Життя українських вимушених переселенців у німецькому Регенсбурзі: понад 70 років тому і нині

Нинішнє поселення Гангофер у баварському Регенсбурзі відоме багатьом місцевим жителям тим, що це «робоче поселення», побудоване між 1936-м і 1939 роками, яке мало надавати нове житло для німецьких робітників авіаційної промисловості.

Район виглядає просто, але одразу впадає в очі: величезна кількість однакових білих будинків із сірим дахом.

І лише деякі люди знають, що Гангофер став «маленькою Україною» приблизно на п’ять років, починаючи з 1945 року.

На жаль, Регенсбурзький міський архів не має ані графічних, ані письмових документів про цю маленьку Україну в Регенсбурзі.

Ця сторінка історії ніби стерта з пам’яті міста, а точніше — ніколи там не закріплювалася.

Фахівці Східно-західного центру Регенсбурзького університету на чолі з професором Вальтером Кошмалем у своїх історичних дослідженнях розповіли про зв’язок нашої Батьківщини з поселенням у місті Регенсбург.

Українська община в Баварії

Очевидці розповідали тоді й говорять сьогодні про тодішній «табір іноземців». Саме там розмістили українців, які протягом кількох років під захистом, зокрема, Організації Об’єднаних Націй жили своєю українською общиною.

Звичайно, тоді це викликало гнів серед німців (але не забуваймо про їхню роль у Другій світовій війні), бо за наказом Управління ООН у справі біженців у 1945 році протягом 48 годин усі 1 тис. 140 квартир повинні були бути виселені.

У травні 1945 року в цьому таборі проживало 2 тисячі українців, у тому числі поляки українського походження. Через два роки, у травні 1947-го, їх було вже майже 5 тисяч. Після 1949 року багато з них емігрували до Північної Америки та Австралії, багато були переведені до табора Ульм/Дунай, дехто залишився.

Поселення Гангофер у місті Регенсбург, вид згори.

Оксана Бризгук-Соколик, мешканка Гангофера, 23 вересня 2020 року в «Острозькій академії» поділилася спогадами про своє життя в «маленькій Україні»: «Оселя — це були ряди­«бльоки» будинків по чотири мешкання, кожне мало три кімнати і кухню. Нашій родині з чотирьох осіб дісталася в однім помешканні одна кімната, в другій мешкала родина Стародубів з двома донями, маленьку кімнату дістав проф. Комарецький. Варили ми по черзі. Професор Комарецький харчувався в їдальні для самітніх. Нам приписали до кухні нового мешканця. Молодого хлопця. Він не мав приватности, а ми мали проблеми з куховаренням. Після протестів і прохань його забрали».

Поселення Гангофер незабаром після його будівництва.
Фото Регенсбурзького університету, Europaeum.

У Гангофері українські біженці могли заглибитись у свою культуру й спілкуватися рідною мовою, в той час як у Радянському Союзі це було де факто заборонено, усі мали бути «єдиним народом». У цьому великому таборі вони створили «острівець стабільності та добробуту».

Безперечно, тут українці були привілейовані: відносно добре розміщені, отримували гарні гроші за роботу, харчувалися так само, як німці. А ще їхні школи часто були в хорошому стані, чого бракувало корінним мешканцям Німеччини.

Ентузіазм і креатив у школах й осередках культури

Люди зі статусом Displased Person (скорочено DP) були автономними. З англійської displased рerson означає «переміщена особа» — саме так називали українських біженців Регенсбурга. Вони мали свої пошту, школи та дитсадки.

Початкову школу відвідували близько 300 учнів. Гімназії створювали за західноукраїнським зразком. Навчальних матеріалів, звісно, не було. Проте було багато вчителів і викладачів, які з великим ентузіазмом створювали навчальні матеріали та викладали їх українською мовою.

Це було найголовніше: у дітей була можливість вивчати рідну мову. Вся освіта була спрямована на майбутнє спільної української нації. Але вони також вивчали й англійську для майбутнього від’їзду.

Оксана Бризгук-Соколик
поділилася спогадами про Гангофер.
Фото 1992 року. Торонто.

Українці Гангофера буквально вибухнули креативністю після тривалого періоду гноблення. Вони дуже хотіли отримати визнання, в тому числі й від німців. Багато енергії вкладали у виховання та навчання дітей і дорослих.

