Війна в тилу, мальована й ословлена: «Книжка року», підномінація «публіцистика/сучасні мемуари»

Переважна більшість із 36 видань, що оцінювалися у підномінації «публіцистика/сучасні мемуари», — пов’язані з війною: спогади очевидців та репортажі медійників.

Про деяких номінантів Короткого списку «УМ» уже писала (про книжку Сергія Руденка — 27.09.2023 р.; Ірини Говорухи — 27.12.2023р.).

Щодо решти фігурантів шорт-листа обов’язково поговоримо пізніше — дочитуються-додумуються.

А нині згадаємо декілька видань, котрі хоч і не потрапили до топсімки, проте їхній рівень засвідчує високий якісний стандарт усієї рубрики загалом.

Утім, на одного з претендентів на лавреатство вкажемо вже: графічний репортаж «Блекаут» — чи не найбільш символічна, сказати б, репрезентація нашого колективного досвіду попередньої зими.

Коміксована хроніка набуття нами «нових звичок»: ось мобільне робоче місце (перон нічного вокзалу з освітленням від екрана ноута) та робота під спів генератора; там — мутація «колишньої» романтики, вечеря при свічках; онде — прийом у знеструмленому кабінеті дантиста. Повсюдно — нові локації-тренди: коридори (правило двох стін), підвали, бомбосховища.

Дві фарби, чорна і жовта (якщо хтось призабув, це кольори «Пори», найбільшого колективного дієвця Помаранчевої революції). Критичний дефіцит білого аж до чи не найбільш шокового розгорту наприкінці: ніч над містом; темна кардіограма будинків, де не світиться жодне вікно; єдині джерела світла — зірки.

Картинки нагадують трансформовані фотографії — щось на кшталт замальовок з американських судів, де заборонено знімкувати.

Ні, це не ґандж цієї графіки, це просто ще одне потвердження давньої візії Сюзен Зонтаґ, яка переінакшила афоризм Пастера про те, що всі мистецтва прагнуть досягти стану музики: «Нині всі мистецтва прагнуть досягти стану фотографії» (Про фотографію. — К.: Основи, 2002).

Авторство «Блекауту» позначене як студія «Сері/граф», яку створили Євгенія Полосіна та Аня Іваненко по закінченні графічного відділення КПІ та Британської вищої школи мистецтва та дизайну в 2015-му.

2022-го вийшла книжка, яка поставила дівчат на вищий щабель книжкових ілюстраторів: Олександр Михед, «Котик, Півник, Шафка» (Л.: Видавництво Старого Лева).

Так, там робота «Сері/графу» підпорядкована, це ілюстрації у найточнішому розумінні. Та, як на мене, саме вони тримають купи авторський текст. Тепер же, у «Блекауті», Полосіна/Іваненко вийшли на рівень самодостатности, коли навіть текстові балони — суто додаткові, необов’язкові. І — так, це класичний репортаж.

* * *

Книжка Андрія Мероника «24.02» (Чернівці: Видавництво 21, 2023) спочатку здивувала була своїм перфектним, як на жанр «свідчення очевидця», оформленням: недешевий матовий крейдований папір, двоколірний друк, ілюстрації до кожного на півтори-дві сторінки розділу.

Зрештою збагнув: це ж, в суті справи, пам’ятний знак, — а він мусить бути зовні вабливим. І це працює: розпродано три перевидання.

Київський айтівець у перші дні вторгнення зібрав на своїй квартирі в центрі трьох друзів з околиць і — почали свою колективно-персональну боротьбу.

Окрім професійної інтернет-підтримки спротиву, одразу взялися до волонтерства — постачання необхідного на блокпости Києва та ближчих сіл, розвезення ліків та продуктів нужденним; невдовзі почали виготовляти бронежилети, які дістали схвальні відгуки з фронту.

