Зброя: політика, логістика, видавці

Довідник донецького історика Михайла Жирохова «Зброя Перемоги» (Х.: Віват) — добрий приклад видавничої оперативности.

Авжеж, усі ми хочемо знати, завдяки яким озброєнням українське військо перемагає чисельнішого ворога. Як і знати, яка техніка зберігає життя наших бійців.

Як-от, про німецький танк Leopard, американську бойову машину піхоти Bradley чи французьку гавбицю Cezar, «найсучаснішу САУ у світі з приголомшливими показниками». Це перша така книжка від початку повномасштабного вторгнення — і в цьому її прогнозована бестселерність.

Утім, сучасних західних зразків у нас, м’яко кажучи, мало. Наприклад, досі чекаємо винищувачів F-16, офіційні перемовини про постачання яких Україні тривають уже рік. Нещодавно оприлюднено кількісні очікування наших ВПС: потрібно щонайменше 120 машин.

До порівняння: коли американці ставили F-16 собі на озброєння, водночас 150 літаків отримав також Тайвань — невеличка країна, де немає війни. Або інше порівняння: бойовий дебют F-16 — 1991 рік, операція «Буря в пустелі», залучено 249 цих літаків.

Лише коли вони ефективно відпрацювали, у дію ввели сухопутні сили. Фактично, F-16 забезпечили тоді перемогу. А інтенсивність війни в Іраку важко порівнювати з масштабом російсько-українського фронту.

Деякі західні озброєння, власне,  дебютували на наших теренах: «Для NLAW російсько-українська війна стала, можна сказати, першим бойовим досвідом використання». Цей переносний протитанковий ракетний комплекс узято на озброєння 2009-го водночас у Британії, Швеції та Фінляндії. М. Жирохов припускає, що NLAW знищили 30—40% російських танків (книжку підписано до друку в лютому цього року, тож усі наведені тут дані — за 2022 рік).

Дуже добре, як свідчить автор, зарекомендували себе й деякі новітні українські розробки: «Відкриттям цієї війни стала висока ефективність вітчизняних протитанкових комплексів «Стугна-П» та «Корсар».

У 2017—2019 роках до ЗСУ почали надходити вироби,сконструйовані українськими зброярами: автомат «Вулкан-М», піхотний вогнемет РПВ-16, ручна термобарична граната РГТ-27, снайперські та далекобійні гвинтівки. На жаль, у нашій книжці дуже мало про їхню бойову ефективність.

Повномасштабне вторгнення змусило розконсервувати запаси давно «звільнених» з ЗСУ ще совєтських озброєнь. Деякі зразки — справжні динозаври.

Наприклад, «лимонка» Ф-1, створена на основі гранати системи Лемон (1915), використовувалася іще Червоною армією; навіть в СССР її знято з озброєння 1988-го. Але нині воює, і то доволі успішно.

Так само ефектним виявилося повернення (іще 2014-го) крупнокаліберного кулемета ДШК, уперше випробуваного у бойових умовах далекого 1939-го. Цей кулемет створювали як альтернативу американській системі Browning, яка виявилася настільки досконалою, що дотепер «ці кулемети на озброєнні у багатьох державах, зокрема США, й заслужено популярні серед солдатів».

Нині трохи «Бравнінгів» передали й нам, але «дашок» у наших військах набагато більше, хоч за тактико-технічними характеристиками (ТТХ) наш «дідусь» не сильно поступається американському: трохи важчий, менша ємність патронної стрічки.

Так само популярний на нинішній війні ручний протитанковий гранатомет РПГ-7, прямий конструктивний нащадок «фавст-патронів» кінця Другої світової, прийнятий у совєтське військо 1961 року. Звісно, ліпше було би воювати за всіма параметрами кращим німецьким нащадком «фавстів», гранатометом Panzerfaust-3.

Але їх на середину минулого року передали нам менше тисячі. А за штатом на кожне стрілецьке відділення (10 бійців) має бути один РПГ. Тож, неабияк прислужилися нам аналогічні системи Javelinта NLAW.

М. Жирохов подає чимало цікавої історичної інформації щодо актуальних озброєнь, але не зводить фактаж до спільного знаменника: різнобій у наведених параметрах ТТХ неабияк утруднює порівняння.

