Оппенгеймер від літератури: про росію

В історичній ретроспективі росіяни — молодий етнос.

Підліткового, сказати б, віку — як про це цікаво розважає російський письменник-емігрант Б. Акунін в романі «Аристономія» (2012).

Там усю позамежну російську дикість ХХ століття зведено до природної закономірності саме «підліткового» типу держави.

А до того був іще й Вільям Ґолдінг з «Володарем мух», що дістав 1983-го Нобелівську премію з формулюванням «за ясність реалістичного малюнку й універсальність міту в творах, що пояснюють існування людини в сучасному світі».

Так, для британців сюжет «Володаря мух» був лише мітом, наочним посібником до фантастичного сценарію (як і раніше Орвеллів роман «1984»). Для нас — жаскою дійсністю, що триває понад триста років. Нинішня війна з ерефією — відчайдушна спроба покласти край реальним перспективам, що лякали західний світ хіба в літературних творах.

Підлітковий світ — то диктат інстинктів у царстві емоцій. За великим рахунком, цим пояснюється разюча ефективність всіляких сімоньян-соловйових сьогодні і достоєвскіх-пєлєвіних учора.

Фьодор Міхайловіч оприлюднив у своїх «Бісах» сценарій «підліткового самовластя» за сто років до Ґолдінга. Найхарактернішого «революціонера» він означує як «дитину, якій двадцять років».

І цей «маленький, гидотненький, золотушний бісьонок зі шмарклями, з невдатних» проголошує PR-концепцію, втілену через якісь тридцять з гаком років большевиками: «Ми пустимо пияцтво, поголоски, доноси... Одне чи два покоління розтління тепер необхідно: розпусти нечуваної, підленької, коли людина перетворюється на гидотну, трусливу, жорстоку, себелюбну погань, — ось чого треба!».

Совєтське літературознавство (і постсовєтське також) трактує одкровення персонажів Достоєвского як «викриття» і «застереження». А що, як поглянути на це з боку психотеорії мазохізму.

Коли хочете, перечитайте самі: автор симпатизує своїм персонажам-клікушам, вони в усіх його текстах постають набагато живіші й енергетично вабливіші за інших. Агресивні інфантили, душевно юродиві, фішка усієї російської літератури.

За своєї, совєтської, влади усі ті навіженці змушені були носити маски «слуг народу». Та щойно комуністична релігія завалилася, макіяжитися вже не було потреби.

Як там у Татьяни Толстой: «Рило можна знову звичайне — просте, злобне» («Кись», 2001). Віталій Портніков, уважний спостерігач запорєбрікової дійсности («стежити за моральним розкладом російського суспільства — вкрай захоплива й повчальна річ»), писав щось подібне: «Вони тепер саме такі, якими були завжди. Вже можна не прикидатися». Знизу доверху.

Приклад наводить, вельми промовистий, про всесильного «сірого кардинала» єльцинської доби: «Волошин продемонстрував: щоб досягти такого апаратного успіху треба мати рису набагато важливішу, ніж аналітичні здібности, й, як на мене, навіть вагомішу, ніж мільярди. Цю рису являє собою невимовна, природжена зневага до людей» (Дзвони Майдану. — Х.: Акта, 2018).

Усе це унаочниться пізніше. А спочатку був Пєлєвін. Котрий, до речі, добре вчився у совєтській школі, де ретельно студіювали Достоєвского. Чи не з тих розважань згодом вигулькне усвідомлення: «Потім, коли ми виростаємо, з’ясовується, що ми й направду готові до багато чого».

І вже в одному з ранніх оповідань кинув химерну фразу: «А чи не можна створити ментальний лазер смерти, виконаний у вигляді невеличкого оповідання?». Такий-от літературний Оппенгеймер. Наскрізний біс російської класики, починаючи від тургєнєвского Базарова, ще одного фаворита совєтської шкільної програми.

Звісно, оповідання-лазер — це алюзія на магічні практики. Справді знаменитим Пєлєвін став після третього роману («Чапаєв і Пустота», 1996), сюжетом якого є матеріалізація підсвідомих бажань-заклинань.

