Сергій Позняк: «Якщо не буде України, то не буде нічого у нас усіх»

Коротке відео, де четверо українських військових установлюють у Святогірську на пам’ятнику Артема синьо-жовтий стяг, облетіло влітку минулого року не лише всі вітчизняні, а й багато зарубіжних ЗМІ.

Свій подвиг під ворожим мінометним вогнем сміливці присвятили Дню Державного Прапора, викликавши у ворога неймовірну лють.

Серед них був і відомий фінансист, президент Асоціації підприємців-ветеранів, учасник АТО та повномасштабної російсько-української війни Сергій Позняк.

В інтерв’ю «Харківському пресклубу» він розповів про свої бойові будні, швидку переоцінку життєвих цінностей, громадську діяльність і рішення повернутися на фронт після тяжкого поранення.

«Рашисти писали, що їдуть мене вбивати»

— Сергію, що не кажіть, але рішення підняти прапор на високій горі під самісіньким носом у ворога — занадто сміливий крок. Як зважилися на таке?

— Це було за кілька днів до звільнення Святогірська. Територія, де стоїть пам’ятник Артему, на той час вважалася найнебезпечнішим місцем, бо обстрілювалася з усіх сторін. Туди прилітало все. Отож, аби підняти прапор, дві наші снайперські групи кілька днів поспіль ретельно вибивали орків з навколишніх укріплень.

Чули б ви тоді рашистські радіоперехоплення! Галас зчинився неймовірний. Вони мені писали, що мають мою фотографію, що послали до мене свою групу, що вже їдуть мене вбивати бронетранспортером, погрожували дружині, але від свого наміру ми не відмовилися.

Зрештою, під снайперським прикриттям ми під’їхали до пам’ятника, перекинули дроном мотузку і підняли прапор. Розлючені кацапи намагалися збити його з мінометів, проте у них нічого не вийшло. До речі, той гігантський монумент не потрапив під дію закону про декомунізацію, оскільки був внесений до реєстру ЮНЕСКО як найбільший пам’ятник з бетону в Європі. Його автор — відомий скульптор Іван Кавалерідзе.

— Тоді, слава Богу, минулося, але на цій клятій війні вам довелося пережити й один з найтрагічніших днів у своєму житті. Маю на увазі тяжке поранення і втрату кінцівки. Вочевидь, свій порятунок вважаєте дивом.

— Можна сказати і так. Ми тоді три доби поспіль на лінії Сватове–Кремінна успішно штурмували позиції «вагнерівців». Вийшло так, що стрімко висунулися вперед, прорвали лінію оборони, заглибилися на 8,5 кілометра, але потрапили на мінні поля. Відповідно, резерв не міг до нас підтягнутися. Ми скинули свою броню і БК у лісі. Вранці повернулися, аби їх забрати, але пролунав вибух.

— Ви знепритомніли?

— Ні. Лежав на землі, долаючи над­звичайно гострий біль. А поруч, біля голови, лежала відірвана нога зі шнурками. Кажуть, що людина боїться смерті, бо не готова помирати. Але я вам точно скажу: настає момент, коли ти дійсно готовий.

Просто вдивляєшся в небо і розумієш, що відкрилася дуже сильна кровотеча. Накласти джгут немає змоги, бо руку теж розвалило. Ось і все. Але ж перед Господом Богом треба тримати відповідь. І я почав молитися дуже щиро. Просто кричав цю молитву. Мабуть, таки спрацювало, тому що хлопці змогли до мене дійти.

Втім, цей досвід я не сприймаю як негативний. Переоцінка цінностей відбулася просто колосальна. Ти думаєш: ось зараз ти доктор наук, офігенний військовий і просто красунчик, а через одну десятитисячну долю секунди перетворюєшся на звичайнісінький шматок м’яса. І ти враз починаєш розуміти, що усе це золото, діаманти, статус, уся ця меркантильна тема — ніщо. Треба просто робити те, що маєш, і так, аби твоя робота приносила користь людям. Все!

На пам’ятнику Артему український
прапор майорітиме завжди.
Фото з фейсбук-сторінки Сергія Позняка.

— Ваша евакуація, мабуть, була надзвичайно складною?

— Так, мене виносили 23 години. Думав, що вже час помирати, оскільки не було ні води, ні їжі. Ковтнути пігулку теж не вдавалося, бо закінчилася слина у роті. Ми пили з болота. Але якось я помітив, що повз мене пройшов мій знайомий Володя Терещенко. Виявляється, вони з групою саперів прорубали коридор для відступу, змогли під’їхати машинами і нас вивезти. Ось ці хвилини і врятували нам життя.

«У West Point нам аплодували стоячи»

— Реабілітацію з іншими бойовими побратимами ви проходили у США, де є колосальний досвід роботи з колишніми військовими. Чи є чого повчитися в американських колег?

— Перш за все — ставлення до ветеранів і військових узагалі. Там уся політична еліта тримається на людях, які брали участь у бойових діях. Згадайте клан Бушів, Рейгана, Байдена. До речі, третина багатих людей, що входять до списку Forbes, — випускники West Point, вищого федерального військового навчального закладу армії США. Коли ми туди завітали, нам аплодували стоячи.

Така ж реакція на українських військових була і в літаку. Капітан вийшов і персонально потиснув усім руку. Нам запропонували найкращі місця і постійно чимось пригощали. Ось така культура повинна бути і в нас.