Кожну нову книжку «про війну» мимоволі порівнюєш із раніше прочитаними. Андрій Мероник нагадав Дмитра Якорнова (То АТО. Дневник добровольца. — Х.: Віват, 2016; рецензію див. «УМ» від 28.07.2022).

Той самий здоровий інфантилізм — у сенсі незіпсованости автора дорослим конформізмом. Незамулений «дитинний» погляд часом проникливіший за найтонші висновки аналітиків.

Як-от у Якорнова: «Сьогодні море мобів тягне економіку донизу, замість підносити її». Авжеж, мобілізація — це не так про заповнення шанців, як про використання умінь кожного задля перемоги, де б той кожний не був (як, до речі, розумів мобілізацію і Черчилль: кожен робить свою справу задля).

У Мероника так само за лаштунками пафосу — побутовий символізм, приміром, у сюжетику з не похованими кацапами кацапів.

Або у короткому розмислі при виді звичного при початку вторгнення людського скупчення: «Дуже добре пізнати людей можна в черзі… Так, у черзі, а ще краще — у довгій черзі. Тут вам і культура, і виховання, і цінности. Усе на поверхні».

І одразу — спростування довго нав’язуваного нам міту толерантности/політкоректности: «Достатньо хоча б одного дикуна поряд, щоб ваш нейтралітет тут же закінчився».

Такі книжки збурюють контраверсійне питання: де межа літератури? А де вона в кіні? За вигаданим кіношниками вельми пластичним означенням «на реальних подіях»?

Чи це ще «щоденникова», а чи вже письменницька практика? Обидва згадані автори раніше пробували себе у ролі літератів. Поки що — не тріумфально. Та якщо зафільмувати обидві ці книжки — було би, гадаю, гучно.

Окрім того, що книжка «24.02» фіксує вже добре знайомі усім нам рефлекси («трубами потекла вода, а мені здалося, що це шумить ракета»), вона додає нам більш реалістичного розуміння сучасної соціології, як-от в епізоді про збройний рекет волонтерів на території Польщі і продаж віджатих броників за утричі меншою ціною.

Висновок прогнозований, але не дуже нині популярний — хоч і прийдеться з ним рахуватися: «Великі скупчення людей за стресових обставин обов’язково сприяють виникненню організованої злочинности».

Книжка пана Мероника увижається мені більш толерантним (хоч як би дивно це звучало після попередніх інвектив щодо цього терміну) до заклику російського пропагандиста часів «вєлікой отечествєнной» К. Сімонова «убий його»: «Ненавидіти і знищувати. За змоги — брати в полон, якщо на це є настрій, сила духу й коротка пам’ять про загиблих друзів». А ще — це дуже відверта книжка, без приховування тимчасових вагань: «Воювати не хочу, але якщо буде треба — воюватиму, — чесно відповів Сашка».

* * *

Так само чесною і мужньою є «Повітряна й тривожна книжка» Ірини Славінської (Х.: Віват, 2023). Звісно, слово «мужня» відгонить антифемінізмом –радше сказати, «спражньо жіночою».

Та все одно — вона є справді мужньою у класичному сенсі. Бо пише вона про речі, ніби неспівмірні з інформаційною стрічкою про руйнування, травми і смерті: про своє вбрання, макіяж та манікюр у перші дні навали і про веселі зустрічі з друзями трохи згодом. Але ж ми воюємо, окрім усього, і за наші довоєнні норми й за цих наших жінок, чи не так?

«Немає часу, але й немає сенсу все це відкладати на потім, — справедливо значить пані Славинська. — Це не бенкет під час чуми… Це буття в просторі, де більше не страшно». А тоді натикаюся на фразу: «В усіх незрозумілих ситуаціях треба помити голову». Я цього довший час не розумів, поки не побачив, як це невідкладно робили дружина і донька у перші дні вторгнення. Славінська називає це «рятівною рутиною». І далі: «Мій особистий урок стосується збереження знайомих ритуалів — настільки, наскільки це можливо… залишатися живою».

