів.

Першою на кону з’яв­ляється Уляна — двадцятирічна біатлоністка з Пєтєрбурґа на прізвище Кармелюк (дід був висланий до Казахстану; родичі досі на Кубані, потайки святкують День Незалежности України).

Закохана в українського полковника ССО Кирила, з яким знайомиться на закордонних змаганнях іще до вторгнення.

Згодом Кирило залучає Уляну до терактів на території РФ. А ще він — двоюрідний брат Анни, секретарки-помічниці Сєргєя Кірієнка, «одного з тих, хто вміло приховує свій розум, свою освіченість і вміє не надто висовуватися з сірого натовпу».

Що довше вона працює з цією «тихою, інтелігентною, майже непомітною людиною, яка будує свою імперію ляльок», то більше впадає в жах: це ж саме Кірієнко запропонував Путіну «до початку зими повністю знищити можливість українців опалювати свої будинки бодай чимось, окрім дрів» і розробив детальний план тогорічного блекауту.

Анна ніяк не контактує з Кирилом, але має коханця-ЦРУшника, з яким бачиться під час відпусток на тропічних островах.

Несподівано дізнається, що її шеф-Кірієнко в курсі й навіть пропонує захистити підлеглу від стеження з боку ФСБ. Та згодом прозріває: «А можливо, ФСБ саме й знала про Сема і Сєргєй не їх водив за ніс, а Сема з моєю допомогою?».

Ще один дієвець — Олєг Вікторович Феоктістов-Голіцин, партапаратник старої школи: «Двійники не були моєю ідеєю, але мені було доручено побудувати систему. «Архіважливо», процитував мені Лєніна Сєргєй, і відтоді я в ділі».

Ну і, звісно, самі двійники. Їх четверо. Юрій — кримінальник з пєтєрбурзьких підворіть; Алєксєй — фізик з НДІ, викладач університету; Азилбай — хакас, електрик у Крємлі, та колишній професійний актор Валєрій.

Одного по ходу прибрали, бо став пускати в голову різні несанкціоновані думки, як-от про заступника керівника адміністрації президента Кірієнка: «Якщо стану справжнім Президентом, він у мене звільненням не відбудеться».

Отака гримуча суміш персонажів. І всі рефлексують — на поточні події та на історію. З цього плетива думок і формується зрештою висновок-сумнів Уляни у її внутрішньому діалозі з Анною: «Вірю, що так і буде (це вона про воєнну перемогу України), а вона вважає, що тут ніколи не буде справжньої свободи».

Авжеж, про який оптимізм може йтися, коли нависає примара «величезного людожерського механізму, який готовий знищити пів світу і далі, клацаючи зубами, рухається в невідомому напрямку практично наосліп».

Так, це питання, на яке світ поки що не має публічної відповіді: що таке перемога — «вихід на кордони» чи знищення Голема?

Утім, трилогія роз­рос­та­ється у тетралогію: пан Красовицький завершує наступний екшн. Хтозна, з чим ми там несподівано зіткнемося.

Можливо, потягнеться далі оця ниточка: у «Сьогодні» наприкінці запускають ще один проєкт — підготовку двійників «дружніх нам керівників країн світу… бачив тут цілком справжнього Орбана».

Або навіть вистрелить фраза двійника-актора, якого врешті-решт Кирило доправив до Києва: «Може, я ще й роль Зеленського зіграю?».

Але зрозуміло вже: на нас чекає ще одна вигадлива інтелектуально-емоційна вистава.