росія: креатив безкарности

Нещодавно гарвардський професор Мартін Пухнер опублікував дивну на перший позір працю «Писаний світ» з викличним підзаголовком «Як література формує історію» (2018; український переклад — 2022; рецензія в «УМ» від 05.07.2023).

Вже на початку він шокує читача: «Певні тексти врешті-решт оголошувалися священними, що спричиняло жорстоке суперництво та війни між читачами різних писань... Країни засновувалися на текстах... Земна куля щораз більше нагадувала мапу, сформовану літературою».

Починає Пухнер з «Іліади», яку вважає твором, що сформував класичну імперську ідеологію: походи Олександра Македонського були його особистою «реконструкцією» Троянської війни; знання грецької мови (через Гомера) на підкорених територіях стало перепусткою для «туземців» до соціальних ліфтів метрополії; завдяки поширюваному «Іліадою» письму виник бюрократичний апарат.

Література є не лише резонатором ідей, а й їхнім перекладачем із мови інтелекту на мову емоцій. В основі ж емоцій — інстинкти, котрі, як свідчать сучасні нейробіологи, мало чим відрізняються від тваринних.

Британський дослідник Вілл Сторр поєднав нове знання про мозок із літературознавством: «Якщо хочете знати, наскільки упередженою та несамовитою була б людина з несформованою моделлю реальности, просто уявіть чотирирічку. Або чотирнадцятирічного підлітка». (Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас і як ними впливати на інших. — К.: Наш формат, 2022).

Колективна модель реальности формується інструментом, який називають мораллю. Вона зазвичай базується на суто інтелектуальних уявленнях, які і є «скрєпами» для суспільства. Тож політика просто мусить послуговуватися ними, реальними чи вигаданими. В одному зі своїх романів Дмітрій Биков кинув промовисту фразу: «Держава жахлива, нема слів, але іншого захисту від народу не буває».

Інша річ, чого хоче політика: замирення інстинктів задля спільного знаменника загального добробуту, а чи провокування їх заради персонального панування. Так, це дихотомія «демократія—тоталітаризм».

Відмінність між ними ще й у тому, як вони використовують літературу: демократія демонструє її одкровення (Свіфт, Кафка, Орвелл), тоталітаризм — замовчує або дискредитує.

Перший і найбільший тоталітарний лідер нового часу — Лєнін — користувався у своїй прагматиці Достоєвскім, маскуючи це під псевдорелігійні «скрєпи» Маркса—Енгельса (котрі також базували свою теорію на ресентименті, ядучому еліксирі інстинктів).

Через те Лєнін публічно ганив Достоєвского і протиставляв йому Толстого, який мало знався на тогочасній соціології. Хтось із нащадків цього російського класика сказав, що «Війна і мир» — це історія не так Росії, як лише п’ятисот її топ-сімейств.

Про мільйони «творців» — тобто реальну історію — писав Достоєвскій. Толстой для Лєніна був камуфляжем попри очевидний крах його ідей; Лєв Ніколаєвіч мав власне видавництво, яке поширювало його книжки за демпінговими цінами — тобто масовими накладами.

Нарівні з так званою «лубочною» літературою, тодішнім аналогом нинішніх телесеріалів. Але, попри однакові ціни, конкуренції не витримав. «Загадочная русская душа» однозначно визначилася з пріоритетами: цікавіше — про вампірів у всіх їхніх іпостасях, наприклад, у Раскольнікові.

Роман Достоєвского «Злочин і покара», де започатковано дискутування ідеї «Бога нема — і все дозволено» (тобто, «скінчилася» мораль і влада інстинктів повертається) опубліковано у січневому (1866) числі журналу Міхаіла Каткова «Русский вестник».

І це показово: Фьодор Міхайловіч запропонував рукопис не пушкінському журналу «Современник», який фокусувався винятково на літературі, а часописові з виразним жовтим відтінком — то був аналог сучасних «ґлянсових» медій.

Про пана Каткова  цікава ремарка в заснованому 2004 року московському журналі «Со-Общение» (з підзаголовком «Технологічний журнал для гуманітаріїв»): «Катков справді був піонером — у тому, що сьогодні називаємо «іміджмейкерством» і «чорним піаром».