Нещодавно промайнула інформація: нарешті затверджено стандарт бронежилета для жінок, яких у ЗСУ зараз більше, ніж у будь-якій армії світу. Хотілося б вірити, що і роля книжки Славінської є у цьому, хоч і запізнілому, рішенні.

Аби ви не подумали, що авторка всуціль перейнята суто «жіночими справами», ось вам одне її свідоцтво про евакуацію близьких людей: «Вкупі з друзями, розділивши дітей і дорослих обох родин порівну на дві машини — аби в разі обстрілу був шанс вижити у половини кожної з сімей». Один цей епізод тягне на психологічний екшн що у літературі, що в кіні.

Як і оце: «Коли довго не ходиш у великі супермаркети й торгові центри, адже болісно згадуєш зруйнований ракетою такий самий центр у Кременчуці… взагалі боїшся місць, де багато скла».

У книжці багато про мову. Починаючи з перших публічних спроб авторки щось написати російською: «Та всім цим пробам пера поклала край фраза, почута від однієї розумної людини: «Писати російською в Україні — це назавжди лишитися провінціалкою».

2023 року вона пише про побутування української в Києві: «Те, що дотепер іще могло зберігати вигляд «приватного», стало більш ніж політичним».

Та ж, ні — це сталося набагато раніше, просто докотилося до її бульбашки тільки ось. Тепер варто було б додумати до того самого вироку щодо російської, котра усе ще лунає, — говоріння окупаційною мовою є справді політичним переступом, м’яко кажучи.

Книжка Ірини Славінської — класичні есеї. У вигляді щоденника. Спроба спільного проживання одного на всіх величезного. Відвертість і сміливість: «Міркую про межі відвертости». А трохи перед тим: «Професійність — це вміння опанувати надмірну амплітуду емоцій».

Остання фраза книжки: «Збираючи докупи слова, що струменять крізь мене». Славінська не волонтерила. Окрім, звісно, переказів своїх гонорарів на ЗСУ. Вона весь час була в ефірі, не підтримуючи пропаганду марафону «Єдині новини».

* * *

Ще одна книжка «про війну», яка вразила, — Ірина Потапенко, «Підвальні хроніки» (Х.: Ранок, 2023). Авторка — відома ілюстраторка дитячих книжок, які (завдяки їй значною мірою) неоднораз ставали номінантами «Книжки року».

Від початку бомбардувань виїхала з великого міста до маленької локації під Одесою. Разом з чоловіком, трьома котами і двома собаками облаштували повнофункційний підвал під приватним будинком. Вислухали в ньому всі російські прильоти на Одещину.

Але — жодної депресії (принаймні, у книжці). «Кожен звук сирени — і коти, як за дзвінком, до мисок. Ми не знали, що з цм роибити, бо якщо негайно не погодувати, вони волали разом із сиреною. Це було нестерпно».

Ба більше: «Льошо, це вибухи? — питає з підвалу до чоловіка. — Ні, не бійся, це наші коти гасають. — От зарази! Прийду додому, нагодую їх і вб’ю!». А коли захворіла, «так кашляла, що собаки вили, а коти перелякано витріщалися».

Звісно, саме коти-собаки й рятували від розпачу-відчаю. А головне — пензлик і перо, акварель та гуаш. Малюнки пані Потапенко — весело-іронічні, незгірш від поширених мальованих свідчень, репродукованих у збірці «Мистецький Барбакан» (К.: Люта справа, 2015).

«Перемикання» власного болю на піклування за братами/сестрами меншими — певний тренд літератури «про війну». Всюди і завжди.

Це підтверджують соціальні психологи, і про це ж таки йшлося в нашому попередньому контакті з вами, шановні читачі, на сторінках «УМ». Що ж до книжки Ірини Потапенко — то вже зараз із тисяч книжок «про війну» її можна числити принаймні у першій сотні.