Пєлєвін — інкарнація Достоєвского?

У двох попередніх статтях циклу РОZZІЯ (16 та 23 серпня ц. р.) ішлося про те, в який спосіб у нинішній РФ леґалізувався фашизм, що його прийнято іменувати — аби відрізнити від італійського і німецького — рашизмом.

Але ж не буває так, щоби кабінетна ідея «оволоділа масами» лише своєю «красою і силою» — вона мусить резонувати з суспільними очікуваннями.

А ті очікування формує не так раціо, як емоціо. Назагал кажучи — не доктрини, базовані на аналітиці, а історії, що «зачіпають за живе». Так, це про літературу.

Але чи література має вплив на диктаторів? Безперечно. Наприклад, Лєнін, аналізуючи провал «революції» 1905 року і коригуючи свою подальшу терористичну стратегію, написав статтю «Лєв Толстой как зеркало русской революции» (метафора того заголовку досі активно використовується в культурології).

І далі ще у кількох статтях розмірковував про потребу враховувати літературу в політичних розкладах. Знав ціну літературі й Сталін, який створив Спілку письменників, котра замислювалася, по-сучасному кажучи, як фабрика тролів.

Навіть коли нинішні російські правителі й не мають сентименту до книжки — замість них читають такі компетентні радники, як Павловскій чи Сурков. А вони неабияк розуміються на детонаційному потенціалі літератури.

Добрий російський літератор і уважний критик Дмітрій Биков (хоч, як чи не всі тамті позірно не кровожерні інтелектуали — «хороший рускій» з подвійним дном) у книжці есеїв 2008 року випуску зазначив: «Уся російська реальність сучасного зразка вироблена в 1991—1995 роках і відтоді ремонтувалася хіба косметично».

Звісно, Путін — не антитеза Єльцину, а його логічне подовження. Принаймні щодо України: нас роззброїв саме перший президент Росії: позбавив ядерного арсеналу, ракет, стратегічної авіації, військово-морського флоту та мінно-саперного потенціалу (авжеж, не без підтримки української «п’ятої колони»); Путін лише скористався плацдармом. І Бикову ходить не так про політику, як про соціологію.

Про феномен масової підтримки росіянами химерної, м’яко кажучи, поведінки влади.

Звісно, «дикі дев’яності» не вигулькнули нізвідки. Тотальну зневіру породив брежнєвський «застій», а ґорбачовське цунамі «гласности» — хоч як парадоксально — вивільнило масовий нігілізм. Відтак уявну свободу 1991-го швидко заступила прагматична вседозволеність.

Під єльцинським гаслом «дозволено все, що не заборонено» раптом будь-що стало можливим. Усі діяли інтуїтивно, без будь-якого опертя на правила (яких, найчастіше, просто ще не існувало), не кажучи вже про геть здевальвовані принципи.

Такими були обставини ресоціалізації Путіна по поверненні з п’ятирічної розвідувальної роботи у Східній Німеччині. Він їх не просто прийняв, а максимально поширив/поглибив вже у лєнінґрадський період. Як сказав би Глібов, «щуку кинули у річку».

Тоді Путін ще не зважав на літературу. Але вона вже зацікавилася ним — тобто  сповідуваним ним способом життя і «поняттями». 1990-го опубліковано журнальний есей «Зомбіфікація», де підо впливом мегапопулярного тоді Кастанеди стверджувалося: «Магія існує, вона надто ефективна — проте лише у своєму власному вимірі. Аби вона впливала на людину, потрібний «психічний фон», що й уможливлює її. Необхідний набір очікувань, що дозволяє певним чином переспрямовувати психічну енергію — саме переспрямовувати, бо магічні впливи засновані не на хай як потужних зовнішніх чинниках, а на керуванні внутрішніми процесами жертви, на запуску психічних механізмів, формованих культурою». В суті справи, це була концепція нової, ще не народженої російської пропаганди, «гра у майбутнє». Тож  відчитав цю статтю хіба фендом — спільнота поціновувачів наукової фантастики, яка за есесесерівських часів була специфічним дисидентським середовищем.

