Конвеєр життя

Заношу з хлопцями бійця на ношах.
Холодний ранок. Сержант вже сьомий.
І побратими його тримають
І ріжуть одяг, і крик, і стогін.
Ноги відірвано. Порожні очі.
Плечі скалічено фосфором жовтим.
Череп ушкоджено. Дихає ледве.
І кров медсестрички із вени в вену.
Тут немає операційних, —
вціліла кімната якоїсь будівлі.
Не до стерильності тут, на фронті,
Тільки б життя врятувати хлопцям.
Фізрозчин живить тиск, кровообіг.
В руках медсестер лише спазм й болі.
Пульсують ритми і аритмії,
пекуча плазма і кров холоне.
Від частих прильотів здригаються стіни.
Зі стелі сиплеться. Гасне світло.
Серця холонуть. Холоне пам’ять.
І спазми в тілі. Біль ампутацій.
Боєць запитує: — Ходити буду?
— Будеш, мій брате, ще довго жити!
І б’ється в серці жива надія.
Життя конвеєр надійно діє.
Осколки кляті вп’ялися в тіло.
Хірурги — Боги! Хірурги ріжуть.
Знеболювальні майже, майже не діють.
Бракує ампул лідокаїну.
Бригада медиків автоматично
уводить, коле, пиляє, ріже,
щоб врятувати життя безцінне
синів Вітчизни, бійців країни.
Сестри: Оксана — ліхтар тримає,
Ольга — на пульсі, а Ганна — шиє.
Немає страху, халатів білих.
Є вмілі руки і обмаль ліків.
Тут час — безцінний. Встигнути треба.
То час німіє, то стрімко плине.
Бригада ангелів — дівчата й хлопці
Озброїлись мужністю бійців безсмертних.
Обстріли стихли. Атаки вмерли.
Ніхто не знає, чи це надовго?
Обстріли стихли. Все зупинилось.
Виходять медики — голови білі.

Василь КАЛЧУГІН, психолог ліцею
Глобине, Полтавська область