Пам’ять як поле бою: рецензія на книжку Сергія Руденка «Бій за Київ»

Основний жанр тележурналіста каналу «Еспресо TV» Сергія Руденка — інтерв’ю.

Він їх провів — зі справжніми експертами — стільки, що давно став нарівно з ними, принаймні у царині політичної аналітики.

Тож вільно почувається у власних коментаторських програмах, запрошуючи колишніх «учителів» до паритетних дискусій. 24.02.2022 виявилося, що більшість ефірних співрозмовників — на фронті, на околицях Києва.

Вже було не до інтерв’ю, але стежити за орбітами своїх візаві — професійна якість. Так, либонь, зародилася ідея книжки «Бій за Київ», персонажами якої є здебільшого Руденкові інтерв’юенти.

Ситуація була така, що думати про публікацію в Україні не випадало. Західний літературний агент пана Руденка, який спромігся продати права на попередню його книжку «Зеленський без гриму» (К.: Саміт-книга, 2021) до 25 країн, запропонував зосередитися на іноземному ринку.

До речі, та книжка далі поширюється Європою. Першого вересня у Британії вийшло друге видання, для якого Руденко дописав сім розділів, довівши свою історію до початку широкомасштабного вторгнення. Перший наклад становив 10 тисяч примірників.

Отже, першим ухопилося за пропозицію нової книжки фінське видавництво, котре вже видавало Руденка. Майже водночас з’явилася публікація в харківській «Фабулі».

Первісна орієнтація на західного читача зумовила незвичний для Руденка гостро емоційний стиль викладу, для журналістики майже табуйований. Ми вже відійшли від такого дискурсу, зосередилися на помсті — страві, яку подають охолодженою.

Проте попередня прозахідна орієнтація автора мала сенс: росіяни закидали Захід саме емоційною інтерпретацією подій, відповідати їм годилося тою самою мовою.

Руденко-літератор має стиль, добре упізнаваний в усіх його семи раніших політбіографічних книжках: здатність до вербальної концентрації, уміння максимально спростити висловлювання, не втрачаючи на інформаційній компоненті. Утім, це не означає, що «Бій за Київ» — такий собі хронологічний конспект.

Це радше спроба накласти на лютнево-березневі події власний тодішній журналістський графік з усіма побічними негативними проявами — розгубленістю, браком підтвердженої інформації, обмеженістю у перевірці фактів.

Допомогли учорашні ефірні співрозмовники — сьогоднішні фронтовики. От, хоча б, така «дрібниця»: «Приблизно о другій ночі відомий волонтер Юрій Касьянов, посилаючись на свої джерела серед російських десантників, написав у фейсбуці: Росія почне наступ о 4:45».

Цілий розділ присвячено Ігорю Лапіну: «У травні 2014-го після сімнадцяти років роботи адвокатом пішов добровольцем на російсько-українську війну... Командир штурмової роти батальйону «Айдар» під Луганським аеропортом... На луганських сепаратистських сайтах з’явилося оголошення, у якому голову «Золи» оцінили в $400 000... У вересні 2014-го Лапіна обрали до Верховної Ради... За півроку до нападу він кілька разів публічно повторив: ворог піде з Білорусі, потрібно зміцнювати північний кордон... 24 лютого «Зола» вже був у Гостомелі, де намагався висадитись російський десант». Десятиденні бої за Гостомельський аеропорт насвітлені у книжці здебільшого очима Лапіна.

Інший колишній Руденків гість студії, генерал Сергій Кривоніс, 39 діб утримував контроль над аеропортом «Жуляни» і не дозволив перетворити його на другий Гостомель. Як завше, Руденко пригадує епізоди, коли влада злочинно ігнорувала висновки професіоналів.

У випадку з Лапіним — фактично демілітаризований кордон з Білоруссю, у випадку з Кривоносом — «2014-го, коли вже було відомо про намір росіян анексувати Крим, генерал запропонував командуванню ЗСУ заблокувати всі злітно-посадкові смуги на півострові. Однак тодішнє військове керівництво не зважилось на це. Результат відомий».

