Двері пам’яти: розмінування. Підліткові романи Андрія Кокотюхи «Потаємні двері» і Галини Пагутяк «Око Світу»

Чи не найкращі історії — ті, що розказують начитані, фантазійного характеру підлітки.

Там — щира віра оповідача і майже безмежний кредит довіри авдиторії, однолітків, котрі ще й гадки не мають про якийсь фактчекінг.

З такого підлітка-оповідника виріс Стівен Кінг. Десь так починав і Андрій Кокотюха.

У його крайньому «підлітковому» романі читаємо: «З цією книжечкою біда: немає останніх сторінок. Так і не знає Арсен, чи зловив Голмс страшного собаку-привида. Викрутився: щоразу придумував інше закінчення, яке хотів» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023).

У цій автобіографічній, здогадно, ремарці є слово-зрадник. «Викрутився» — то вже з дорослого лексикону, з конкурентного досвіду. Коли починаєш замислюватися, як виглядаєш збоку, в очах прихильників і суперників, — з’являється страх зробити щось «не так». Спокуса виглядати замість бути. Тож, на письмі, як у танці: починаєш рахувати ритм — стаєш ніби дерев’яний.

Але у підлітковій прозі Кокотюха — розкутий, пластичний, привабливий. Чи не тому, що не бачить тут собі конкурентів? Справді, у цій ніші «претендентів на папаху» не так густо, як на дорослому мейнстримі.

Утім, він працює для цільової авдиторії — підлітків передтінейджерського віку, — де відзначилося чимало талановитих літератів, з Нестайком включно. Не порівнюватиму, але зазначу: Кокотюха — повноправний представник цього поважного ряду. Вище за всіх — хіба тільки Рутківський.

Не те, щоб на «дитячому» сторітелінгу Кокотюха розуміється більше, ніж оповідаючи для дорослих. Просто він для нього органічніший — це, либонь, саме той випадок, коли людина спромоглася зберегти в собі найкраще з дитинства — безпосередність. Саме таке й коло шанувальників його «дорослої» прози — ментальні підлітки. І це напряму стосується згаданого на початку Кінга.

Обидва починали зі гри в солдатиків, яку в літературі називають переспівами. Й обидва були заво­йовниками острову солодкоголосих сирен, терену жанрової прози.

Шлях до літературного канону через лабіринт «жанру» геть не гарантований — дається обраним; тим, чиї амбіції (і талант їхнього покриття) зашкалюють. Кінгові вдалося перейти до вищої літературної ліги лише у другій половині 2000-х після «Зони покриття», «Історії Лізі», «Острова Дума» та «Під куполом».

А до того були тридцять років і сорок книжок суто жанрового успіху. Кокотюха зупинився там, де Кінг стартував до Олімпу, і навіть вигадав собі формулу комерційного (на відміну від художнього) сторітелінгу: «Не мати надмірних амбіцій та «понтів» (див.: Віктор Яручик. Розмова з літератором: Сучасна українська художня творчість в іменах. — Луцьк: Твердиня, 2015).

Проте до «підліткової» прози усе це мало дотичне. Там діє передовсім отой закон безпосередности, коли читач ототожнює себе з оповідачем, якого вважає першим серед рівних.

Саме тому Кокотюха у цих своїх творах є природним і вабливим. Він — свій. До всього, він ретельно опанував секрети ремесла (навіть, якщо хочете, за «посібником» Кінга «Про письменство»). І у «Потаємних дверях» це добре видно.

Основу оповіданої історії виплетено справді майстерно: на початку згадується ініціатива з перейменування київської вулиці Орлова на вулицю Зозулі. Перший — капітан НКВД, другий — хорунжий УПА.

Згодом з’ясовується, що це не просто данина тренду, а обидва персонажі стикнулися в минулому, а оповідач, майже чотирнадцятирічний київський підліток Арсен Гірник, є таким собі «правнуком» обидвох.

І цього замало: отой енкаведист Орлов (який полює за Зозулею), що був тимчасовим чоловіком прабабці Арсена, засланої 1945-го на Волинь учительки з Донецька, коли відкрив «зраду» Оксани та її сина, просторікує перед тим, як їх застрелити: «Ще й вулицю якусь назвуть на честь родини Гірників. Погано, Оксано, що я не переконав тебе взяти моє прізвище. Бо так була б табличка на честь Орлових».

У підсоветському Києві з’явилася вулиця з назвою, на яку навіть той Орлов не сподівався. Просто сюжетний супер!

За формою «Потаємні двері» — класичний для фантастики (і не тільки) стрибок у минуле. Кокотюха стрибає туди не вперше і щоразу бере собі за провідника консультанта-історика.

Цього разу це Володимир В’ятрович, тож за адекватність зображеного можемо не переживати. Історія починається в сучасному Києві, де здибаються діти переселенців з Донеччини, які втекли від «народної республіки», але ганять натомість Україну.

Про що недоговорюють батьки — здійснюють діти: збиваються у «партизанський загін», першою акцією якого є спалення автівки атошника, який і пропонує оте перейменування вулиць. Тут наш автор уповні демонструє ще одну свою фахову спроможність, не раз раніше ним застосовану, — емоційно переконливо представити мотивацію ворога.

Звісно, діти отих сумнівних біженців доручають виконання теракту найменш «ватяному», Арсенові. Виконує (з підліткового пріоритету бути у зграї), тікає від переслідування, в якомусь подільському підвалі вдаряється об щось головою — й отямлюється вже у 1945-му на Волині. Так само — підлітком із совєтською прошивкою.

