За межею: буття у пеклі

Коли дивлюся на перелік видань про нинішню російсько-українську війну — а лік уже іде на тисячі, — впадає у вічі дивовижно мала частка журналістських книжок, які мали би вести перед. Причин, гадаю, кілька.

По-перше, наша журналістика не готувалася до війни, принаймні в університетських програмах.

А досвід висвітлення сучасних гарячих зіткнень мали хіба що декілька українських фотокорів, що працюють на провідні західні медії.

По-друге, політика чинної влади в інформаційній галузі нічим не відрізняється від олігархічної: позабирала у медведчуків-ахметових-коломойських їхні медіаресурси, але робить з ними те саме, що й колишні хазяї, — нацьковує журналістів (за гроші, ясна річ) на опонентів.

І водночас — усіляко обмежує медійний доступ на фронти. А відтак, по-третє, видавці ставляться до загальної колабораційної постави журналістики зі зрозумілим упередженням.

До винятків належать книжки Дар’ї Бурої, які видає харківське «Фоліо». Остання з них — «Чернігів. Чотирикутник єдности» (2023).

Пані Бура — не репортерка, проте справна інформаційна журналістка, уважна слухачка. Їй вдається відтворити реальний перебіг подій, замовчуваний горезвісним «телемарафоном».

Не претендуючи бути аналітикинею (як, скажімо, Бутусов), вона часом доходить висновків, що унеможливлюють подальше паразитування на «терапевтичних» тезах влади про, скажімо, «несподіваність» російської навали.

«Розтягненість» навчань... не давала шансів на мир», — пише вона. В іншому місці — ще більш концептуальна оцінка: «Це питання не про готовність, а про вибір».

Ну і, зрештою, свідчення посадовців, котрі змушені були розгрібати усю ту владну безвідповідальність.

«Якщо взяти протоколи 2015 року і подивитися на завдання і цілі, які ставили на півночі області... то за сім років нічого не змінилося», — свідчить голова військово-цивільної адміністрації області В’ячеслав Чаус.

Д. Бура залучає широке коло очевидців, від волонтерів до вищих командирів. Ось Леонід Хода, командир 1-ї танкової бригади, яка боронила місто: «Виявили у полонених карту, на якій дорога була пробита просто через Чернігів... пройти і вийти на Київську трасу... Мінімум таке планування роки два забирає... Росіяни не очікували, що ми 24 лютого першу їхню колону розіб’ємо повністю».

Зрозуміло, що 24 лютого увага всіх була прикута до столиці. Але якби не той перший бій 1-ї танкової — невідомо, як би усе склалося. Росіяни загрузли під Черніговом і не змогли оточити Київ з боку Броварів та Борисполя, як планували.

Президентський «телемарафон» транслював дурнуваті меседжі про нібито невмотивованість російських солдатів. Якби людям відверто казали, з ким вони стикнуться, можна було би, ймовірно, уникнути багатьох жахів Бучі, Ірпеня та Бородянки.

Читаємо у нашій книжці: «Навіть самі їхні військові командири попередили місцевих, що за бурятів відповідальности не несуть. Вони їхали виключно на заробітки». Так, це середньовічна мотивація — вбивати і грабувати на захоплених територіях, — але для кацапів вона завжди наснажлива й дієва. І вона не змінюється до сьогодні. Як каже один зі співрозмовників авторки, «тато мій говорив ще в 1991 році, коли Україна здобула Незалежність, що «москалі ще покажуть своє обличчя».

Певний брак репортерських навичок пані Бура компенсує свідченнями колежанки, вже добре відомої репортажистки-чернігівчанки Віри Курико.

Ось вона розповідає: «24 лютого о 7:00 ранку ми виїхали з Чернігова, доїхали до Козельця, і я кажу: «Куди ми їдемо?». «На захід», — відповів чоловік.

Питаю: «А звідки ми знаємо, що вони на захід не наступають?». Чоловік збирався до військкомату, а я — залишатися в місті. «Так куди ми їдемо?» — «Виходить, нікуди». І ми розвернулися».

Книжка Д. Бурої — про тих, хто свідомо лишився. Загальний знаменник спогадів — «ще доба знадобилася, щоб зрозуміти, що це насправді».