Формально «Зомбіфікація» розвивала деякі положення досі тоді модної повісті братів Стругацьких «Понеділок починається в суботу» (1965). Там, зокрема, йшлося про «співвідношення законів природи і законів адміністрації... вельми глибоке співвідношення між законами адміністративними і законами містичними».

Ясна річ, за тих часів це подавалося з вуст блазня, який «був молодшим препаратором і вірив загалом у все. Крім Бога». Саме таким блазнем виглядав автор есею Віктор Пєлєвін, який тоді щойно закінчив аспірантуру. За п’ять років по тому Пєлєвін уже матиме статус найпопулярнішого в Росії письменника, а ще за п’ять журнал New Yorker причислить його до шести кращих сучасних письменників Європи.

Отже, Пєлєвін. Найвправніший з сучасних російських письменників, якому вдалося змалювати переконливий соціопсихологічний портрет росіянина 1990—2000-х. Його вплив на суспільну рецепцію цілком зіставний, як на мене, з роллю Достоєвского сто років перед тим.

Ніла Зборовська писала: «Перший психологічний портрет Російської імперії та російської людини дав М. Гоголь у романі «Мертві душі» (1841). Його вивершив Ф. Достоєвскій у романному пророцтві «Брати Карамазови» (1880), проявивши садомазохістський характер типовим для імперської психології, несвідомою основою якої є перверсивна сексуальність і патологічний інстинкт жорстокости» (Код української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

Пєлєвін у цілком постмодерністському стилі поєднав обидвох класиків: так, ніби не Достоєвскій медитував на Гоголя, а навпаки. В одному з ранніх пєлєвінських текстів читаємо: «Який руський не любить швидкої їзди Штірліца на «Мерседесі» у Швайцарських Альпах». А в іншому місці так: «Душі нових мертвих руських (душі мертвих нових руських? мертві душі нових руських? руські душі нових мертвих?». Інакше кажучи, Гоголь — forever.

Рання проза (1989—1993) Пєлєвіна, переважно у вигляді оповідань та містифікацій наукових розвідок, — це ніби тези до його майбутніх тріумфальних романів. З одного боку, тут яскраво відбилися шокові зміни у стратифікації російського суспільства: країна шанобливо схилила голову перед бандитами. Легалізація «понять» перекинулася з побутово-бізнесового рівня на адміністративну вертикаль, яку чим далі густіше посідають учорашні «бригадири» («раптом подумав, що набагато краще було би відстібувати собі, аніж якомусь мерові»).

Сходки авторитетів відбуваються вже не на трущобній «маліні» в якій-небудь «Мар’їній рощі», а в люксусовому заміському ресторані з прикметною назвою «Руська Ідея». Пахани починають дбати «за культуру», як ще одне своє статусне брязкальце («Ви чули про Академію наук? Так вона досі існує лише тому, що я віддаю в цю чорну діру половину всього, що маю з Москворецкого ринку... А на ті бабки, що йдуть мені з Котєльніческої набережної, я тримаю три товсті журнали, яких кинув Жора Сорос, коли зрозумів, що для них головний не він, а пара місцевих достоєвскіх. Я не маю з цього ні копійки, та проте з цих хлопців ми кожного дня стаємо набагато духовно крутішими»).

Другий сюжетний напрямок — деконструкція (і водночас реанімація) публічної совєтської езотерики. У згадуваній «Зомбіфікації» за допомоги нехитрої лексико-фонетичної вправи раптом відкривається шизофренічний код масової свідомости: «Погляньмо, які пігулки щодня ковтала наша душа: Рай-со-бєс. Рай-і-с-полком... Рай-від-діл... Парторг (паром торгує, чи що?)... Усі ці давньомонгольсько-марсіянські терміни породжують відчуття якоїсь незламної нелюдської сили — ніщо людське не може так зватися... Шизофренія словосполучень (товариш командувач). Шизофренія лапок (газета «Правда», газета «Ізвєстія»).

