Галина Пагутяк: не легко читати, але варто

Одна з найбільш недооцінених книжок останнього часу — роман Галини Пагутяк «Путівник розгублених» (Л.: Піраміда, 2020).

У рейтингу того літературного сезону першість поділили «Амадока» Софії Андрухович та «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана.

Ставлячись з повагою до сумарного експертного вибору, здаю собі справу, що на тодішню оцінку більше вплинула талановита злободенність цих творів, ніж позачасова актуальність тексту Пагутяк (лише неналежно низьке 10-те місце серед 43-х претендентів).

А може, зіграла непозбувна зверхність авторки до читача, ким би він не був, цього разу висловлена аж надто визивно: «Опускаючись з небес на землю, святі послання замерзали, відтавали, мокли, проходили крізь брудні чи глухі вуха, а ціле військо писарів і вчених мужів потім порпається у тому збіжжі, намагаючись відділити зерно правди від полови брехні, потрапляючи у тенета чужих думок».
 

Лишимо у спокої першу частину цитати — нарцисизм притаманний усім справжнім письменникам. Цікавіше — про «тенета чужих думок». Чомусь пані Пагутяк вважає, що то є «гріх» — і то для всіх інших, крім неї.

Якось вона висловилася про незгірший сучасний роман Майкла Отданже «Англійський пацієнт» (який, до речі, 1992-го дістав Букерівську премію): «Такі книжки — як підфарбований і заправлений синтетичними ароматизаторами алкоголь. Трохи вскубнуто з Гемінґвея, трохи з Фіцджеральда, трохи з Екзюпері. Деґрадує сучасна література» (Новий рік у Стамбулі. — Л.: Піраміда, 2015). Проте у такому ж дусі — або й більш агресивно — можна говорити і про її власну творчість.
    

Ба навіть про один лише «Путівник розгублених». Тут знаходимо відлуння і найвідомішого розважання Ніцше про прірву («то не батько обрав Меджибіж, а Меджибіж його... Небо вночі належить душам померлих, і ліпше не вдивлятись в нього довго, бо так можна й з розуму зійти»), і «ефект метелика» Бредбері («може, якби я не вернулася з Єрусалима, все було би не так. Не змішалося би, не переколотилося»); ставлення Марії до Йони (головні персонажі «Путівника розгублених») — Петрарка навиворіт («бувало, перед тим, як засну, протягав срібну ниточку до твоєї хати, до твоєї руки. І мені так ставало спокійно, тепло»).

Звісно, за рогом чатує Кастанеда («Йона посміхається. Він знає, що належить до людей, які не змінюються в серцевині. До тих, які, озираючись назад, не перетворюються на соляні стовпи, бо їх цікавить не те, що вони залишили за собою, а наскільки далеко вони зайшли»).

А коли читаємо про «перебування невідь-де, між світом живих і світом мертвих», розуміємо, що десь поруч прошелестів роман Ніла Ґеймана «Небудь-де» (1996; український переклад 2017).

Там — гра, хіба з присмаком первісного передбачення; тут, у Пагутяк — наведення ладу у власному досвіді; знання, що збільшує біль. А це вже, знов-таки, алюзія на Біблію.
    

І так — до нескінченности. Принаймні до Умберто Еко. Бо фраза Пагутяк «бачити усюди зв’язки» — це квінтесенція усього того італійця. І що — це все погано? Аж ніяк. Радше навпаки — індикатор високого ступеня залучености до ноосфери, принаймні до її літературного терену.

Літературна традиція можлива тільки через відштовхування/поборювання або асиміляцію/варіативність. І годі зрозуміти, де курка, а де яйце — та й не важливо, хто перший що сказав. Важливий рух ідеї.
    

А «Путівник розгублених» — виразний роман ідей. Для якого фабула — лише данина формі. Вона зводиться накоротко до такого: Марія та Йона мандрують до Єрусалиму/Єршалаїму. Обидвох непокоїть: цей символ «спокуса чи прохання про порятунок?».

