У Київській опері поновлено як «ситком» перлинку юного Моцарта «Бастьєн і Бастьєнна»

У Київській опері на Подолі в останній день осені пройшла вистава, яку можна вважати прем’єрною: після п’ятирічної перерви цілком новим складом виконавців поновлено перлинку юного Вольфганга Амадея Моцарта, що вперше прозвучала тут сім років тому.

Своїх «Бастьєна і Бастьєнну» композитор написав у 12 років на замовлення славетного гіпнотизера Месмера (саме від його прізвища походить слово «месмеризм»), — для влаштовуваного ним домашнього свята.

Юний Моцарт був уже знаменитістю — на той час він уже встиг скомпонувати перші симфонії та опери.

Одноактівка тривалістю в годину, прем’єра якої відбулася в 1768 році, написана в улюбленому для простолюду жанрі зінгшпілю — на німецькомовне лібрето Фрідріха Вейскерна (яке в свою чергу пародіювало популярне тоді лібрето Жана-Жака Руссо «Сільський чаклун»), де арії та дуети чергувалися з розмовними діалогами.

Найвідомішим твором зрілого композитора в цьому ж жанрі є його славетна «Чарівна флейта», що досі не сходить з усіх сцен світу.

Вистава «Бастьєн і Бастьєнна» — звісно ж, про кохання. Юній пастушці здається, що її коханий зробився вітрогоном і вже її не помічає.

Сільський чаклун Колас дає їй слушну пораду: поводься з коханим так само, як і він поводиться з тобою. І все закінчується добре.

В опері задіяно тільки троє персонажів: сопрано, тенор і бас. Їхні вокальні партії не надто складні, але дуже красиві. За традицією того часу вистава містить і численні балетні дивертисменти.

Але режисер Дмитро Тодорюк (він же — автор перекладу лібрето українською) зробив із цієї милої барокової дрібнички цілком сучасне дійство в жанрі «ситкому» (комедії ситуацій).

Слухачі стають свідками знімання в сучасних декораціях сучасного серіалу про двох юних закоханих. Їхні партії виконували в прем’єрний вечір зовсім молоді Наталія Чепченко і Данило Коток.

Наділена виразною зовнішністю й чудовими акторськими даними Наталія Чепченко вже встигла зачарувати слухачів своєю молодістю і безпосередністю в класичних партіях Джульєтти та Барбаріни (а так само продемонструвала своє вміння співати в сучасній джазовій манері в ролі ляльки Піноккії), але саме тут вона стала справжнім стрижнем, на якому тримався успіх опери.

Вдало підігрував їй і партнер-тенор, а Володимир Щур переконливо доповнював ансамбль вокалістів. Чудово виглядали в інтерлюдіях і артисти балету Богдана Бондар, Вікторія Цап та Мирослав Чорноус.

Прекрасно звучав камерний оркестр театру під орудою Алли Кульбаби. Дійство відбувалося в простій, але стильній сценографії Людмили Нагорної. І твір, написаний понад 250 років тому, виблискував щоразу новими вокальними й сценічними барвами і зовсім не був схожим на «музейний експонат».

Звісно, до прем’єрного показу завжди бувають якісь зауваження: чіткішою подекуди мала б бути вимова співаків (на жаль, відтоді, як запанувала практика виконання мовами оригіналів, у наших консерваторіях вимові приділяють традиційно мало уваги), десь варто було б трохи «почистити» текст перекладу, зробивши його дещо «рафінованішим» з літературного погляду.

Але вже те, що вистава звучить саме в перекладі (завдяки директорові-художньому керівнику Петру Качанову це стало для Київської опери правилом), робить її зрозумілим для всіх комічним іскрометним дійством, змушуючи слухачів співпереживати юним героям, а головне — посміхатися в комічних ситуаціях (адже йдеться про «ситком»!). Тож прем’єрний показ закінчився заслуженими тривалими оплесками зали.

Можна прогнозувати цій виставі щасливе майбутнє. Адже навіть ті, хто не є аматорами опери, вийдуть з неї зі світлим настроєм і не пошкодують про проведену в театрі годину.

А можливо, прийдуть потім і на трохи складніші для сприйняття спектаклі, як-от на «Весілля Фігаро» — оперний шедевр уже зрілого Моцарта, що є однією з окрас оперного репертуару театру.

Прем’єра ще раз продемонструвала те, що арт-сцена театру є ідеальним місцем для показу старовинних камерних опер. Наразі, окрім «Бастьєна і Бастьєнни», тут іде «Шлюбний вексель» юного Россіні.

Хотілося б, щоб у майбутньому цей перелік розширився — хоча б за рахунок комічних опер Дмитра Бортнянського. Їх у нас ставлять незаслужено рідко, а чужомовна постановка «Сокола» (разом з «Алкідом») у Львівській опері два роки тому не так повертала нам спадщину великого українського композитора, як насамперед підігрувала російському наративу про «петербурзького композитора Бортнянського», якого з Україною пов’язує хіба що місце народження.

Новий сезон, який Київська опера розпочала яскравим сучасним українським мюзиклом «Піноккія», продовжить невдовзі прем’єра балету класика української музики Анатолія Кос-Анатольського «Сойчине крило» (за сюжетом новели Івана Франка).

Звісно, аматорам музики дуже хочеться й чергової прем’єри «великої» класичної опери (не тільки слухачі, а й багато яскравих солістів театру зараз виразно відчувають «репертуарний голод», який не можна цілковито компенсувати навіть дуже добрими концертами, які театр за традицією регулярно влаштовує).

Хоч зрозуміло, що в суворих умовах воєнного часу реалістичніше говорити про сценічно-концертні виконання з мінімумом декорацій та аксесуарів, — масштабні й дорогі постановки зараз явно не на часі. Однак будемо сподіватися на нові прем’єри.