Віктор Андрущенко: «Спроби росії перехопити українську історію приречені»

Нещодавно у світ вийшла книга українського філософа, письменника-публіциста, ректора Українського державного університету імені Михайла Драгоманова професора Віктора Андрущенка під назвою «У пошуках свободи».

Про що книга, звідки у автора взялася ідея для її написання, у чому її унікальність та чому її варто прочитати — дізнаємося з перших уст.

— Вікторе Петровичу, що спонукало вас до написання книги і які основні проблеми в ній висвітлено?
    

— Головною спонукою для написання книги слугувало моє непереборне прагнення показати українську культуру як культуру цивілізаційно вартісну, яка є невичерпним джерелом натхнення і творчості, є культурою миролюбства і людинотворення, найбільш високих і благородних людських чеснот.

Незважаючи на велику кількість публікацій, вона ще залишається маловідомою як в Україні, так і у світі. І це зрозуміло. Адже російсько-царська і більшовицько-радянська імперії майже 400 років намагалися принизити, спаплюжити її, а то й загалом викреслити з історії.

З особливою жорстокістю цю брудну позицію вони намагаються зреалізувати в наші дні, в період війни росії проти України, цинічно названої «спеціальною операцією». Я намагався показати європейську велич української культури на тлі неприйняття війни, російської агресії та шовіністичної російської культури, яка впродовж декількох століть переслідувала Україну та українців, перекривала всі можливі й неможливі шляхи нашого вільного розвитку.

У книзі розглядається історія зародження і розвитку української культури, необхідність її постійного захисту (самозахисту) від численних кочових народів, утвердження державності, постійна боротьба українців за незалежність та свободу від будь-яких зазіхань на її землі і людність.
   

— У книзі родовід української культури ви ведете від трипільської культури, чи не так?
    

— Це питання, мабуть, найбільш суперечливе в українській історії. Остаточної відповіді на нього ми ще не маємо. Багато хто стверджує, що «українці прийшли...». Я думаю інакше. Вони жили на цих землях постійно, з незапам’ятних часів.

Родючість землі, зариблені ріки та озера, наповнені усілякою звіриною ліси, наявність корисних копалин, мальовнича природа, помірний клімат... Що ще треба для зародження і розвитку життя? Як кажуть, «від добра добра не шукають!».

Українці (незалежно від назви, якою їх іменували у ті чи інші часи) жили, працювали, народжували дітей, плекали культуру. Звісно, і свої землі, і людей, і надбання культури вони захищали від набігів кочової стихії. Захищались і спілкувались, зберігали своє й переймали досягнення культур інших народів.

З часом вибудували власну державу й утвердились у континентальному просторі як одна з найбільш високих, гуманних і розвинених цивілізаційних культур європейського простору. Досягнення трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів, північних та інших народів не могли не позначитись на власне українській культурі, однак вона ніколи, навіть в найбільш несприятливі часи, не втрачала власної ідентичності, постійно відроджувала своє єство, спосіб буття, духовність, чим і закріпилась в історії як одна з найбільш відомих у світі.
   

— Сьогодні на ці скрижалі претендує російська федерація. Мовляв, «спочатку була росія», а потім вже... Чи розглядаєте ви ці сюжети у книзі?
    

— Вони найбільш гострі й дискусійні. Росія зажерливо претендує на те, що їй ніколи не належало. Українська земля, велична землеробська культура, Київська держава, матеріальна і духовна спадщина, великі князі і людність споконвіків належали до глибокого українського кореня. Спроба росії перехопити українську історію, цинічно переписати її, а фактично загарбати, приречені. Україна була, є і буде одним з найвеличніших культурних надбань цивілізації.

— А на вашу думку, завдяки чому і яким саме надбанням вона увійшла в історію?
    

— Насамперед завдяки своїм розуму і працьовитості. Українці подарували світові землеробську культуру, новизною якої була тризмінна система обробітку землі. Вони створили державу, в якій домінували елементи демократії (київське віче); життя розгорталось за власне створеними законами (Руська правда, Конституція Пилипа Орлика); для них характерна була висока людяність, що виражалась у ставленні до матері як берегині людського роду, шануванні товаришів як побратимів, за порятунок яких (захист у бою, визволення з неволі) українська людина у разі необхідності жертвувала власним життям; наявні були гуманістичні символи (облаштування житла, виготовлення предметів побуту, зокрема таких, як вишита сорочка, рушник-вишиванка, виготовлення посуду тощо); притаманне ставлення до всього живого як найбільш відповідного людським уявленнями про природу, людину і культуру («матінка природа», «коник вороний», «вовчик-братик»).

