Опера рашизму: партитура Достоєвского, аранжування Пєлєвіна, лібрето Ільїна, диригент Сурков

Отже, ланцюжок вибудувався: хто такий Путін з точки зору літературних ідей.

Варто лишень збагнути, як ті ідеї виникають. Коли вдатися до антропоморфічного порівняння, то література постає вбраною в жанрові шати, гендмейдові чи конвеєрні, й відкривається хіба своїм обличчям-текстом, яке може бути рум’яним і блідим, здоровим і хворобливим.

Усе залежить від її «шлунку», де перетравлюються поодинокі спостереження-висновки, вдалі метафори, відлуння психологічних практик і соціальних конструктів.

На виході — фармацевтична субстанція широкої дії, від анастетиків до галюциногенів, здатна впливати на весь соціум.

Гнійні флюїди «російської душі» почав віддзеркалювати Гоголь, але злякався і відійшов. А його учня Достоєвского цікавило в Гоголі саме те: перверсії в асортименті.

Непогамовний потяг Достоєвского до потворного розуму, помножений на його неабиякий сторітелінговий талант, затруїв чи не всю наступну російську літературу. А та, своєю чергою, розбещувала читацькі маси, а через них — і неписьменні також.

Ще десять років тому Віталій Портніков влучно-коротко сформулював усі російські адміністративні потуги як «пересічний державний тероризм... на підставі первісних інстинктів».

Ті інстинкти легітимізувала й огранювала, роблячи кулю з відомої субстанції, саме література. Дмітрій Биков запропонував цікаву інтерпретацію результатів цих літературних розважань: «Навчили затишно існувати всередині Кафки... Комфортне перебування там, де жити не можна... Пісня була — народжені, аби зробити Кафку биллю; ні, ми народжені, щоби перетворити Кафку на дачне сільце, квітничок, палісадничок. І всі наші пісеньки, усі ремесла — розпис барачних стін, плетіння з колючого дроту». Замість Йозефа К. на кін вийшов Остап Бендер. Тобто, Пєлєвін.

Звісно, Путін не стежив за літпроцесом. Але уважно стежив колишній одесит, що добувся статусу радника російського президента, Ґлєб Павловскій.

Ймовірно, саме він розкинув перед патроном пасьянс: сучасна література відучила росіян користуватися власним розумом і переконала, що правди не існує; на поверхні збилася піна озлоблености через нездатність опанувати реальністю, а, як писав Биков, «кращої анестезії, ніж злоба, ще не придумано... Зробив гидість — серцю радість».

Тобто, з цим народом можна робити все, що завгодно. Ясна річ, вождю під таким прапором публічно виступати було ніяк, тож придумано «філософське» прикриття — Ільїн. Чи то Павловскій порадив, а чи вже Сурков, що замкнув на себе усі політтехнологічні консультації президента, — невідомо. Як казав Пєлєвін, «навряд чи хтось захоче визнати, що живив збочений розум маніяка концепціями й силогізмами».

Іван Ільїн справді був філософом за царської Росії і ще трохи — на початках змушеної большевиками еміграції в Берліні, але вже серединою 1930-х перетворився на «бєспрєдєльного» політичного есеїста.

Політологічне фентезі завжди привабливіше за реальну аналітику, тож Ільїн швидко здобувся на куміра тодішніх «хороших росіян», що втекли від Лєніна.

Дуже точно змалювала метаморфозу колишнього науковця історикиня Лариса Якубова: «Безапеляційність... банальне незнання історії, перетворення її на конгломерат вибірково екстрапольованих фактів. У цьому, до речі, Ільїн є предтечею псевдоісторичної маслітератури 1990—2000-х рр., що занурила росіян в альтернативний вимір світового історичного процесу». Ільїн та Пєлєвін зійшлися, як інь і янь.

Путін залюбки ухопився за цей збіг, що давав йому змогу лишатися популістом «під прикриттям»: на поверхні Ільїн, під сподом — Пєлєвін. На початку другої каденції це стало офіційною доктриною Путіна, означеною Сурковим як «суверенна демократія». «Демократія» інстинктів, закамуфльована під реваншистські ідеї «філософа-мученика».

