Костянтин Старовицький — позивний «Маестро» (1982—2023). (Фото УІНП.)
В афіші Київської опери на Подолі 15 грудня значилася іскрометна комічна опера юного Джакомо Россіні «Шлюбний вексель».
Проте настрій зали перед виставою був стримано-зосереджений: адже присвячено її було пам’яті Костянтина Старовицького, музиканта і диригента, який загинув 4 квітня 2023 року на Краматорському напрямку. Бойовим позивним 40-річного воїна був «Маестро»...
У музичному училищі в рідному Херсоні спеціалізацією Костянтина був фагот. А ось Національну музичну академію в Києві він закінчив уже за фахом оперно-симфонічного диригування (тут його вчителем був славетний Володимир Кожухар).
Дебютна вистава Костянтина Старовицького як диригента-постановника — комічна опера «Ріта» Гаетано Доніцетті — здобулася аж на 4 номінації на престижну премію «Київська пектораль-2016» і шість років ішла на сцені Київської опери.
Це одразу зробило Костянтина (який в оригінальному оркеструванні партій дерев’яних духових інструментів виявив і неабиякий композиторський хист) відомим у музичних колах.
У подальші роки, не полишаючи роботи в різних оркестрах як музикант, він був організатором низки яскравих оперних подій.
Напередодні великої війни Костянтин отримав запрошення до Берлінської оперної академії. Але натомість із перших днів повномасшабного вторгнення пішов захищати Україну.
У війську Костянтин служив старшим стрільцем спершу в 61-й окремій механізованій бригаді, потім перейшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Він воював спершу на Чернігівщині, потім на Харківщині й на Донеччині. Тут під час ворожого обстрілу й обірвався його земний шлях.
Але вистави Костянтина Старовицького живуть. Одна з них — «Шлюбний вексель», де він виступив не лише автором ідеї постановки, а й співавтором зграбного українського перекладу, який так добре звучить в усіх аріях та ансамблях на вустах артистів-співаків. Цього вечора вони особливо старалися, щоб бути гідними задуму свого полеглого колеги.
Прекрасно звучав дуже молодий за віком камерний оркестр під орудою Алли Кульбаби. Партії юних закоханих героїв, Фанні та Едоардо, з блиском виконали Ганна Зарецька і Микита Олійник. У ролі колоритного й недолугого Тобіаса Мілля, що проти її волі прагне видати дочку Фанні за американця, багато разів зривав оплески наділений великого обсягу рухливим баритоном і яскравим комедійним хистом Сергій Макієнко. Його гідним партнером у ролі Слука, який вирішує відмовитися від Фанні і сприяти щастю закоханих, став Роман Лещов.
Яскравим був дебют молодої володарки тембрально насиченого лірико-драматичного сопрано Ганни Семець у партії служниці Кларіни, яка теж мріє про власне щастя і, схоже, здобуває його. Гідно доповнював ансамбль солістів теж молодий бас Володимир Щур у ролі слуги Нортона.
Не можна не відзначити й того, що режисура Лади Шиленко з кожною новою виставою наділяє спектакль усе новими сценічними барвами. Тож заслуженою нагородою стали вже звичні для Київської опери на Подолі багатохвилинні овації.
І все ж ця вистава була насамперед меморіальна. Перед її початком звучали спогади про Костянтина Старовецького. Влучний і моторошний відгук музикознавця Галини Дуб містила програмка: «Такі професіонали здобувають освіту близько 20 років, їх — одиниці й вони незамінні. Багато зі своїх планів він просто не встиг реалізувати. Втілити його ідеї замість нього ми не можемо, бо тут важливі саме його бачення та відчуття музики».
...Обсяг наших непоправних втрат в усіх царинах приводить часом до думки: а чи варто виконувати в тилу комічні опери, коли на фронті гинуть наші захисники? Відповідь підказують «Спогади» Вінстона Черчилля: під час особливо жорстоких нальотів на Лондон у місті працювали всі театри. Адже це стало ще однією ознакою рішучості британців протистояти фашистській навалі.
Тож і заповнені театри Києва доводять сьогодні: українська культура, яку прагне знищити злий карлик у кремлі, жива й житиме. Але всі ми, хто зараз у відносно безпечному тилу, повинні щохвилини пам’ятати заклик сестри Костянтина Старовицького, Світлани, до зали Київської опери на Подолі перед початком меморіальної вистави пам’яті її брата: невтомно допомагайте всім, чим тільки можете, ЗСУ. Бо саме героїчні хлопці на сході й півдні, стримуючи орківські орди, дають сьогодні Україні ще один історичний шанс.
Пам’ятаємо, як у післявоєнні роки сталінська камарилья вела боротьбу з т. зв. «космополітами», тобто тими людьми, які, побувавши в Європі, цікавились європейським способом життя, культурою, мистецтвом тих народів, яких московія «асвабаждала от гньота буржуазіі». >>
У квітні у столиці відбулася прем’єра спільного проєкту Херсонського обласного драматичного театру імені Миколи Куліша та Київського академічного театру «Колесо» — вистави про замасковані надії позбутися самотності «Надвечір’я з рок-н-ролом». >>
Українською перекладено вже другу книжку американського нейробіолога Девіда Іґлмена. >>
У Києві цього тижня завершується показ великого виставкового проєкту «Алла Горська. >>
Прем'єрні «Друзі» - це про пари: двоє жінок і двоє чоловіків. Історія також просякнута нашим сумним сьогоденням, накладає свій відбиток війна. Утім в ній спалахують миттєвості, де є місце любові, дружбі, теплу та іншим земним радощам, з яких і складається життя. >>
Режисер документального фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов привіз до України перший в історії вітчизняного кіно «Оскар», а також статуетку Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA). >>