Приміром, ви не збагнете, чим же «Джевелін» кращий за РПГ-7. Дизайн книжки також далекий від досконалости (я би сказав, навіть від норми — здебільшого фото використані просто «для краси»). Розумію поспіх, із яким готувалася книжка до друку, та не можу виправдати редакторів і консультантів.Тож, схоже, «Зброя Перемоги» — це той рак, що на безриб’ї.

На обкладинці напис: «Перший повний довідник озброєння української армії». Не перший і не повний. Хоч як хоч, а згадаєш під усіма оглядами зразкову серію книжок «Зброя України», яку десять років тому почав випускати військовий експерт Сергій Згурець.

Вийшло п’ять довідників із різних видів збройних сил. Крайня книжка з’явилася 2016-го під заголовком «Уроки війни»й аналізувала ситуацію з бронетехнікою. Дизайн, інфо­графіка, повноколірні аксонометричні прорисовки техніки (Марк Канарський та Віталій Онищенко) сягають рівня мистецького альбому.

ТТХ ретельно уніфіковані, що уможливлює коректне зіставлення різних зразків, включно з іноземними. Ось, приміром, розгорт з порівняльними характеристиками 16 провідних світових моделей танків, де інфографікою позначено  усі головні параметри кожної моделі, включно з ціною.

До речі, про ціну. Вже на сьо­мій сторінці 200-сторінкової книжки автор значить: на початку війни, 2014-го, кожний день коштував  Україні  $5–7 млн.Перевіряти цю цифру в мене потреби не виникає, бо добре знаю професійну самовимогливість Сергія, з яким колись давно працював на «Радіо «Свобода».

Нині пан Згурець — директор неурядового Центру досліджень армії та консалтингової компанії «Deffens Express», його незрідка запрошують на телеекрани та в ютюб, тож відповідальну виваженість його експертних су­джень може оцінити кожен.

Попри візуальну святковість усієї серії, кожен її випуск доволі похмурий, бо авторові щоразу йдеться насамперед про невикористані оборонні можливости, а в «Уроках війни» — вже й відверто про державну зраду режиму Януковича.

Затверджена ним Військова доктрина 2012 р. декларувала: «Війна у середньостроковій перспективі малоймовірна». Тож  відповідна урядова Програма передбачала подальше значне скорочення ЗСУ, на третину зменшувалася кількість озброєнь. Чернігівщина, Сумщина, Луганщина, Донеччина, Херсонщина — були повністю демілітаризовані.

На сході лише Харків прикривала єдина 92 ОМБр. До 2010 року основний танк «Булат» обов’язково обладнували динамічним захистом(ДЗ) «Ніж», а далі Міноборони відмовилося замовляти ДЗ, прирікаючи на високо ймовірну загибель техніки й екіпажів у першому ж бою (держ­замовлення на ДЗ відновлено лише у другій половині 2014-го). Розробку нових снарядів Україна не здійснювала.

Звісно, не самий тільки Янукович доклався до руйнування українського військового потенціалу. В Україні за 25 років у сегменті бронетехніки фактично створено лише три зразки: танк «Оплот», БТР-4 й багатофункційну бронемашину «Дозор».

Історія з «Оплотом» — політичний детектив. Тут варто згадати, що вся совєтська танкова потуга вийшла з Харкова: наші кон­структори-зброяри розробили Т-34 і Т-64, який замістив його у Другій світовій війні. «Оплот», як пише Згурець, «третій амбіційний та яскравий проєкт української конструкторської школи та вітчизняної танкової промисловости».

І ще: «Оплот» здатний скласти серйозну конкуренцію будь-якому з представлених на світовому ринку серійних зразків сучасних танків». Перед Януковичем ЗСУ замовили 50 цих машин. 2013-го замовлення під впливом адміністрації президента зменшено до 6-ти, але й це було відкладено до завершення контракту з Таїландом на постачання 49 «Оплотів».

Це при тому, що виробничий цикл виготовлення однієї такої машини — 11 місяців. 5 танків поставлено в Азію у 2014-му, ще стільки ж — за постянуковичевською інерцією — у 2015-му.Тож єдиний сучасний танк «Оплот», закуплений Міністерством оборони в одному екземплярі, участи в бойових діях не брав і не бере.