— Сергію, перший раз ви пішли на фронт добровольцем у 2014 році, залишивши дуже успішний бізнес. У лютому 2022-го могли б узагалі відмовитися від мобілізації як батько трьох маленьких дітей, але знову добровільно вступили до Нацгвардії. І ось наразі маєте вже третій похід…На протезі. Чому?

— А як я буду дивитися у вічі своєму синові, коли він запитає: «Тату, а де ти був, коли всі воювали?». Багато хто може, а я не зміг. Нам усім треба бути патріотами, треба захищати свою батьківщину, об’єднатися навколо гасла «Україна понад усе». Якщо зараз України не буде, то не буде нічого у нас усіх.

— Ви будете працювати інструктором, готуючи групи снайперів. Чи змінилося щось у цій роботі за півтора року війни?

— Я б сказав, що у цій справі останнім часом відбувається корінний перелом, коли треба змінити сам підхід у використанні снайперських груп. Зараз ми повинні виконувати спільні завдання з військовими підрозділами, бо динаміка війни трохи інша.

Класична практика, коли снайпер лежить у схроні, вистежуючи генерала чи шпигуна, більше не актуальна. Зараз просто знищується жива сила і техніка противника. Завдяки тому, що західні партнери надали нам гвинтівки типу BAR, ворожі БМП підпалюються з відстані до двох кілометрів аж бігом. Це доволі потужне підсилення.

Взаємодіяти потрібно саме в комплексі виконання завдань самого підрозділу. Водночас снайперська група — це рівень завдань батальйону.

«Найчисельніша категорія, що воює в окопах, — саме підприємці»

— Сергію, ви наразі очолюєте Асоціацію підприємців-ветеранів, тому добре розумієте проблеми, що виникають у бійців, які повертаються з фронту, а тим більше зі шпиталів. Вочевидь усе дуже непросто?

— Основна проблема — це неготовність суспільства взагалі до роботи з нами. Я маю на увазі й уряд, і парламент, різні інституції і просто людей, які не брали участі у бойових діях. До речі, сьогодні найчисельніша категорія, що воює в окопах, — саме підприємці. Вони повертаються сюди без рук, без ніг… Тобто повертаються тоді, коли вже не можуть воювати. Зовсім не можуть. А є й такі, що навіть після тяжких поранень ідуть знову на фронт.

Отож позиція нашої Асоціації така: якщо людина до війни мала бізнес, то, повернувшись додому, повинна продовжити свою діяльність. Завдання суспільства — створити для цього відповідні умови. Але все складається так, що за час, проведений власником на війні, підприємство обростає боргами і може більше не відповідати вимогам залучення фінансування. Державних пільг для такого випадку не перед­бачено.

Враховуючи цю обставину, ми створили проєкт «Приватні ветеранські облігації», в рамках якого просимо успішних бізнесменів придбати їх задля підтримки тих, хто через війну втратив свою справу. Тобто ми не прохачі й ці кошти обов’язково повернемо, сплачуючи поточні відсотки.

А знаєте, що мені відповідає більшість тих, до кого ми звернулися? «Слухай, — кажуть вони. — Тих, хто нас захищає, нам цікаво підтримувати, бо вони гинуть. А ті, хто вже не може нас захищати, нам нецікаві».

— Але ж, Сергію, в Україні вже створено Міністерство ветеранів. Невже ця інституція взагалі не переймається подібними проблемами?

— У нас наразі відсутня нова законодавча база. Є закон 1993 року, в якому перераховані всі: ветерани І і ІІ Світових воєн, афганці, ветерани праці. Досі у суспільства не було запиту на подібні зміни. А якщо суспільству байдуже до того, що у ветеранів немає законодавства та урядових програм і, до всього, ще й слабке профільне відомство, то реально нічого змінити не можна.

Ситуація ж склалася так, що країна ще жодного разу не стикалася з настільки великою кількістю людей, які пройшли війну. А їхній досвід — травматичний і небезпечний одночасно.

Отож, тепер треба не лише ветеранів інтегрувати у суспільство, а й суспільству необхідно трансформуватися у зв’язку з великою кількістю людей, які повертаються з фронту. Підіть подивіться, які хлопці зараз лежать у госпіталях! Їх різали, кололи, рвали на шматки! Вони повністю виконали свій обов’язок перед країною, не шкодуючи власного здоров’я і життя.

А їм отак спокійнісінько кажуть: «Ти був до війни підприємцем? Чудово. Тепер ставай у стрій поруч з усіма, хто тут залишався, хто зміцнював увесь цей час позиції свого бізнесу і зв’язки, навчався, брав участь у конференціях, обмінювався досвідом, мав доступ до конкурсів і тендерів. А ось тепер, після госпіталю, після всього, що пережив, іди і конкуруй з ними на рівних. Ти вже нам не потрібен, бо ти вже не воюєш за нас».

— А що, на ваш погляд, повинно зробити профільне міністерство, аби ви­правити цю ганебну практику?

— Потрібно переглянути концепцію своєї діяльності. Скажімо, Міністерству ветеранів не треба будувати власні санаторії, бо вони вже є в системі охорони здоров’я. Не треба створювати програми підтримки ветеранського бізнесу, бо це може робити і робить Міністерство економіки.

Не треба ініціювати освітні проєкти, бо це краще зроблять фахівці з Міністерства освіти. Але водночас дуже важливо, аби Міністерство ветеранів стало активним провайдером, який нарізає завдання для решти відомств і контролює їхнє виконання. А ще — об’єднує всіх навколо однієї мети і домагається того, аби ветеран став центральною постаттю для уряду і суспільства в цілому. Такий діалог наразі вже є. Процес робочий, і добре, що він триває.