Хейт як інструмент: опитування молоді Києва про оборонців Маріуполя спричинило скандал

«Який сором! Другий рік повномасштабної війни... А що ви знаєте про битву за Маріуполь?», «Це просто шок: «золота» молодь на Хрещатику не змогла відповісти на запитання журналіста...», «Люди вперше почули про «Азовсталь». Без коментарів...», «Деякі українці НІЧОГО не знають про оборону Маріуполя... ШОКУЮЧЕ ОПИТУВАННЯ»...

Саме такі заголовки українських медіа супрово­джують ролик журналіста Дениса Кошельника, що вийшов 15 жовтня 2023 року на його ютуб-каналі Koshelnik_TV.

А точніше, певні моменти з нього.

Вирвано з контексту — створено базу для маніпуляції

Усе почалося з вирізаного моменту опитування молоді на київському Хрещатику про події в Маріуполі та зокрема оборону «Азовсталі».

Відповідали журналісту різне: хтось був «бєз понятія», хтось «не перевантажує себе новинами», а хтось дійсно володіє певною інформацією і все ж таки зміг щось пояснити, хоч і не цілком точно. Такий стан справ викликав чималий резонанс у мережі з купою негативу й бідканням про «втрачене покоління».

Аби зрозуміти причину, достатньо проаналізувати першоджерело — 15-хвилинний відеоролик із самим опитуванням, паралельним проясненням інформації про захисників Маріуполя та інтерв’ю з одним із полонених «азовців».

Власне, це той матеріал, куди медіаграмотна особистість обов’язково зазирне, аби зрозуміти ситуацію. Ба більше, зробить це перед тим, як обурюватися, писати агресивний коментар чи поширювати уривок з гнівною фразою «заради кого ми воюємо».

Бачимо привернення уваги до важливої теми, почергову зміну подій, зрозумілий просвітницький меседж, з якого створили «шокуючу і скандальну» півторахвилинну відеонарізку з «найгострішими» відповідями.

Звісно, масштабні обговорення й суспільну зневіру викликали саме ці моменти. Їхня головна ідея — не в самій темі чи відповідях молодих киян, а в подачі широкому загалу і, як наслідок, провокуванні відомої ланцюгової реакції.

Емоційний локомотив прибуває на потрібну станцію

Першоджерело передусім дає інфопривід. Натомість вирізані моменти без пояснень повної картини робить його маніпуляцією на тлі якісного й просвітницького журналістського матеріалу.

Черговий телеграм-канал (із великою аудиторією) нарізає резонансні моменти — поширює — отримує зворотний зв’язок — продукує емоцію. До того ж не обґрунтовує мету та — найважливіше — вибірку: скільки людей вдалося опитати, за який проміжок часу, баланс відповідей тощо.

Емоційними людьми легко маніпулювати.

Глядач побачив лише найдурніші відповіді молоді — і відповідно узагальнив ситуацію (тобто спрацював на головну ідею маніпуляції). По суті, увесь шквал хейту іде від емоційної нарізки, концентруючи увагу глядача на тому «факті», що такою є вся молодь.

Так, окремі особи дійсно демонструють свої знання таким чином. Вони, хочемо ми того чи ні, проявляють себе в кожному суспільстві. Однак їхні «міркування» в жодному разі не можна узагальнювати й тим паче — прирівнювати до всієї української молоді, що переважно є свідомою.

Отож подача тут відіграла не останню роль. Приміром, дивлячись відео з умовним колаборантом чи «ватником», така кількість людей навряд чи стригла б усіх під одну гребінку й зазначала: ось, мовляв, усі українці такі.

Тож чому стільки українських видань і телеграм-каналів заповзялися просувати саме це відео, не проаналізувавши першоджерело? У кого було завдання змонтувати й подати його саме так? Кому потрібно стимулювати розбрат між фронтом і тилом?..

Гра з емоціями

Передчасні узагальнення й нав’язування ще нікому не приносили користі. Сором, страх, провина, злість, розпач і зневіра — ці почуття чіпляють найпідступніші, а водночас і найдієвіші з маніпуляцій.

Люди, котрі їх поширюють, чудово все розуміють. Бо емоційна лексика доречна у дуже невеликій частці журналістських матеріалів. Все інше — посилення ефекту та емоційне піднесення.

Погляньмо на заголовки, наведені вище. Ми ще не знаємо, про що йшлося в опитуванні, а вже маємо до нього негативне ставлення: «який сором...», «це просто шок», «золота» молодь не відповіла на запитання» тощо.

Що й казати, емоційна лексика тут дійсно грає з нашими почуттями, настроями, емоціями й, зрозуміло, розхитаною психікою. З початку повномасштабного вторгнення на нас дійсно легше впливати, адже відбулося чимало змін, зокрема й у суспільній свідомості.

На цьо­му тлі як ніколи важливо не піддаватися емоціям та тверезо оцінювати ситуацію й джерела інформації перед будь-яким поширенням чи коментуванням.

Варто пам’ятати: емоції у медіапродукт додають не просто так. Перш за все, це дійсно збільшує перегляди й охоплює якомога більше людей. Так, на маніпулятивний заголовок швидше клікнути: він не стільки саму інформацію пропонує, скільки чіпляє за живе. На його тлі інші матеріали виглядають сірими й непомітними, отож перший часто виграє.

Під впливом емоцій мозок втрачає здатність мислити критично й раціонально. Натомість людина відчуває ненависть, сором, зневагу. Як зазначалося раніше, глядачі навряд чи сформували якийсь висновок на основі власних міркувань і аналізу. Ними керувало обурення та гнів.

Емоції — важливий інструмент у створенні образів поганого й хорошого. Вони не мають нічого спільного з якісною журналістикою, що покликана надати суспільству ґрунт для роздумів і зробити висновок.

Наша мета — протидія

На думку фахівців, кожному варто стежити за тим, що конкретно викликає сильні емоції: певні теми, ідеї, слова чи образи. Під час наступного споживання медійного матеріалу намагатися запитати себе: «Що я думаю з приводу цього? Чи відчуваю щось? Яка мета матеріалу?».

Медіа нікуди не подінуть емоційні наповнення. Навпаки, їх стає все більше в українському інформаційному просторі. Це, безумовно, ускладнює свідоме споживання й спричиняє нав’язування різнобічних думок, систем поглядів та навіть призводить до психологічного виснаження.

Якщо «впізнати» маніпуляцію, вона просто перестає діяти. Зникає увесь її сенс, адже ви підготовлені й аналізуєте те, що читаєте/дивитеся. Саме тому слід звертати увагу на тему й заголовки, а якщо прочитане сильно збентежило/зневірило/ощасливило, краще відкласти ноутбук чи газету, отямитися і тільки тоді переглядати інші матеріали.

І, звісно, не забувати про навички з медіаграмотності й критичного мислення. Варто вчитися відсіювати оціночні судження та емоційно забарвлену лексику, а також завжди шукати першоджерело й формувати корисну звичку: ставити під сумнів гучні твердження.

Зараз багато ЗМІ маніпулюють темами, що кілька років тому взагалі не викликали гнів чи страх, використовуючи сучасні методи впливу для провокування потрібних емоцій.

Попри це, перевірка інформації з кількох джерел і відстеження власних почуттів — це найдієвіші способи мінімізувати вплив емоцій, викликаних журналістськими матеріалами, і свідомо поставитись до набуття таких важливих нині навичок з основ медіаграмотності.

Валерія МУСХАРІНА,
студентка Київського університету імені Бориса Грінченка