Весь життєвий простір української культури прикрашений барвистими квітами, оповитий чарівними піснями, пронизаний любов’ю і повагою людини до людини. Українці (як італійці та деякі інші народи) подарували світові неперевершену пісенну культуру, до якої кожна людина тягнеться як до невичерпного джерела натхнення та творчості.
   

— Так, але ваша книга розповідає і про чорні плями, які з’являлися в українській культурі у зв’язку з багатьма історичними перипетіями, які пережила Україна?
    

— У кожній культурі так ведеться боротьба добра зі злом. Не оминула вона й українців. Наша культура мала і нині має низку недоліків і суперечностей. У книзі розглядаються такі її пласти, як антикультура, контркультура, «тіньова культура», «зросійщена культура» тощо.

Є в ній і такі антиякості, як крадіжки і зрадництво, алкоголізм і наркоманія, підлабузництво й інші негативні вияви. Однак, і це доведено історією, «добро» в ній, завжди брало верх над «злом». Українська культура має здатність до відродження, очищення, оновлення.
   

— Цим вона, мабуть, і відрізняється від так званої культури російської?
    

— «Російської культури» немає. Те, що в ній є справді культурним, викрадене і привласнене у завойованих росією народів. Велич «російської культури» дута, зрощена ідеологічно. Її витоки — в ординській жорстокості, прагненні до загарбання, володіння світом.

Стократ посилена у петровсько-катерининську (царську) та більшовицько-сталінську (радянську) епохи, вона стала шовіністичною, тоталітарною, а відтак — ворожою людині та людяності. Підступно обдуривши довірливих українців переяславськими обіцянками, вона практично підкорила собі український світ культури, а підкоривши, системно обмежувала його розвиток, переслідувала українських творців культури, практично знищувала його.

Нинішня руйнівна, вбивча, насильницька практика, з якою російські окупанти увійшли в Україну, є витоки в ординській практиці. «Російська культура» агресивна. Вона нічого, що б відповідало рівню світової культури, не створила. Російський світ — це світ жорстокості, насильства і війни. З ним треба боротись і перемагати. Його треба знищувати або ж розсіювати у світовому просторі.
   

— А як же бути з Достоєвським, Гоголем, Чайковським, іншими особистостями, які вважаються діячами російської культури?
    

— І тут не все так просто. Більшість з названих вами особистостей були й залишаються величними українцями, плоть од плоті української людності. Їх імена, як і культурні ­надбання, росіяни просто викрали і привласнили. І не більше. Як писав у свій час товариш О.С. Пушкіна П.Я. Чаадаєв, російська культура нічого не взяла й нічого не дала світові, не приєдналась до жодної ідеї людства (Див.: Малая советская энциклопедия. М., 1932. Кол.681).
   

— Про переслідування, гоніння й репресії українських діячів культури в царській і більшовицькій росії сьогодні багато говориться й пишеться. Що нового додає до них ваша книга?
    

— Написано і сказано справді немало, але далеко не все. Чим глибше ми проникаємо в історію, тим більше жахаємось тому масованому цинізму й жорстокості, з якими російська влада намагалась витравити, знищити, стерти з лиця землі все українське — культуру, мову, народність, віру, звичаї. Ця огидна сторінка ідеологій і політики росії проти українців ще повністю не розкрита. Вона потребує додаткових досліджень, за якими б увесь світ побачив ті підлоти, якими російська влада травила не тільки українців, й інші народи, що потрапляли в її орбіту.
    

Новим у моїй книзі є, зокрема, посилання на свідчення тих діячів науки, культури, освіти і релігії, хто вижив, утік за межі імперії, розповів про ці злочини в письмовій чи усній формі. У книзі наведено свідчення Я. Дашкевича, П. Штепи, С. Бандери, М. Прокопа, Д. Соловея, Р. Рахманного, М. Дяченка, М. Маля, С. Олійника, Ю. Артюшенка, А. Бедрія, І. Багряного та інших українських інтелектуалів, книги яких публікувались переважно у Канаді, Німеччині, США, інших країнах світу. Доступу до них український читач практично не мав.
    

Новою є також характеристика основних категорій української культури; її відносно самостійних пластів — «офіційного», «народного», «тіньового», «опозиційного» та «молодіжного»; переосмислення ролі так званої української еліти та справжніх провідників народно-національного культуротворення як в історичному контексті, так і в новітній історії, зокрема перших президентів незалежної держави; аналіз причин ганебної російської агресії в Україну, чинників нашої майбутньої перемоги.

У новому ключі в книзі висвітлюються постаті таких славних українців, як І. Мазепа, П. Орлик, В. Липинський, П. Скоропадський, С. Петлюра, Н. Махно, С. Бандера. Розширено подається значення Переяславської ради, Конотопської битви, творчості письменників-шістдесятників, борців ОУН і УПА. Розглядаються актуальні завдання реалізації європейського вектору розвитку, формули миру президента Володимира Зеленського, висловлена впевненість в українській перемозі.
   