Він став першим, хто пристосував техніки ІІІ відділення до журнальних практик. Каткова та багатьох інших політичних піарників 19-го та 20-го століття усе ще розглядають як правдивих теоретиків і намагаються зрозуміти їхню «систему й еволюцію світогляду», замість того, щоби визначати замовників та їхні прості цілі».

Схоже, патроном публікації роману Достоєвского був саме тодішній попередник КҐБ/ФСБ. Бізнесовий інтерес усіх цих відомств — розширення власного бюджету через «боротьбу з підривними елементами».

«Хайповий», як нині сказали би, журнал «Русский вестник» годився на це якнайліпше — за рахунок публікації саме провокативних творів його тираж значно перевищив усіх конкурентів (до порівняння: 1866 року, коли друкувався роман Достоєвского, наклад становив 5 тисяч примірників, а «Современник» тоді ж мав лише 600 передплатників).

А далі Достоєвского підхопив тодішній видавничий олігарх Фьодор Стєлловскій, що розбагатів на виданні романсів, пісень та оперних партитур (в одному з листів Достоєвський писав, що він має «стільки грошей, що може придбати всю російську літературу»). Майбутній гедлайнер «великої російської літератури» вирвався з обмеженого журнального простору на безмежний книжковий.

Соціологи зазвичай припускають, що кожну продану книжку читають троє-четверо. Тож, після «Злочину і покари» кількість читачів у Фьодора Міхайловіча збільшилася до цифри з чотирма (а може, і з п’ятьма) нулями — справжній зашквар для «нємитої Росії» (вислів Лєрмонтова).

Так, головна умова панування літературних ідей — максимальне охоплення авдиторії. Вже елліністичні театри, які Олександр Македонський неодмінно будував у колоніях, призначалися для активної «грецифікації» і вміщували до 25 тисяч глядачів. З появою верстату Ґутенберґа соціологічну ефективність літератури стали вимірювати читачами. У Пєлєвіна їх уже було на порядок більше, ніж у Достоєвского.

Починав Пєлєвін з публікацій у журналах «Химия и жизнь» та «Знание — сила», тираж яких сягав наприкінці 1980-х сотень тисяч примірників — і передплачували їх саме за постійну і осяжну рубрику фантастики, бо що ж іще можна було вичитати в тих журналах, відокремлених «залізною завісою» від західного наукового прогресу?

Ще більший наклад мали «товсті» літературні часописи; журнал «Знамя», де опубліковано роман «Чапаєв і Пустота», друкувався у понад півтора мільйона копій. Невдовзі почали виходити й пєлєвінські книжки — а то були роки, коли, за висловом одного з російських видавничих топменеджерів, друкувати книжки було вигідніше, ніж друкувати гроші.

Інакше кажучи, людині, що читає, сховатися від бестселера було ніяк: я, приміром, брав читати журнал з «Чапаєвим» у бібліотеці найглухішого райцентру Дніпропетровщини, де тоді жив-працював.

Головний вислід пєлєвінської творчости — мільйоннотиражне вкарбування у масову свідомість нової стратифікації російського соціуму: лохи, богопомазані царедворці й просвітлені — політтехнологи, маніпулятори дійсністю.

Так, першим на символічному рівні закарбував соціологічну матрицю Росії згадуваний Лєрмонтов, зацитую в оригіналі: «Прощай, немытая Россия, / Страна рабов, страна господ, / И вы, мундиры голубые, / И ты, послушный им народ».

Пєлєвін переосмислив попередника не за класовою, а за електоральною ознакою. Фактично, виборча база поділилася надвоє: на сценаристів і глядачів  з попкорном. Причому до останніх — лохів за визначенням — зараховано не лише «рабів», а й нинішніх «господ»-бюрократів (у термінології Пєлєвіна — це «халдєї»).

І що характерно, російська соціологія, послідовно фіксуючи молодіжні преференції, зазначала: на початках 1990-х значна кількість взорувала на повій та бандитів, далі — на підприємців, а за першої каденції Путіна обирала бути чиновником. Тобто, високооплачуваним лохом.