А тоді з’явилося розуміння: «Для чого потенційно відтягувати лінію оборони до Вінниці, якщо її можна тримати в Чернігові — ми залишаємося і боремося за місто».

Були й дещо екзотичні, як на нашу переважну політичну опінію, реакції: «Ми не поїхали саме тому, що ви не поїхали. Якщо депутат залишається, значить, є шанс».

Чернігів перебував ув облозі 38 днів. Коли була змога, містяни виїжджали; з 280 тисяч населення лишилося 80 тисяч. Ті, що лишилися, — вистояли.

Хоч як пафосно — саме вони переломили російський бліцкриг. І хто це? Про волонтерів — низький уклін! — прочитаєте самі.

А ось інші персонажі: «Підприємці розуміли, що або воно послужить українській армії, або зникне — його розбомблять і воно згорить... Один «Епіцентр» згорів, а в іншому просто відкрили двері і сказали військовим: «Забирайте».

Та було ще несподіваніше: «У 2014 році до мене приходили відверті бандити, клали стопку грошей на стіл, казали: «Ти це зібрала у людей. Ніяких імен». Або приганяли машини і на запитання: «Звідки?» казали: «Не важливо».

Так було і цього разу: «Верхівка місцевого криміналітету нашого міста багато чим допомагала дитячій лікарні — ліками, генераторами. Всі змішалися і всі робили одну справу».

Та були, звісно, й інші — мародери, як не крути, — приватні водії, що пропонували вивезти містян за гроші: «Це коштувало дуже дорого — від 100 доларів, коли був міст, коли моста не стало — значно дорожче».

Але от дивовижа: «Ми отримували задачі, виконували їх і самі дивувалися, що ми таке можемо. Цей місяць, поки Чернігів був під вогнем, — це були одні з кращих днів мого життя. В певному сенсі, це були найстрашніші дні мого життя, але навколо було стільки прекрасних людей, скільки не було ніколи. Дике відчуття — навколо війна, а ти працюєш з крутими людьми. І відчуваєш щастя».

Інші респонденти також згадують «певну романтику». Професійну «романтику», певно, відчувала і згадувана репортажистка В. Курико, якій таки вдалося вислизнути з міста за день до підриву мосту росіянами наприкінці березня, але от ця «романтика» відлунила ПТСР-ом: «В Чернігові я не падала від вибухів, не реагувала, звиклося.

А у Львові як почула звук, вперше впала і поповзла по асфальту. Повзу, піднімаю голову і бачу, що ніхто не повзе. До мене підійшли поліцейські, питають: «Харків, Чернігів, Маріуполь? Звідки ви?».

Різні джерела повідомляють нашій авторці, що лише 10% чернігівчан працювали на ворога, — це удвічі менше за негативні електоральні уподобання на лівобережній Україні.

Можливо, тому, що були ближчі до росіян і знали їм справжню ціну? А Україна з Банкової вулиці ніяк не реагувала на застереження чернігівців: «На велосипеді проїжджав «батюшка» в чорній рясі і говорив по телефону.

Донеслася лише одна фраза: «Они ушли из города» (це про те, що наші військовики вийшли з околиць Чернігова, аби не наражати містян на зайві ворожі обстріли). Які ще аргументи потрібні — а їх безліч — для інтернування російського кліру?

Росія не зникне, навіть відкинута за українські кордони. Дезінфікувати нашу землю прийдеться довго. Починати треба було позавчора, отого 1991-го. Якщо ж і далі зволікати — хворітимемо так само непередбачувано.

Ось свідчення медсестри-волонтерки, як після зняття блокади у лікарні знову з’явилася колишня керівниця, з «русскіх»: «На третій день роботи, у квітні, як відновило роботу відділення, викликала до себе: «Я вам категорически запрещаю любые разговоры на политические темы о России. Все, разговор закончен». Не легковажмо: «русскій мір» повсякчас збирається до купи, як термінатор.

І не розуміти того, що живильним субстратом для цієї плісняви є російська мова, — це ж ким треба бути? У книжці є епізод: в одному окупованому чернігівському селі під завалами ховаються люди, живі й поранені.