А тим часом в літературному середовищі відбувалися дивні речі. 2008 року гігант тодішнього книжкового світу видавництво «Эксмо» випустило книжку анонімного автора «Воїни креативу», передпродаж якої супроводжувався шаленою рекламою. На той час усе ще впливова бізнес-газета «Коммерсантъ» підрахувала PR-витрати й дійшла висновку, що вони непідйомні навіть для «Эксмо».

У релізі на день виходу видавець розколовся: «Ще до надходження у продаж книжку занесено до реєстру видань, рекомендованих Управлінням справами Президента Росії до читання держслужбовцям та суспільно-політичним діячам». Невдовзі містифікація розкрилася — автором виявився політтехнолог привладної партії Міхаіл Ковальов.

Роман «Воїни креативу» став тогорічним бестселером. Його сюжет — діяльність PR-компанії, що просуває ідею «зробити мільйони європейців лояльними Росії і навіть «трішки росіянами».

Почали з найвразливішої верстви: «Внаслідок оригінального культурного промовшену підлітки зробили висновок: найкрутіше у світі лаятися по-російському! Найбагатший вибір лайки і найбільш дошкульний... Російський фаст-фуд».

Далі вступає важка артилерія: «Зафільмований кращими майстрами світової кіноіндустрії найбільш високобюджетний фільм в історії кіна про те, як росіяни врятували цивілізацію від загибелі. Одну з головних ролей, роль російського президента, цікаво і глибоко зіграв сам президент России... Упізнаваність російського президента досягає максимальних значень, а реалістичність сюжету для більшости обивателів затерла грані між вимишленим і дійсним».

В суті справи, «Воїни креативу» були інсайдерським сценарієм поточної політики Кремля. У романі не безпідставно стверджувалося, що «росіяни мають найбільшу у світі боєздатну армію фахівців із обробки людської свідомости... У нас вистачить грошей та людей влаштувати проблеми в будь-якому кутку Європи одночасно».

У рік виходу цієї книжки Росія напала на Грузію, потім буде анексія Криму, Донбас і вибори Трампа. Коли авторство «Воїнів креативу» відкрилося, Ковальов прокоментував свою початкову анонімність так: «Я прибічник позиції відкидання авторства на ідеї та смисли — вони мають належати усьому суспільству». А хто на Росії є вершинною суттю усього суспільства? Авжеж, «Є Путін — є Росія. Немає Путіна — немає Росії».

Якщо література «не відбивала дупля» так швидко, як бажалося Кремлю, — письменниками ставали політтехнологи. Зрештою, самого Пєлєвіна було досить: він був настільки талановито-переконливим, що більш-менш притомне маніпулювання його знахідками забезпечувало письменницький статус.

У доволі вправному романі Ковальова «пєлєвінщина» набула такого означення: «Професійна література, виробничо-креативна повість». Те, що колись Сталін і Горькій називали «інженерами людських душ», тепер сфокусувалося на літераті-політтехнологу, який «добре робить лише єдине... може переконати кого-завгодно у будь-чому... увести моду на будь-що... аби паралізувати масову волю... Креатив став самостійним активом-ресурсом».

Від 2000 року на Росії справляють «День політконсультанта». У календарі він припадає — ви не повірите! — на 24 лютого...

Минуло неповні два роки від виходу квазіроману Ковальова, як вибухнула нова містифікація: роман «Близьконуля» невідомого Натана Дубовіцкого. Доволі скоро вичислили справжнього автора — політтехнолога «всєя Русі» Владіслава Суркова.

Ажіотаж утворився небачений. Британський очевидець, Пітер Померанцев, згадує: «Під час перегляду театральної постановки сурковського роману «Близьконуля» в Московському театрі ім. Станіславського майже неможливо було знайти квиток.