Пєлєвін отим «рабам» справді давав перспективу — якщо тільки мали «бажання самому побути брендом, експертом і новиною» і дертися нагору по мізках соплеменників. Спочатку — спромогтися на статус «консультативних стилістів з патріотики, антибуржуазности та нонконформізму».

А тоді, можливо, долучитися до висот «креативного невігластва» (за висловом Тімоті Снайдера) з чи не біблійним статусом: «Бог — це творець. Слова також творять» — як напучують головного майбутнього вампіра влади в романі «Ампір В».

Британець Пітер Померанцев, згадуючи свою роботу в Москві на телебаченні, пише: «Телекомпанія посилає промені гіперактивної жовтизни й рожевости в похмурі квартири росіян... ТНТ — витвір провокативного поп-арту, спосіб проникнути в душу країни та змінити її зсередини... Покидьки. Вони пролізають у найпотаємніші місця, а потім їх привласнюють» (Нічого правдивого й усе можливо. — К. : Yakaboo Publishing, 2020). Померанцев називає політтехнологів «революціонерами-кар’єристами», — точнісінько, як у Достоєвського.

Проте саме Пєлєвін «оформив» їх в окрему касту. Він завважив це першим і змалював достеменно. Решта російських письменників лише долучилася до процесу (як і багато колег-літератів до Достоєвского півтора століття тому).

Дмітрій Биков у романі «Орфографія» (2004) писав про перші місяці большевицького терору, ідеологічно спровокованого тогочасними «інтелігентами»: «Біля витоків... стояли безробітні пєтроградські інтелігенти, що торгували єдиним своїм товаром — умінням запилюжити очі, імітувати діяльність на пустому місці та скласти наукоподібний документ навіть про стан міських тротуарів... Спекулятивна легкість висновування концепцій з двох зведених поруч дрібниць... Стіна химерної винахідливости захищала їх від будь-якої правди».

Правда ж була в тому, що їх брутально використали: «Декаденти всіх мастей посіяли бурю... Ось хто розчистив путь темній людині... Прийшли і сказали: можна все... Коли все стало можливо, большевики прийшли на готовеньке».

Таким був перший реально-історичний акт плеканих Достоєвским персонажів та сценаріїв. У пізнішому романі «Списані» (2008) Биков змалював механізм сучасного перетворення талановитого сценариста на креативного політтехнолога: «Свірідов перестав розуміти, де тут інтелектуальна спекуляція, а де віра у власні марення». Так, це той самий «шлях Достоєвского»: «Він себе умовляє, а не вас. Так іще гірше. Що підступніше — брехати іншому, чи собі?».

Биков ставиться до усієї цієї достоєвщини як до реальної небезпеки. Натомість Пєлєвін і є тою небезпекою — грається з сірниками на пороховій діжці. Навіть Б. Акунін за всієї своєї талановито-агресивної імперськости, включно з безапеляційним поклонінням тамтій класиці, написав був дивний роман «Ф. М.» (2006), де намагався уявити, яким би справді класним письменником став Фьодор Міхайловіч, якби не його нав’язливо-публічний мазохізм.

Там є така фраза: «Клієнт зрозумілий. Я таких щучек чимало бачила. Для них існує лише дві наживки — бабло і понти... Тонкий шар ґламуру, під ним джунглі», — про кого з двох великих майстрів затуманення свідомости йдеться, вирішуйте собі самі.

«Роби, що хочеш, бо ніхто не знає, як належить... Чистий простір безкарної насолоди», — Биков був неабияк занепокоєний епідемією, породженою його колишнім куміром Пєлєвним.

Проте було запізно, принцип вседозволености, уможливлюваний радісною колаборацією мільйонів «лохів», тріумфально ширився «одною шостою частиною бруду, льоду та багна» (П. Померанцев).

У цікавезній збірці науковців Інституту історії «За Ідентичність і Незалежність» (2022) вичитав таку шок-інформацію: на ювілей Путіна його давній корєш і нинішній медіа-олігарх Ю. Ковальчук подарував босу інкрустовану діамантами платинову табличку (72 х 56 см) з викарбуваним золотом висловом, яким Путін полюбляє вразумляти найближчих друзяк, коли ті раптом сумніваються у можливості будь-чого: «Люди, ви лохи!». Просто тобі максимально скорочена цитата з усього Пєлєвіна.