Стає непоміченим свідком розмови упівців, вистежує і здає своєму вітчиму Орлову їхнього командира Зозулю. Далі стикається з однолітками-українцями (ну і, ясна річ, з таємничим Провідником), й усвідомлює власну помилку, допомагає врятувати командира УПА.

Ідея роману ось тут: «Потаємні двері відкриваються для того, хто скоїв помилку». Хто розібрався із собою мало не за Фройдом. На останній сторінці вичитуємо однозначне: «Двері пам’яти». А ще, перед тим, таке: «Віра — перша умова повернення».

А це вже — чи не пряма алюзія на Галину Пагутяк. Тим більше, що збіглося в часі: Пагутякове «Око Світу» вийшло у тому самому видавництві з різницею на  кілька місяців. І так само це оповідь чотирнадцятирічного підлітка про трагічний чин Української Повстанської Армії.

В обох книжках багато спільного в антуражі. «Коли мені зимно, я думаю про те, як застрелю майора Жбанова. Думка про се мене зігріває», — звіряється Ілько, герой «Ока Світу». У персонажа Кокотюхи — приблизно те саме. Так само спільною є стратифікація суспільства: «Є свої, вороги і ніякі. Чорні, білі й сірі» (Г. Пагутяк). Але на цьому збіги завершуються.

Хоч Пагутяк і написала чимало суто підліткових книжок, ця її повість помітно випадає з того контексту. «Око Світу» для тінейджерів — так само, як і «Сині води» Рутківського: обидві водночас підсвідомо адресовані дорослим (як і, згадалося, книжка Галини Малик «Абра&Кадабра» з того ж діапазону). Але новий твір Пагутяк до певної міри дисонує і з її «дорослими» творами. Головне — ніде не чути авторського голосу.

Акцент рішуче зміщено від раціо до емоціо. До такого ступеня, що впору порівнювати з письмом Марії Матіос. Принаймні епізод, коли Ілько спалює московський підручник «Родная речь», котрий здавався його п’ятирічній сестрі чимось на кшталт цукерки у «Солодкій Дарусі».

Хоч реакція була й інша: «Маруська лежала вбрана в зимову одіж, замотана хусткою й підперезана, а на ногах мала онучі й гумові постоли. Коло неї лежала чимось напхана полотняна торба, що з нею сестра ходила до школи. Мама висипали те, що було в торбі: бульба, пару кусників хліба, зшиток і олівець. –Видиш? Дитина в Сибір зібралася».

Якщо оцінювати «Око Світу» у контексті усієї творчости пані Пагутяк, то цю повість можна вважати за певний (проміжний?) підсумок її розмислів щодо війни як такої.

Ілько замислюється: «Наше гасло — «Перемога або смерть» Ті слова мене тривожать. Наших стає все менше, а енкеведистів все більше, і лишається — СМЕРТЬ». За великим рахунком, це зріз сьогоднішньої соціології. Як і таке: «— А коли в нас буде своя держава? — Коли буде своя армія».

Можливо, ми чогось не знаємо про таємні заводи, де просто зараз виготовляють мільйони набоїв і снарядів, тисячі ракет, гармат і танків. Але нам це ТРЕБА знати, бо інакше своєї держави не буде.

Знати все, починаючи від початку: «Вони не розуміють, що людей слід готувати до пекла заздалегідь. Тоді, можливо, хтось і врятується. Кеніґсбергу моєї душі, ти знаєш, про що я», — це написано ще 2011 року, а потому ми маємо Зеленського перед 24.02.2022, і як наслідок Бучу, Ірпінь, Маріуполь.

Для Галини Пагутяк війна — ґвалтовне скасування усіх гарантій. Вже в ранній «Урізькій ґотиці» один з чільних персонажів «боявся життя, пізнавши його з найгіршої сторони… війни». Йдеться і про «мародерів, яких на війні було більше, ніж дезертирів та героїв», і про «повоєнні часи, коли узаконюється беззаконня».

Пізніше вона дійде до інтегрального формулювання: «Вражає найбільше те, що ненависть переможців завжди сильніша за ненависть переможених. Навіть через десятиліття. Ні краплі прощення, ні крихти каяття. Не дивно, що війни продовжуються» («Кенігсберзький щоденник»). Ми це не відчитали ще понад двадцять років тому.

Чесно кажучи, був заскочений «Оком Світу» — настільки новотвір випадає з письменницької парадигми пані Пагутяк. Та зрештою збагнув: просто намагається достукатися до найнедоступнішої і водночас найпластичнішої верстви — підлітків. У чомусь переконати їхніх батьків, які за «порядок, що наведе Путін» (як у книжці Кокотюхи), — не випадає.

Так, підліткова авдиторія щодалі менше читає, але ж чи варто заплющувати очі на те, що виробляють з тим «молодим поколінням» в Росії та на окупованих нею територіях. Готують завтрашніх терористів, завдяки і щедро спонсорованій з бюджету літературній підтримці (ну, соцреалізм — живий).

Розумію, що за нестачі всього на фронті ніби й не випадає говорити про якусь там літературу. Але без залучення підлітків до української ідеї — ми не переможемо остаточно.

Кацапи вкладають у мізки підлітків гроші, які нам і не снилися. Попри те маємо два твори, однаково по-своєму талановиті, які через те, гадаю, здатні вплинути на ключову авдиторію. І вони, переконаний, мали би фінансуватися з бюджету. Попри війну. Заради перемоги.