Ільїнізм-путінізм: «живий орган» імперії

«Україна молода» вже приділяла аналітичну увагу крайній книжці американського історика Тімоті Снайдера «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» (Л.: Човен, 2022) — у номері від 10 травня ц. р.

Цього дослідника цілком можна вважати і за політичного філософа, а відтак однієї публікації явно замало, аби уповні розібратися з його новою історіософською концепцією.

А надто коли його теорія пояснює процеси, що відбуваються в Росії, — тобто, дає нам знати, з чим саме ми маємо до діла і як воно, вірогідно, буде далі.

Отже, повернімося до раніше висвітленої у загальних рисах Снайдерової теорії двох взаємопов’язаних ідейних парадигм: безоглядної віри у неминучість євроатлантичної демократії та азійської за своєю природою політики вічности, яка консервує диктатуру.

Чи не в кожній ранішій праці історика знайдемо пересторогу: ціною свободи є постійна пильність. Бо всередині демократії — саме через віру в її непорушність-неминучість — визрівають негативні процеси.

Олігархічний бізнес (так-так, він є і в Америці — хіба що не такий розгнузданий, як на східних околицях Європи) нишком легалізує думку, що справжня політика — це опікування ринком, в ідеалі нічим не обмеженим.

Це — стара лібертаріанська ідея, добре відома широкому читачеві через класичні романи Айн Ренд. Її трилогія «Атлант розправив плечі» була такою собі художньою вакциною супроти комунізму, який тоді інфікував на соціальний популізм навіть американський уряд. Лібертаріанські пігулки бувають ефективними ліками, але передоз тягне за собою тяжкі наслідки.

Футуристична впливовість «Атланта» цілком співставна з резонансою пересторогою роману Джорджа Орвелла «1984», що з’явився у Британії вісьмома роками раніше. Та, хоч обидва автори добряче зналися на політології, їхні твори, радше, інтуїтивні.

Один з персонажів Айн Ренд постулює «класову свідомість» олігархату: «Ніякого майбутнього не існувало. Вони заробили своє теперішнє» (Атлант розправив плечі.— К.: Наш формат, 2015). Фактично це ілюстрація до закону деградації політики неминучости у політику вічности, якщо допустити до влади ліваків із симпатіями до «русского міра». Те, що шістдесят років потому науково довів Тімоті Снайдер.

Ренд і Орвелл конструювали сценарії, де совєтський вплив на світову демократію обмежувався лише піар-брехнею. Снайдер уже не передбачає, а відтворює реальність: Росія розширила агресію до масштабу кібервійни.

Відтак закон перетворення демократичної неминучости на тоталітарну вічність виглядає так:

«Наче привид із трупа, з неминучости постає вічність. Капіталістична версія політики неминучости, де ринок — замінник політик, генерує нерівність, яка підриває віру в прогрес. Коли соціальна мобільність зупиняється, неминучість поступається вічності, а демократія — олігархії. Олігарх, плетучи химери про невинне минуле, іноді, спираючись на фашистські ідеї, пропонує фальшивий захист справді стражденним.

Віра в те, що технологія слугує свободі, відкриває двері для карнавалу олігархів. Відволікання замінює концентрацію, майбутнє розчиняється у фрустраціях теперішнього, а вічність перетворюється на буденність. Олігарх переходить у реальну політику з фікційного світу і править, опираючись на міти та продукуючи кризи. У 2010-х одна така людина, Владімір Путін, супроводжувала другу, Дональда Трампа, від фікції до влади».

Снайдер характеризує Трампа саме як «російського олігарха» у путінській конфігурації: наділеного величезним фінансовим ресурсом в обмін на цілковиту лояльність. У книжці зібрано докупи різноманітні свідчення походження Трампового капіталу, системоутворюючим чинником котрого є таємне, через підставні фірми, напомповування російськими суперпільговими кредитами, контрактами, анонімними внесками і закамуфльованими хабарами-«подарунками».