Сюжет же (що ж відбувається насправді) — просто карколомний. Час постійно петляє (прийом, успішно апробований авторкою ще у «Снах Юлії і Германа», 2011), ще й ускладнений нерозрізненістю дійсности і сну («у снах стежка перетворюється на змію»). Коли Кастанеда під мескаліном, Пагутяк — під сновиддями.
    

Взагалі-то, Марія та вся її родина на початку історії «вбиті розбійниками, що їх розпаскудила війна, розв’язала їм руки», а Йону смертельно поранено у якійся локальній бойовій сутичці (романна дія відбувається під час Першої світової).

Але упродовж читання годі дібрати, чи це справді сталося — настільки потужна лінія спогадування («що я зробила... будучи не при пам’яті»). Єдина сталість у цьому романі — рух. Рух понад усе: «Підемо. А то як стоїмо, не знаю, чи живі ми, а чи мертві» (це ще й привіт Шевчукові, чи не так?).
    

Роман ідей — це завжди про медіаграмотність. Пагутяк пише: «Найвища мудрість — навчитися розпізнавати, що від Господа, а що від шайтана». Коли йдеться про шайтана, а не про сатану — то хто ж Господь? «Воля Аллаха — прекрасна, жахлива і мудра», — значить наша авторка.

Не будучи людиною воцерковленою ба навіть релігійною — сприймаючи Святе Письмо радше з позицій соціальної психології, — я готовий прийняти і таку інтерпретацію. Зрештою, Галина Пагутяк упродовж усього письменницького шляху торує шлях зі Заходу на Схід (не в російському розумінні, звісно).

Може, й не до Аллаха, а до якоїсь нетоталітарної, як вона розуміє, релігії? До шумерського «раю»? Принаймні  її нехіть до суто демонстративного християнства зрозуміла: «Навіщось капличка, як же тепер без капличок» (Сентиментальні мандрівки Галичиною. — Л.: Піраміда, 2014).
    

Пригадаймо назви розділів з «Урізької ґотики», що, як гірлянда, почергово спалахують в кожному новому творі Галини Пагутяк: «Втома. Знудження. Неспокій. Відрада. Терпіння. Ураза. Розпач. Гіркота». Усе це концентровано миготить у «Путівнику розгублених» — романі, котрий за своєю інтегральністю перевершує і сторітелінґову вибуховість «Слуги з Добромиля», і поважну статусність «Маґнату».

«Путівник розгублених» — така сама літературна подія останніх років, як і «Букова земля» Марії Матіос, більших немає — дарма, що ці твори зладжені у геть відмінний спосіб.

«Непомітно, але стрімко я віддаляюсь від того, що називають літературою», — написала пані Пагутяк за п’ять років до «Путівника розгублених» («Новий рік у Стамбулі»). Якщо накладати це на жанрову літературу — то так.

Але коли співвідносити поняття «література» до здатности адекватно відтворювати у мові реальність — то ні. «Доки не вибудуєте міст зі слів, доти будете сидіти в темній печері», — читаємо у крайньому романі Пагутяк. «Міст зі слів» — парадигма усієї літератури. І цей міст нескінченний — «доки не розповіси стару історію, не почнеться нова».
    

Письменники радо вклинюють у своє міжкнижжя дорожні нотатки, часто-густо — і в романи. Пагутяк — не виняток, а радше правило. У неї принаймні дві виразно «дорожні» книжки: «Сентиментальні мандрівки Галичиною» (2014) та «Новий рік у Стамбулі» (2015).

Загальна тональність — як у Андруховича в «Лексиконі інтимних міст» (2011): не так побачити, як відчути-пригадати щось принагідне: «Я могла би написати про Стамбул, якби навіть там не була. Уява може все. І отой, не відвіданий, Стамбул був би реальніший, ніж відвіданий». Авжеж, «творчість — це спроба створити альтернативний світ».

Так, це не туристичний, а мітологічний спосіб мандрування (а сентимент до мітології у Пагутяк — наскрізний, демонстративний) — пересування згідно зі своїм уявленням про місце «Мостиська була у світлій тональності, Городок — у темній, Судова Вишня відзначалась прозорістю».
    