Від початку вторгнення Сергій Руденко вів уривчастий щоденник. Вже пишучи книжку, розбирався з тою емоційною хаотичністю, намагався ви­будувати логічні ланцюжки й визначити закономірності.

Від цих реконструкцій волосся стає дибки і зараз: «Повітряний десант ворога в районі метро «Нивки» та поблизу селища Коцюбинське... ДРГ прорвалися у район метро «Шулявка» та столичного зоопарку... Поблизу метро «Берестейська» 101-ша бригада охорони Генштабу знищила колону росіян — два легковики, дві вантажівки з боєкомплектом, танк.

У повітря злетів міст над проспектом Перемоги... Як розповідають мої джерела, за перші три дні великої війни в Києві знешкодили 23 ДРГ. У кожній було п’ятеро-семеро диверсантів. На 90% це були етнічні українці з українськими паспортами, яких завербувало ФСБ під час їхнього перебування в Росії на заробітках».

Колабораційний сюжет виникає у книжці епізодично. Він, гадаю, стане провідним в українській історіографії та публіцистиці згодом. Так, вельми ефектно написано: «Російський генерал Віталій Школенко, який наказував здійснювати звірства, а також бомбити Бучу та Ірпінь, народився і виріс в Україні, біля Умані».

Та не певен, що західний читач розуміється на ментальному українському проклятті, сформульованому іще Шевченком («раби, підніжки, грязь Москви»).

Більше за те: значна частка сучасних українців, здається, так само мало знається на небезпеці хронічної меншовартости — навіть попри лють і ненависть, ми не готові дискутувати цілком здорову, як на мене, ідею повного знищення російської «цивілізації» й перетворення її головного інструменту, тамтої мови, на мертву, як латина чи грека.

«Бій за Київ» — книжка, у якій повсякчас пульсує шок. Як-от: «У перші три доби середній темп наступу на столицю становив до 40 кілометрів».

Ще один давній знайомий Сергія Руденка — Володимир Цибулько — згадує: «Другий день війни, а вони вже в Блиставиці, за 40 кілометрів від центру Києва». Перший день Цибулько провів у поближньому Гостомелі, повернувся вночі додому, а прокинувся під окупацією, і подальші «тридцять п’ять діб Володимир і двоє його сусідів не виходили за периметр своїх будинків».

У той сам час в іншому підкиївському селі, «у Мотижині в окупації опинився ще один мій добрий знайомий — політик Роман Безсмертний». В ютюбі є власні спогади пана Романа про пережите, але от ця Руденкова ремарка жирно окреслює трагічні контури пастки: «Після відходу росіян на майже семикілометровій дорозі від Мотижина до Ясногородки знайдені тіла 37 людей, яких окупанти впродовж березня розстрілювали в автомобілях».

У нашій книжці ще чимало медійно відомих персонажів. Кожному автор знаходить символічне місце у перемозі під Києвом. Приміром, так: «1 березня Тетяна Чорновіл знищила реактивну систему залпового вогню «Ураган».

Є тут про військового фотокора Макса Левіна і Євгена Спіріна, автора книжки «Морг» (К.: Люта справа, 2020), про яку варто поговорити пізніше окремо. Але найбільше — про братів Кличків, котрі, на думку Руденка, «стали символом протистояння путінській армії в Києві».

Ця частина «Бою за Київ» здається мені найбільш контраверсійною. Назагал я — прихильник мера Кличка, двічі голосував за нього на посаду міського голови. Але водночас не знімаю з нього відповідальности за інколи, м’яко кажучи, дивні, а часом, схоже, злочинні дії його підлеглих. Розумію, що все це впирається у більшу — і не факт, що сьогодні розв’язну, — проблему протистояння Особистости і Системи. Але й пан Руденко не надає мені аргументів «за».

Ось як описано входження нинішнього столичного голови у велику політику: «Восени 2004-го Янукович прагнув мати підтримку Віталія Кличка на президентських виборах.