На цьому тлі вражає піар-цинізм Трампа (про Путіна ми й так знаємо чи не все), коли він пояснює походження своїх статків. Як сказав би згадуваний олігарх-персонаж Айн Ренд: «Мене вже не обтяжують терміни. Ані термінів, ані перепон, ані меж».

А от іще одна маловідома у нас деталь біографії попереднього американського президента: «Російський «попихач» узагалі існував в американських умах завдяки телешоу, де Трамп грав роль магната, який міг найняти чи звільнити за власною примхою... Кульмінацією кожної серії була Трампова заява: «Тебе звільнено!»... Завдяки рокам у ролі такого вигаданого персонажа на телебаченні Трампові вдалося затьмарити конкурентів-республіканців на дебатах... Американці асоціювали його з успішним бізнесменом із телевізора».

Книжка «Шлях до несвободи» вийшла в Нью-Йорку 2018-го, ще до виборів нинішнього українського президента. Тому Снайдер аналізує лише дві перемоги Росії — британський брекзит та вибори Трампа. Третя — вибори Зеленського — сталася пізніше, але з використанням тих самих російських технологій і тамтешніх фахівців.

У книжці Снайдера є значуща фраза: «Люди, полонені політикою неминучости, заперечують, що ідеї мають значення». Можна точно визначити, коли запанувало відчуття неминучости демократії: з вичерпанням-розпадом комуністичної ідеї — авжеж, що тепер могло стримати політологічний прогрес у євроатлантичному світі?

Знадобилося тридцять років, аби усвідомити цю майже фатальну помилку. Почали з’являтися дослідження того, як на позір цілком мертві доктрини латентно перероджуються на щось нове, не менш агресивне. Того ж 2018 року, коли в Америці з’явився «Шлях до несвободи», в Україні опубліковано книжку філософа Володимира Єрмоленка «Плинні ідеології» (К.: Дух і Літера).

Починається вона з мініатюрного славня, під яким, гадаю, залюбки підписався би і Снайдер: «Саме наука про ідеї є королевою наук — саме вона є фундаментом і дахом, методологічною засадою та вершиною собору... Вона стає ключем для всіх інших наук, їхньою точкою допуску до істини. Вона стає вершиною знання, вона стає наукою, що має замінити релігію».

Єрмоленко вважає ідеології «набором ідей для розв’язання суспільних проблем... інструментами зміни реальности» й аналізує їхнє перетікання, починаючи від масонів, ілюмінатів та містиків — «гібридних учень, які дрейфують між наукою та релігією».

Най­впливовішою тоталітарною ідеологією описує марксизм, «антирелігійну релігію ХХ століття... самореферентну систему догм, із якої немає спасіння, царство ілюзій». Послідовні метастази марксизму — російський комунізм, італійський фашизм, німецький нацизм, нинішній рашизм.

Єрмоленко не послуговується цим означенням, але, схоже, слово «рашизм» таки набуває термінологічного статусу. І гаряча точка книжки — саме глава про сучасну рф-ідеологію: «Російська карта ідей завжди нагадувала «зону» зі «Сталкера» Андрія Тарковського, де топографія простору постійно змінюється, де немає чітко окреслених «місць», де наступної миті територія вже геть інша... Ця ментальна матриця російської культури визначає сьогоднішній стан російської ідеології. Вона прагне об’єднати комунізм із православ’ям, демократію з авторитаризмом, Європу з Азією, але всі ці складники перемішує до невпізнання, перетворюючи їх на фейки».

Виникає питання: якими дріжджами користується Крємль для такої химерної випічки? Єрмоленко пише про кількох філософів, які відіграли помітну роль у творенні ідеологічної «суміші та екстремі» за порєбріком, але чомусь геть не згадує Івана Ільїна, котрого Снайдер вважає головним і вирішальним каталізатором утворення там політичного мороку.