Головний персонаж — безробітний літератор як непередбачувана суспільна вибухівка. Пригадаймо: приблизно так — і в «Бісах» Достоєвского.

Головні персонажі обидвох романів чи не миттєво і без вагань змінюють рожеві манілівські мрії (так у російській літературі та публіцистиці зазвичай позначають ліберальні ідеї) на спокусу необмеженого безцензурно-маніакального висловлювання у прихильній до них бульбашці.

Обидва відчувають галюциногенне запаморочення від можливости бути головним жерцем, правою рукою «бога гори».

«Я можу бути ким завгодно і коли завгодно», — звіряється персонаж Пєлєвіна.

Так, він здає собі справу, що «перестав бути театральним критиком аби перетворитися на продавця смерти», але не годен зректися сп’яніння «15-хвилинною славою» (як про це колись сказав Воргол): «Якщо цей світ ілюзія — я не хочу повертатися... Що б ти не вирішив — не гальмуй».

Але ситуація, порівняно з достоєвськими часами, змінилася кардинально: серединою 1990-х заявив про себе — «вєсомо, грубо, зрімо» — новий «деміург»: ФСБ. «Богів гори» попередніх п’яти років або навернули у цілковиту васальну залежність, або постріляли. Дійшла черга і до їхніх «жерців»: «Ти не герой, ти — поганий поет і нікчемний бандит», — каже Пєтру Пустоті ефесбешник нижчої ланки.

Ми чомусь гадаємо, що всевладдя ФСБ — це Путін. Ні, все почалося з призначення (1995) на голову цієї споконвічної опричнини Сєргєя Стєпашина, «архітектора та ініціатора першої чеченської війни», — як його об’ємно характеризує Юрій Фельштинський (Від Червоного терору до мафіозної держави. — К.: Наш формат, 2021).

Тепер уже померлий Стєпашин тоді був більш жорстоко-прагматичний за Путіна; можливо, саме тому Єльцин назвав своїм наступником не його (а він був, за багатьма свідченнями, серед чотирьох кандидатур), а більш на тоді поміркованого і, як здавалося, потенційно керованого, Путіна.

Головний персонаж-колобок Пєлєвіна не став, ясна річ, антистєпашинським чегеварою й пішов на повну співпрацю у наступному романі «Generation П» (1999). Авжеж, «головне — вписатися в систему». Тепер він рекомендував себе не поетом-театралом, а політтехнологом.

Фахівцем з маніпуляцій, здатним прописати будь-який спасенний сценарій на будь-яку дурницю чи й злочин нового патрона. Плюс звичний ще совєтський приробіток — розведення грошовитих лохів, які узяли чималенький «кредит» (виграли вибори, наприклад), і не хочуть його віддавати. «І тут із кущів вигулькуємо ми», аби зробити пропозицію, від якої ніяк відмовитися, поки не витверезів від ейфорії (і від горілки, звісно, також).

Оце якраз і формувалася новітня «руська ідея»: «Коли не думаєш, багато що стає зрозумілим». Російський Адам вкусив не від яблука, а від мухомора — до такого висновку підштовхують мільйонні наклади проданих пєлєвінських книжок.

Коли герой «Generation П» розводиться про «таємні доктрини Вавилону... Легенду про Велику лотерею, або Гру без назви», його візаві запитує: «А ти не боїшся, що є хтось, хто знає чітко?».

Відповідь проста: по-друге, таких треба нейтралізувати (перекрити доступ до мас-медіа, інтернувати), а по-перше, аби бути переконливим, треба самому повірити у маячню.

За півтора року до «Generation П» Голлівуд випустив фільм Баррі Левінсона «Хвіст крутить собакою»: зовні кумедна історія про те, як робота кіношного продюсера здатна відволікти цілу націю від зайвих запитань.

Відповідь така сама, як у Пєлєвіна: вірити так, як вірить персонаж Дастіна Гоффмана у вигадану ним історію.

«Це — політика в її чистому вигляді... Мені давно не було так весело». Натомість його партнер, кризовий політтехнолог у виконанні Роберта Де Ніро, каже: «Це брудний бізнес».