Присуд: «Психічний фон, що уможливлює зомбіфікацію». Поки що цю потужну потенцію відчувають, окрім автора, хіба політтехнологи, але невдовзі вони відкриють очі своїм владним патронам.

А ті вже відкорегують доповіді підлеглих до навпаки — як там у Пєлєвіна: «Написав до головної газети статтю: «З цим народом можна робити все, що заманеться», і її надрукували, трохи змінивши заголовок: «З цим народом можна творити великі справи».

Поважна російська критикиня Наталія Іванова, аналізуючи прозу порубіжжя 1990-х, констатувала: «Масовим попитом користується антидемократизм, моральна перверсійність, ксенофобія», наслідком чого стала чи не тотальна «сплутана свідомість» російського соціуму.

Стосувалося це насамперед посередньої жанрової літератури; Пєлєвін, на її думку, був не так одним з її творців, як реєстратором процесу, який придумав новий градусник для вимірювання суспільної думки — «креативність».

Сам Пєлєвін також відокремлював себе від сірого валу невизначености, продукованого книжковим ринком, але здавав собі справу, що ця навала ширилася з пандемічною швидкістю, «наповнюючи усе довкруг загальним розумінням». Наслідок цього процесу, як його побачив Пєлєвін, цілком корелював з трендовим тоді кіносеріалом «Чужий», створеним провідними режисерами Голлівуду (Рідлі Скотт, Джеймс Кемерон, Девід Фінчер).

Пєлєвінський висновок був такий: «Просотуючися довкружньою отрутою, душа трансформується й на місці однієї людини поступово визріває інша».

І це вже був повний перехід від пересмішування Гоголя до продовження небезпечних, менгелевських, сказати б, експериментів Достоєвского. Усе відбувалося так, як і століттям раніше, про що писала пані Зборовська: «На імітаційній основі /тобто, на пересмішуванні Гоголя/ сформувався психотип блазнюючого філософського мазохіста у творчості Достоєвского».

Саме тоді ж про те саме писала і Н. Іванова: «Щоразу на історичному повороті Росія могла знайти аналог тому, що трапилося у «Бісах», залучаючи до низки прикладів і організований в Україні Голодомор. Проте російська літературознавиця зупинялася на тому, що Достоєвскій — лише діагност та авдитор. Насправді російський класик був промовтером нігілістичної пошести. Його романи, починаючи зі «Злочину і покари», — ніби низка етюдів, як ото шахові, зі психотерору.

Він не колекціонер експонатів кунсткамери, а один зі тих експериментаторів, що намагалися створити Голема — бодай затим, аби зацікавлено поглянути, що з того вийде.

«Я все своє життя брехав. Навіть тоді, як говорив правду», — звіряється один із персонажів «Бісів». А що, як це авторське підсвідоме усвідомлення трагедії Гоголя, коли той осягнув усю фейковість створеного ним міту, написавши другий том-виправдання «Мертвих душ»? І — збагнувши марноту «контрпропаганди» — впав у невиліковну депресію. Достоєвского це не зупинило; пішов далі гратися з психічними збоченнями.

Якось Герман Гессе, ще коли не був письменником, а лише книжковим рецензентом, написав цікаву фразу: «Спілкування з бандитами з романів слід соромитися так само, як і знатися зі справжніми покидьками».

Це не про показну цноту, а про ризики бездумного порушення табу. Звісно, література (і наука) на жодні табу не зважає. Але одна річ, коли шоковими результатами експериментів смакують втаємниченні, а зовсім інша — коли небезпечні «іграшки» потрапляють до рук масового (або, як казав Гессе, «погано врівноваженого») читача.

А пєлєвінські бандити, ефесбешники та чорти-політтехнологи, які від середини 1990-х густо замешкують його сторінки, вигулькували на книжковому ринку в мільйонах копій. А таке не минається безслідно.