1917 року Ільїн був професором Московського університету. ЧК арештовувала його двічі. Троцкій налаштувався розстріляти філософа, який однозначно негативно висловлювався проти большевиків, проте Лєнін читав і з захопленням рецензував деякі з раніших Ільїнових праць, тож переконав політбюро замінити найвищу міру на видворення усієї професури — сумнозвісний «філософський пароплав» (1922) депортував усіх до Берліна. Ні, Лєнін не був янголом поруч із «демоном революції» — він просто був кращим тактиком: політичні дивіденди від вигнання дисидентів виявилися значно вищі, ніж дало би їх знищення.

Снайдер згадує оцінку університетського колеги Ільїна: «Ніколай Бєрдяєв вважав, що в Ільїнових працях є «жахіття злого добра... Для большевиків не буде великою проблемою прийняти книги Івана Ільїна». І, хоч важко знайти більш емоційні антибольшевістські трактати, — так і сталося.

Щоправда, пізніше: уперше перевидали Ільїна за Горбачова (1988), за Єльцина розпочалася публікація творів у 28 томах (1993), за Путіна замовлено гігантський тираж двотомового вибраного для поширення серед усіх держслужбовців та вищих місцевих чиновників. До слова: останній перед Гітлером райхсканцлер Курт фон Шляйхер (1932–1933) закупив для всіх німецьких бібліотек книжку Ільїна «Отрута большевізму».

Нині Ільїн — символ путінської ідеології. Президент рф цитував його у трьох своїх головних річних промовах — посланнях Федеральному зібранню; двічі — у виступах перед вищим військовим (!) командуванням; є чимало свідчень про згадування конкретних Ільїнських тез у неофіційному спілкуванні Путіна.

Що вже казати про щедре цитування імперського філософа ближчим політичним колом — блогером Мєдвєдєвим, політтехнологом Сурковим, дипломатичним автовідповідачем Лавровим, генерал-патріархом Кірілом.

На що ж злетілися всі ці мухи? Ну от зацініть: «Зло починається там, де починається особистість», — зазначив Ільїн майже сто років тому. Або таке: «Хай молитва твоя буде мечем, а меч — молитвою». Снайдер кваліфікує Ільїна як «автора християнського фашизму», котрий іще до Гітлера доводив, що «фашизм — це рятівне надуживання патріотичним свавіллям». І що «Росія насильницьки наведе лад у занепалому Божому світі». А звідси випливає: «Росія не може вчинити нічого поганого; усе погане чинять з Росією».

Американський дослідник визначає Ільїна як ідейного батька політики вічности, який навіть спромігся уявити структуру нинішньої рф: «Місце кожного росіянина в корпоративній структурі буде закріплене, як місце клітини в тілі, і кожен росіянин відчуватиме цю знерухомленість, як свободу... Християнський фашистський тоталітаризм — це запрошення Богові повернутися у світ і допомогти Росії повсюдно розпочати кінець історії».

Зрештою, як Путінові було не спокуситися на таке Ільїнове вангування: «Ми приймемо нашу свободу й наші закони з рук російського патріота, що приведе Росію до спасіння... Він вирішуватиме, кому страждати тепер, щоб у майбутньому всім стало краще... Росіяни вклякнуть перед живим органом Росії, інструментом самоспасіння»...

В Україні прочитали «Шлях до несвободи» не одразу. Уперше український переклад вийшов 2020-го. За два роки наклад розійшовся, і 2022-го «Човен» повторив тираж; тепер книжка стала лавреатом рейтингу. Цьогоріч додруковано ще півтори тисячі примірників.

«Плинні ідеології» і стартували тріумфально: у рік виходу здобулися на рейтингове лавреатство та отримали інтегральну премію «Нонфікшн». А щойно з’явилося видання, що також заповідається на помітний резонанс: «За Ідентичність і Незалежність. Війна Росії проти України: історичні передумови, геополітичні паралелі» (К.: Кліо). Там, зокрема, приміщено цикл статей історикині Лариси Якубової, де також проаналізовано вплив Ільїнської отрути на теперішній Крємль. І зроблено це, як на мене, часом глибше, ніж в американського вченого.