Стрічка дістала номінації на крупніших фестивалях, але здобула лише «Срібного ведмедя» у Берліні. Ну, так: за «відверту фантастику» західні інтелектуали головних призів не дають; фільм сприйняли за епізодичну сатиричну комедію.

Але Пєлєвін — не фантастика, лише фантасмагорична обгортка. Це — найсправжнісінька справжність масової свідомости сучасної Росії. І — саме Пєлєвін перетворив політтехнологів на «героїв нашого часу» в Росії.

Наступний пєлєвінський роман «Числа» (2004) — останній з реалістичною фабулою. Історія комсомольця, який створив локально успішний банк — поки не настали часи ФСБ.

Його коханка, француженка Мюс, дослідниця анекдотів, пояснює йому кінець «ліхіх дев’яностих»: «Шестисотий «Мерседес» в’їжджає у зад чорної «Волги» з тонованими вікнами. Бандит вискакує з «Мерседеса» і прикладом крушить «Волгу» й раптом бачить у ній полковника ФСБ.

«Товаришу полковнику, я все стукаю-стукаю, а ви не відповідаєте... Куди гроші заносити?». І далі начитана Мюс просвіщає не надто мобільного коханця: «І чим цей анекдот особливо цікавий — тим, що інших після нього не передбачається. Так би мовити, один на всіх, як побєда».

Міні-олігарх Стьопа все зрозумів. Особливо, коли конкурентні банкіри-бандити викликали його на ««стрєлку» в центрі Москви, а капітан ФСБ, закамуфльований під бармена, їх просто застрелив.

«Ага... Здається, розумію. Я ж вірно зрозумів? — Вірно, — кивнув Лєбядкін. — І як тепер, коли так? — Щоби більше жодного тероризму у нас не було. Я не жартую. — Ясно. Постараюся. Навчіть жити по-новому».

Теоретичний курс перенавчання виявився блискавично короткий, як і одразу виданий сертифікат: «Меморандум про наміри. Я, Міхайлов Стєпан Аркадьєвіч, усе зрозумів. Підпис». І бізнес потік собі далі.

«Парадигматичний зсув, який нарешті добувся Стьопи, викликав у нього такий же захват, що його колись поет Маяковскій закарбував у словах: «Сумнівів не було — моя революція!».

На Росії вкотре жити стало легше, жити стало веселіше. Головне — з черги денної зникли кляті вічні питання («з цією думкою жити було ніяк, і Стьопа не хотів навіть починати її думати»), включно з питанням про «загадкову російську душу».

Колись з усіх боків успішний Стьопа необережно збагнув, що ця душа — «маска, муляж, за яким порожнеча і древній російський хаос». Та знайомий чеченець наставив його на правдивий шлях: «Не шукай нічого в їхніх душах, їм туди шайтан насрав». Відтак, настав «макдональдс духа».

У «Числах» сформульовано засадничу інструментальну технологію будь-якої російської влади: «Най­страшніша на землі отрута — розум».

Мистецтво клану Медичі прищепив Росії ще Лєнін — і у прямому, і в переносному значенні. У переносному навіть більше і наполегливіше. Бо всілякі «Новачки», як виявилося, — то другорядне, похідне. Головне — затруїти мізки.

«Замість шприца — Останкінська телевежа, PR-технолог та російський інтелігент», — тепер ця пєлєвінська сентенція уже не виглядає новою, а тоді уведення до злочинної тріади інтелігенції багатьох шокувало.

Ще більше дратувала «хороших рускіх» вигадлива характеристика цього невловного, як ртуть, прошарку: «Як казав Платон, Аристотель мені друг, але гроші потрібніші».

Відтак хвіртка для містифікацій перетворилася на сяючий портал. У першу путінську каденцію медійний простір Росії уподібнився до казкового Лас-Вегаса.

«Нічого правдивого й усе можливо» — так влучно назвав свої спогади британський журналіст Пітер Померанцев, який саме тоді працював у Москві й був не лише свідком, а й учасником періоду первісного накопичення постправди.

Достопєлєвінський світ тріумфував, щодалі ризикованіше експериментуючи з головною отрутою-розумом: «Хто подумає, що одну процентницю замочила інша? Будуть, як зазвичай, шукати студента-ідеаліста у довгому пальті» («Числа»).