Культурні активності та пропозиції в таборі були величезними. Вони варіювалися від соціальних і мистецьких, від хорового співу й ручної роботи до ігор та спорту.

Діяв Український літературно-мистецькиий клуб, де проголошували доповіді, організовували концерти, показували кінофільми, створювали «живу газету». Ставили відомі постановки, такі як «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм».

Одна з перших марок Гангофера,
на якій зображено поселення.
Вдалині видніється головний
собор Регенсбурга.
Фото з сайту br.de.

Оксана Бризгук-Соколик пригадує: «Молодь не могла бути без жартів та збитків. І так одного разу хлопці нашого шкільного хору домовилися і замість «Осанна во вишні» заспівали «Оксана на вишні»... Я була одинока Оксана в хорі і мало не провалилася під землю... Зустріч українців зі всіх частин України та з різними віроісповідуваннями спричинювала, як ми тоді називали жартома, «мішані подружжя».

Українські газети і марки

Існувало дві організації для молоді: Пласт (до якої входили майже всі гімназисти) та СУМ. Також таємнича «підпільна» організація із суворою дисципліною.

Видавничою діяльністю займалося кілька установ. З них найактивнішою була видавнича спілка «Українське слово». Були тижневики «Українське слово» та «Слово», виходили бюлетені, афіші. Друкували багато книжок: спершу кількасторінкових, а потім вже об’ємних.

Звичайно, відзначали державні свята та пам’ятні дати, в тому числі релігійні. До речі, громадське життя в церквах мало велике значення. Саме церква Святого Віта була доступна для українців.

Дмитро Грайворонський із Гангофера одружився зі судетською
біженкою Терезією Тріб.
Фото з сайту br.de.

11 грудня 1946 року тамтешня українська пошта випустила перші українські поштові марки, які коли-небудь з’являлися в Німеччині. Далі в поселенні Гангофер було надруковано більше марок, ніж у будь-якому іншому таборі, а саме 36 різних марок за 18 місяців.

Мотиви марок відображають переплетення обох культур: на перших восьми зображені Гангофер та Регенсбург, а потім з’явилися марки з Тарасом Шевченком та національними костюмами різних регіонів України. Кошти від продажу марок були спрямовані на поліпшення умов проживання в таборі.

Незважаючи ні на що, українці в Гангофері були важливі, адже саме цей табір став центральною опорою між Радянським Союзом і Північною Америкою. Свою мрію про національну Україну біженці втілювали в Регенсбурзі протягом п’яти років, поки їх не відправили до Північної Америки та Австралії.

Вимушені переселенці з України після повномасштабного нападу росії

У 1991 році Україна відновила Незалежність. Відтоді, попри немало труднощів, вдалося побудувати демократичну державу. Однак росія не полишала своїх планів підкорити нашу країну і 2014 року розпочала часткову окупацію Донецької та Луганської областей і анексувала український Крим.

А 24 лютого 2022 року країна-терористка почала повномасштабний напад на Україну. Тож у Регенсбурзі багато українців знову будують життя з початку.

Зараз українці тут, у Німеччині, не мають власних поселень і шкіл. Проте є те, що пронесли крізь покоління, — усвідомлення важливості єднання.

Українці ходять на мітинги й демонстрації, допомагають одне одному у вирішенні документаційних та побутових проблем через месенджери, влаштовують безплатні або благодійні майстер-класи і заняття у гуртках для дітей, «мовні кафе».

Світ змінився. Глобальною різницею вимушено переміщених внаслідок страшних воєн українців 2022—2023 років та біженців 1940-х років є те, що тепер люди намагаються якомога швидше інтегруватися в німецьке суспільство.

Тож діти пішли в німецькі школи, студенти — в німецькі вищі навчальні заклади, дорослі влаштувалися працювати в німецькі компанії. І кожен, без винятку, зобов’язаний вивчати мову або на інтеграційних курсах, або в місці здобуття освіти.

За волю і славу України молили
Господа в церкві Св. Віта в  
Регенсбурзі українці, що через
переслідування в СРСР
залишили рідну землю. 1945—1949.
Фото Ксенії ЛЯПІНОЇ.

Гангофер часто називали «Україною в мініатюрі». Тепер увесь Регенсбург (та й не тільки він, а й увесь світ) — це вимушена «Україна в мініатюрі». Віримо: зов­сім скоро переможемо і повернемося на наші рідні землі далі будувати щасливе життя.

Ксенія ЛЯПІНА
Регенсбург