На чорному ринку ціна однієї контрамарки сягала кількох тисяч доларів. Зрештою, мені вдалося знайти квиток за дві пляшки шампанського та обіцянку одній із провідних діячок цього театру дати їй у безплатне користування лондонську квартиру моїх батьків.

З’ясувалося, що ця плата навіть не покрила нормального місця. Контролери запустили мене після того, як згасло світло. Вони дали мені подушки й наказали сісти на підлогу перед першим рядом».

Книжка «Близьконуля» — ціла віха в російському літпроцесі. Приблизно така, як колись перший з’їзд спілки совєтських письменників. Вона визначала нові правила гри. Власне, повернення до старих: хто не з нами — той проти нас. Часи вільних радикалів, типу Пєлєвіна, минули.

Сказати про це мовою президентських указів Сурков не міг — на літературне середовище найкраще впливати зсередини; в ідеалі — саме романом, нібито на рівних.

На значущість цього тексту навіть звернув увагу у своїй крайній історіософській праці Тімоті Снайдер: «Відповідно до роману... єдиною правдою є наша потреба у брехні, а єдиною свободою — свобода прийняти цей вирок... Не дати прокинутися — таким фактично був службовий обов’язок Суркова».

Все так, але варто дещо уточнити. Твір починається з притчі про інтелектуала, який звар’ятував на ґрунті гордині. Звуть його однозначно: Віктор Олєговіч — як Пєлєвіна за паспортом. Якось потрапив у п’яну бійку, його штовхнули і це спричинило смерть одного з бійців.

«— Вами вбито людину, — заявила міліція. — Я не вбивав, — протріпотів Віктор Олєговіч. — Так, не ви вбили, а вами вбили, — пояснила міліція». Власне, це і є історія пєлєвінської творчости: ув’язався не у свою бійку (сама притча має не менш прозору назву: «Кар’єра»). Біда не в тому, що когось там вбито, неприпустимість — у відмові «співпрацювати зі слідством».

Зрештою Віктора Олєговіча випустили і з КПЗ, і з психушки — за недостатністю доказів. Але замість мовчазно схилитися він здичавів і розмножився. Аж так, що професура з нагляду за «скрєпами» заволала: із цим пора кінчати.

«Врешті решт попри протести зелених, влада дозволила відстрілювати вікторів олєговічей». Оце і був головний месидж роману: далі терпіти самовільність і некерованість літератури влада не буде.

Із цим пов’язана і друга вставна притча, згадана паном Снайдером: про загадкового сплячого персонажа. Звісно, це алюзія на Гоголевого «Вія», якого літерати повсякчас полюбляють дражнити. І — так: Сурков був його наглядачем.

«Збудивши його, кого ми розбудимо?.. Він може виявитися злочинцем або психопатом з лезом у кишені, чи лжепророком». «Глибинний народ», розважив Сурков, не варто далі турбувати — досить і 70-відсоткової підтримки Путіна.

Літератам, котрі цього не розуміють, слід дати по руках. Коли суспільна температура падає до позначки «близько нуля», треба бути особливо пильним, аби не допустити небажаних переходів агрегатних станів.

До речі, сам сюжет роману «Близьконуля» зав’язується на літературно-книжковій основі: «Я збираю організацію, яку у пристойному товаристві назвали би мафією... Завдання — збити до купи і під контроль весь незаконний бізнес в нашому видавництві, а потім і в усіх видавництвах і друкарнях країни. А тоді і законний прибрати... Ми створимо найкрупніший видавничий дім — легальний, приватний і станемо... впливати на політику, дістанемо реальну владу».

Справа не в тому, що це неможливо. Це неможливо — без Суркова. «Близьконуля» показав російській літературі її нове місце, і за кілька років частина літератів опустилася на дно, у внутрішню еміграцію, інші реально виїхали з країни, на російській поверхні лишилися плавати хіба прілєпіни-проханови.

«У нас (уже насправді вперше у нашій історії!) є шанс припинити будь-який розвиток. Це і є стабільність по-новокрємлівському», — написав Дмітрій Биков. За це, либонь, він і скуштував «Новачка» перед еміграцією.