Через майже тиждень обстрілів раптом чують ззовні: «Є тут хто?». Озвалися і врятувалися. Один з них розмірковує: а якби почули російську — обізвалися б? Сам собі відповідає: ні.

Інакше кажучи, три слова, мовлені російською, могли би їх убити. А далі — ще дивовижніший висновок простої людини: може, причина багатьох наших бід у тому, що «ми вільно розмовляємо російською»? І як у такому контексті сприймати публічні істерики тих, хто не хоче лікуватися від цього лінгвістичного сифілісу, від російськомовности?

Письменниця Ірина Говоруха у книжці «Плахта» (К.: Саміт-Книга, 2022) також виконує, до певної міри, журналістську функцію: давати голос очевидцям.

Проте, на відміну від медійників, вона не скута вимогою максимально дистанціюватися від емоцій. Навпаки — відкриває їм усі канали; можна сказати, що «Плахта» — це одна межова багатоголосна емоція.

Можна було би сказати також, що це справедлива й дієва емоція — «убий його!», але авторка водночас застерігається: «Війна заразна... Війна — злобива і мстива божевільна тітка. І якщо ми її не зупинимо, то невдовзі вона зупинить усіх нас».

Ці майже 400 сторінок — ніби партитура трагедійного хору. Авторська функція — знаходити символічні акценти, які висмикують читача з гіпнотичного заціпеніння від усього цього оповіданого жаху. «Як помістити все життя в один рюкзак?» — це не так запитання, як спроба збагнути суть апокаліпсису.

А ось іще один мало згадуваний ракурс, котрий, проте, має неабиякий вплив на все наше сьогоднішнє: «Ніхто не враховує кількости до безтями наляканих».

Один з розділів «Плахти» — про блокадний Чернігів. Звісно, тут багато спільного з книжкою Д. Бурої, але ступінь розпачу й ненависти — набагато вищий. І маємо ще одну дотичну книжку: Олена Грицюк, «Чернігів-2022. Війна цивільними очима» (Х.: Ранок, 2023).

Архітекторка, кілька тижнів волонтерила; вивезла батьків наприкінці блокади, перед самим підривом мосту. Власне, вчинила так, як казала її знайома, що організовувала харчування військових: «Яна щиро дякувала всім цивільним, хто виїхав із Чернігова, не споживав ресурси, не просив допомоги й не наражав себе на небезпеку, не заважав присутністю».

Маючи батьків із далеко не взірцевим здоров’ям, Олена намагалася не виказувати перед ними розгублености і страху; відволікала як могла — головно залучаючи до посильних волонтерських справ. Розносити ліки і продукти геть немічним. Чи опікуватися покинутими домашніми тваринами.

На це, до речі, вона подивилася під дещо не стандартним кутом: «Скільки праці й героїзму було в доставлянні корму в блокадний Чернігів! Вдячна за те, що в такий спосіб, через тварин, нам допомагали залишитися людьми».

Але всередині сумніви не вщухали: «Чим можна себе вберегти? Хапати речі? Бігти? Ховатися? Братися до зброї? Чомусь згадалися книжки Ремарка. «Кохатися», відповів би він».

Оцей жарт раптом матеріалізувався: зустріла чоловіка з тероборони, почали зустрічатися, поки частина перебувала в місті, а там — і заручилися. Така собі світла мелодрама у гнітючих декораціях (між іншим, про декорації. Пані Грицюк сама проілюструвала свою книжку чорно-білими малюнками, котрі — хоч як абстрактні та сюрреалістичні — справляють враження «ескізів» з околиць пекла, де вибухають сонця і кульбабки, шаленіють блискавки-спалахи і долу стікають краплі потойбічного конденсату).

Її з батьками запросили «відпочити» від того пекла в Болгарії: «Я лежала між валізами в скляному, аж кришталевому, потязі, наче спляча царівна, а він ніс мене до моря. Дивна річ! Усі мої бажання, загадані на Новий рік, справджувалися: рідні були здорові, я їхала в подорож за кордон, на море, я заручена. Але яке нелюдське почуття гумору в Бога, що все це справджується під час війни?!».