«Він покликав мене до себе в кабінет, і ми з ним довго розмовляли один на один. Якоїсь миті мені здалося, що я потрапив на сходку 1990-х років. Віктор чомусь вирішив, що, коли він буде говорити на фені, ми будемо на рівних. Коли я йшов, то подумав: «Не дай Боже!». Після зустрічі з Януковичем Кличко вирішив підтримувати його опонента — Ющенка».

Тут не виникає жодного спротиву. Але ось далі: «Досі вони з братом зазвичай були «гарніром» для інших: на парламентських виборах агітували за олігарха Ігоря Бакая, а на виборах мера Києва — за Олександра Омельченка». Обидва згадані прізвища — геть не білі й пухнасті; подібні компроміси завжди мають наслідки.

Та за десть років ситуація перетворилася на геть химерну.

«На кінець січня 2014-го соціологія показувала, що разом із Януковичем Кличко виходить у другий тур дочасних президентських виборів. Розрив був мінімальний: Януковича й Віталія розділяли лише кілька відсотків голосів. Інші претенденти були далеко позаду, зокрема й Петро Порошенко... За лаштунками публічної політики Порошенко домовився про підтримку з двома олігархами — Дмитром Фірташем та Сергієм Льовочкіним. Першого називали одним зі спонсорів партії «Удар», яку очолював Кличко. Другий свого часу керував Адміністрацією президента Януковича. 25 березня 2014 року у Відні сталася історична зустріч цієї трійки та Кличка. Вони домовилися, що Порошенко йде в президенти, а Віталій — у мери Києва».

Цей фактаж добре відомий, але досі не підтверджений ані документами, ні мемуарами очевидців. Дивує інтерпретація пана Руденка: «Віденська змова» відібрала в Кличка право на бій за президентський пояс».

Слово «відібрала» означає, що Кличкові зробили пропозицію, від якої не міг відмовитися. Якщо суть такої гіпотетичної пропозиції авторові нашої книжки не відома, то чи варто впадати у співчувальну тональність?

Нашорошує й інший пасаж, щодо так само гаданого входження у велику політику молодшого брата київського мера: «У листопаді 2021-го з’явилася інформація про те, що Володимир Кличко побував у Вільнюсі. Туди ж прилітав (начебто на день народження одного з українських телеведучих) олігарх Рінат Ахметов. Чи бачився Володимир із ним й чи обговорював олігарх із боксером можливість підтримати останнього в політиці — достеменно не відомо. Але про це активно пліткували в політичних кулуарах».

Знов-таки: близькість до Ахметова — аж ніяк не обнадійлива політична характеристика. Навіщо про це пише Руденко?

Маю собі три пояснення. Перше — особисте неприйняття паном Сергієм Зе-режиму (ніде, до речі, прямо не висловлене — тут він сумлінно дотримується журналістського табу на приватні оцінки).

Пам’ятаємо, як після цілком нелегітимного розпуску Верховної Ради, проголошеного під час інавґураційної промови Зеленського, нова президентська команда завзято полинула в опанування столицею: «Кажуть, що справжньою причиною протистояння Кличка й Богдана була спроба перерозподілити на свою користь сфери впливу на ринку нерухомости Києва. Хай там як, «слуги народу» затято боролися за владу в столиці». Утім, не вдалося; як-то кажуть, з тріском: «У жовні 2020 року Віталій Кличко вчергове був обраний на міського голову Києва. Кандидатка від команди Зеленського — Ірина Верещук — отримала лише 5% голосів виборців, посівши п’яте місце».

Але все це пан Руденко міг згадати не лише з нелюбові до політичного опонента, нехай і професійно приховуваної, а й тому, що водночас працював над іншою книжкою, яка — навіть більше, ніж «Бій за Київ» — випливає з його попереднього літературного вектора: про Кличка та його оточення. А може — третє моє пояснення (і на те є чимало промовистих стилістичних ознак у рецензованому тексті) — Сергій Руденко готується до переходу в регістр «літератури факту»? Як ото вчинив Сергій Лойко в «Аеропорті» та «Рейсі» (К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015; 2017).

...Між тим, права на переклад «Бою за Київ» придбали ще чотири європейські країни; найближча публікація — в Румунії.