Взагалі перед московською агресією українське військо мало менше 3% сучасних озброєнь. Відтак, висновкує поважний військовий експерт Згурець, «атаки з боку Росії 2014—2015 рр. відбиті неймовірними зусиллями радше громадянського суспільства, аніж українською державною машиною».

А далі — висновок, зроблений ще за п’ять років до повномасштабного вторгнення: «Україні допомагатимуть настільки, наскільки це відповідатиме інтересам США та інших європейських держав, які прямо чи опосередковано впливають на перебіг конфлікту. І настільки, наскільки ми помагатимемо собі самі. Ніхто, окрім нас, нашу країну захищати не стане. Наше виживання — це наше завдання».

Та повернімося до головної теми книжки — уроків війни, тоді ще дворічної, 2014–2015-го. Назва одного з розділів: «Справа техніки. Головне — в деталях». Виявляється, буквально — в деталях, яких конче бракувало для доведення зброї до бойового стану: «Рівень справности озброєнь і техніки становив лише близько 40%».

Перед тим усе це «зберігалося на складах без достатньої уваги», інакше кажучи — просто неба. Та й терміни придатности: за штатним розкладом — 15 років, а воно вже лежало під дощем і снігом понад 20. Тож, 2014-го бракувало всього — навіть «катастрофічно не вистачало тросів для буксирування».

Втрати бронетехніки були не тільки в бою, а й через елементарне невміння — персонал не був підготовлений, а техніка надходила без інструкцій з експлуатації. Саме Згурець у цій книжці публічно озвучив проблему, яка лише тепер постала на весь зріст: чи не ВСЕ на фронті залежить від логістики.

Й нарешті ніяк не згадати ще один вельми професійний довідник — книжку історика-професора військової техніки Андрія Харука «Бойові літаки ХХІ століття» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017). Найбільше нас цікавить, звісно, про «Файтінг Фалкон» («Бойовий сокіл») — довгоочікуваний винищувач F-16.

Конструкторські роботи розпочалися серединою 1960-х, прототип випробуваний 1975-го, 1979-го перші серійні машини передані до ВПС США.По суті, це повітряна платформа, понад двісті зйомних панелей.

Під час постійних модернізацій (крайня — 2015-го, F-16V) декілька разів двигуни замінювалися на потужніші, в останній серії — новітнє радіолокаційне обладнання, що дозволяє одночасно супроводжувати понад двадцять цілей.

Лише для США виготовлено 2230 літаків; 14 бойових ескадрилей, 9 дислоковані за кордоном. Водночас тоді почали отримувати F-16 Бельгія, Данія, Норвегіята Нідерланди. Саме зараз спливає термін їхньої експлуатації в цих країнах і саме тому вони задекларували передання літаків Україні.

Найбільше «Фалконів» отримав Ізраїль — 362 машини. З 71-ї зафіксованої повітряної перемоги F-16 — 47 отримали пілоти Ізраїлю. Цікаво: Єгипет отримав 240 F-16, але за наполяганням Ізраїлю — зі старим озброєнням. Туреччина налагодила виробництво F-16 за ліцензією. Їхній літак 2015-го збив російський Су-24М в Сирії. 48 «Фалконів» є у Польщі.

Американці та частково європейці переходять нині на F-35 «Лайтнінг» («Блискавка»), літак п’ятої генерації: технологія «стелс» («невидимка»), можливість злету/посадки з автодоріг. Вони вже у бойових порядках. Плани ВПС США — закупити 2443 машини. У художній літературі, до речі, бойове застосування ізраїльських F-35 ефектно описано в романі Яна Валетова «Проклятий» (Х.: Фоліо, 2016).

У Харука ще багато чого цікавого: і про перший у світі серійний винищувач п’ятого покоління F-22 «Рептор» («Хижак»), експорт якого заборонений Конгресом США; і про сучасне китайське літакобудування; і про російський МіГ-35, який оце й запускає по нас крилаті ракети та керовані авіабомби.

...Немає сумніву, що видавництво «Віват» зробило добру справу, випустивши книжку «Зброя Перемоги». Проте справедливість вимагає визнання: раніше цю справу набагато краще робили «Deffens Express» та «Клуб сімейного дозвілля».