— Як гадаєте, чому Європа все ще не приймає нас у своє середовище?
    

— Чому ж, Європа приймає, але повільно. Ми маємо здійснити низку внутрішніх реформ, освоєння європейських стандартів і цінностей, які дозволять нам комфортно почуватись у Європі. З іншого боку, ми маємо якомога більш повно і глибоко донести до європейців силу й значення культурного потенціалу, який в силу відомої політики росії довгий час вважався російським. Процес входження України в середовище європейських країн значно прискориться, якщо ми покажемо справжнє обличчя української культури, а вони відповідно відчують власну потребу в ній.
   

— На ваш погляд: у чому життєва сила й дивовижна живучість української культури?
    

— Сила — у правді, з якою вона створювалась і з якою йшла до вершин цивілізації сходинами історії. Українці ніколи не лукавили, нікого не завойовували, не загарбували чужі землі, маєтності й надбання культури. У них свого завжди було вдосталь.

Українці завжди працювали, спираючись на розум і інші благородні людські якості. Корінь дивовижної живучості нашої культури знаходиться у розумінні людини і ставленні до неї як до найвищої цінності у її єдності з безумовною самоцінністю природи, любові і поваги до «матінки природи» й «рідної матусі», яка подарувала їй (людині) життя.

Як і у всіх цивілізованих народів світу, людина є центром української культури. Перетворюючи природу й створюючи культуру, вона одночасно створює себе як суб’єкта культурно-історичного процесу. Культура відповідно формує параметри людини, визначає її характеристики, відмінні від усього іншого природо-тваринного світу. Базуючись на власне людських цінностях, засвоюючи культуру й користуючись нею у своєму повсякденному житті, людина утверджує людський спосіб життя, живе людським, а не тваринним чином.

У цьому спорідненість української культури з культурами цивілізованих народів світу. «Людина» — «природа» — «праця» — «розум» — «віра» — «надія» — «любов» — «демократія» — «свобода» — саме такий категорійний ряд характеризує цивілізаційно-вартісний контекст соціокультурної динаміки української культури, як і культури людства загалом.
   

— На написання такої книги, очевидно, було витрачено немало часу, а ще більше на її підготовку, осмислення тих фактів, які знайшли в унікальних закордонних джерелах. Опрацювавши такий шар матеріалу, до яких висновків ви приходите?
    

— Українська культура є феноменом цивілізаційного штибу і значення. Про неї написано багато різноманітних наукових книг, літературних та поетичних творів, складено пісень, билин та оповідань. Проте вона досі залишається «зачарованою красунею», оскільки чужинська влада, у підпорядкуванні якої вона перебувала впродовж чотирьох століть, не тільки не заохочувала її освоєння та розвиток, але й навпаки — цілеспрямовано принижувала, створювала про неї ганьблені, здебільшого цинічно перекручені ідеологізовані уявлення.
    

Короткий екскурс в історію становлення та розвитку української культури засвідчує, що вона, по-перше, має декілька тисячоліть власної тяглості; по-друге, ніколи не випадала з історії, не скочувалась на манівці; по-третє, завжди демонструвала спроможність захисту від будь-яких ворогів та недругів; по-четверте, знаходила в собі сили до залікування ран, відродження та розвитку ще більш інтенсивно і продуктивно, ніж раніше.
    

У боротьбі з російськими окупантами українці стоять на стороні добра, відстоюють добро, а разом з ним і всі чесноти, на яких базується цивілізація. Однією з найперших серед них є цінність миру, яку український люд сповідує впродовж усієї історії.

Мир для українців — це життя за всіма цивілізаційними правилами, виробленими людством. «Формула миру», запропонована президентом Володимиром Зеленським, є безсумнівною й найбільш реалістичною дорожньою картою виходу з сучасної складної ситуації, ініціатором загострення якої є країна-агресор — російська федерація. Ми переможемо, досягнемо миру, а зараз нам необхідно вистояти, витримати і перемогти — таким є історичне покликання українців. До цього нас спонукає природно-людський дух, зрощений усім ходом української історії — дух творчости, незалежности і свободи.
   

— Війна принесла нам велике горе. Його принесла нам шовіністична, тоталітарна росія. Яким буде наше ставлення до неї після нашої перемоги? Чи зможемо ми жити і спілкуватись у цьому геополітичному просторі?
    

— Те, що зробила (і робить) росія в Україні, не вкладається ні в які більш-менш розумні рамки. Тисячі жертв, левову частку яких складають мирні, ні в чому не винні діти та люди похилого віку, колосальні руйнування життєвої інфраструктури, засмічені снарядами чорноземи, забруднені, спаплюжені ліси, ріки... Хіба можна таке вибачити? Вони не мають прощення.