Отже, «просто ходити і вступати в контакт з речами». Як ото «часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо». Дорожні нотатки — як соціалізація автистки? «Я ніколи не могла інтегруватись у соціум... Туга, неспокій, потреба втекти — це й досі є одним з мотивів моїх мандрівок», — значить наша авторка. «Автизтм» як візіонерство?
    

Так, Пагутяк — візіонерка. Після російської агресії це очевидно: «Я пишу ці рядки 7 березня 2014 року, коли над Україною нависла тінь війни... Маємо справу з патологічним бажанням стерти Україну з лиця землі». Це за дев’ять років до публічного запрошення Зе-президента «на шашлики» у лютому 2022-го.
    

У «Путівнику розгублених» йдеться (написаного, нагадаю, 2020-го) про те, що «походження тріщини було зрозуміле: війна розколола землю, хай бої й відбувались далеко. Тріщини пішли всюди».

Нині бачимо це навіч: після російської інвазії спалахнуло на Близькому Сході, підгорає на Кавказі й на Балканах. Водночас «дороги цього світу наповнились утікачами від війни і гендлярами від війни» (до міноборонівських яєць по 17 гривень було ще кілька років) — ще одна візія письменниці.

Це ще й ретроспективна історія минувшини у її дотичности до геополітики: «Скільки разів палили Кам’янку татари, турки, всілякі заброди. Тому вона й не виглядає як, приміром, Тулуза чи Оксфорд, куди не прорвались ординці, бо їх зупиняли Добромиль, Комарно, Кам’янка».
    

А від советської окупації тягнеться й ментальна історія: «Те, що відбувалось у Підбужі з червня 1939-го і, власне, до кінця 50-х, виліпило з тих, хто вижив, дві категорії — фаталістів і колабораціоністів. Фаталісти продовжували війну і всі загинули, колабораціоністи навчились пристосовуватись до будь-якого режиму, щоб врешті зануритись у соціальну апатію і моральний розпад... Найгірше, що було в історії Галичини, — компрометація визвольного руху. Бо свідки не завжди кажуть правду».
    

А відтак — «у Рудках на місці масових розстрілів євреїв місцеві десятиліттями рили землю, шукаючи золоті коронки і перстеники». Так, «села, викошені Голодомором, винищені війною і заселені рабами з Півночі, це вже цілком інша історія».

А що ж тепер? «Підбужем, як і багатьма містечками України, керує Сім’я. Це — модель тієї влади, яка зараз в дер­жаві. Зміниться щось у Підбужі, зміниться і в Києві. Але не навпаки, бо це неприродно».

Роман Безсмертний, який у березні 2022-го опинився був під окупацією в підкиївському селі, розповідав, як московити допитувалися в нього: хто в селі «князь»? Він переконував зайд з автоматами, що таких у нас немає. Але насправді — є; як рудимент російщини («багатьом людям не подобається, що вони втратили статус гвинтика системи», — значить Пагутяк).
    

Українське село сьогодні є голов­ною ланкою війни — звідти найбільше мобілізованих. З одного боку, офіс президента забирає гроші з місцевих бюджетів на свої майбутні політичні проєкти, а з іншого — куди й кому ці локальні гроші мали б піти? Галина Пагутяк сподівається хіба на «здорову кров, яка не зіпсувалася від різних політичних інфекцій».
    

Авторка чи видавець назвали «Новий рік у Стамбулі» повістю. Можна погодитися. Та коли аналізувати цей текст у суто літературних координатах, прийдеться знову вдатися до порівнянь.

«На дев’ятий день мене паралізувало уві сні. І якби я не прокинулась тоді й силою волі не змусила своє серце битись, я б померла». Тут і Деніел Кіз, і ще кого схочете. А коли прочитаєте, як «стежка крутила мною, як хотіла», — мимоволі згадаєте Валерія Шевчука.
    

Хай там як і повертаючись до початку: Галину Пагутяк не легко читати, але варто.