Знайти і покарати. Як галичанин Симон Візенталь переслідував фашистських катів

Хочу представити абсолютно унікальну людину.

У світі не знайдеться генералісимуса, маршала, державного діяча, які б мали стільки найвищих нагород різних країн, ніж ця людина — командор Ордена Вільгельма (Нідерланди), командор Почесного Ордена Італійської республіки, Герой Франції, кавалер Ордена Почесного легіону, володар Золотої медалі Конгресу США, Золотої медалі Єрусалима, найвищої відзнаки королеви — Ордена Британської імперії, а також найвищих нагород Австрії, Чехії, Канади. Ім’я цієї людини — Симон Візенталь.

Перша світова

Восени кожного року українське місто Умань перетворюється на центр світового юдаїзму: з найвіддаленіших куточків світу сюди з’їжджаються єврейські ортодокси-хасиди, аби вклонитися своєму духовному наставнику (цадику) Нахману, який похований в Умані, і водночас зустріти Рош-га-Шана — єврейський новий рік.

І мало хто з хасидів знає, що, окрім Умані, є в Україні ще один центр хасидизму — місто Бучач, що на Тернопільщині. Хасидизм як течія виник тут у 1878 році і дав світу багато правовірних юдеїв. Тож не дивно, що один зі старожилів Бучача — Ошер Візенталь — хотів бачити свого сина Симона набожним хасидом. Ошер був комерсантом, злиднів не знав, мав у синагозі своє крісло, яке ніхто не мав права займати.

Коли Симону виповнилося сім років, Ошер віддав його у хедер — школу для хлопчиків, а у вільний час навчав сина догматів хасидизму. І дуже швидко помітив, що Симону це нецікаво. Посилаючись на те, що головні книги юдеїв — Талмуд та Тора — написані староєврейською мовою, яку важко засвоїти, Симон відверто нехтував батьковими уроками.

Десь далеко від Бучача розпочалася Перша світова війна, але дуже скоро саме тут, неподалік Бучача, армія генерала Брусилова прорвала потужні укріплення австро-німецьких військ. Російська преса із захватом висвітлювала «ратний путь доблєстного воінства», не звертаючи жодної уваги на такі «дрібниці», як єврейські погроми.

«Славноє воінство», яке через два роки становитиме кістяк російських білогвардійських армій, вривалося у єврейські обійстя, вигрібаючи геть усе — гроші, харчі, цінності. А тих, хто чинив спротив, розстрілювали. Та й то ще не все: російські бомби зруйнували бучацьку святиню — синагогу. Відчаю старшого Ошера не було меж, а Симон, із жахом дивлячись на руїни, обрав собі фах: він стане будівничим, а найперше — побудує в Бучачі нову синагогу, ще величнішу.

Рятуючись від погромів, Ошер Візенталь, заможна людина, переїздить до Львова. На вулиці Братів Міхновських, неподалік синагоги «Цорі Гілод», купує квартиру, де й оселяється разом з родиною. У житті Симона розпочинається благословенна мирна пора, та от біда: старший Ошер несподівано гине під Станіславом, куди прибув за наказом львівських ополченців. А Симона як сина загиблого патріота приймають у гімназію, де він навчається з дітьми українців, поляків, заможних євреїв.

На відміну від росії, де євреям забороняли жити у санкт-петербурзі й москві, а в інших великих містах відводили так звану «межу осілості», обмежуючи прийом єврейської молоді до вищих навчальних закладів, Галичина зрівняла у правах євреїв з українцями й поляками.

Тож, успішно закінчивши гімназію, Симон без проблем вступив до такого престижного навчального закладу, як Львівська політехніка. Значно пізніше в одній із книг спогадів Симон Візенталь зазначить: «Здавна центром галицького єврейства був Львів: там жило 150 тисяч євреїв, або 32 відсотки всього населення міста.

Часто на його вулицях можна було побачити як світських, так і ортодоксальних євреїв, які не цуралися свого походження, бо якщо узяти по Галичині в цілому, то 1 тисяча 150 найвідоміших лікарів, 43 відсотки зубних техніків і 45 відсотків медичних сестер, до того ж 41 відсоток працівників культури, були євреями. Додам до цього, що у Галичині 2 тисячі 200 юристів плідно займалися адвокатською практикою».

І невипадково саме великий галичанин Іван Франко подарував світові епічну поему «Мойсей», яка оспівала законодавця і вождя єврейського народу. «Цей епохальний твір, — пише Візенталь, — збурив українську національну духовність, бо Україна, розшматована між двома імперіями, особливо гостро відчувала своє бездержавне становище і мріяла про свого Мойсея, натхненного мудрістю і силою волі».

Друга світова

Першого вересня 1939 року німецькі війська вторглися у Польщу і завдяки узятому на озброєння «бліцкригу» (блискавичній війні) швидко окупували її. І тут же військові оглядачі низки європейських країн звернули увагу на те, що німецькі війська старанно оминали землі заходу України, на яких проживало 13 мільйонів людей і які називалися Галичина.

Не знаючи ані суті, ані змісту втаємниченого Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною, всі в Європі, як-то кажуть, губилися у здогадках. Та дуже скоро все стало зрозумілим: 17 вересня того ж таки 1939 року на землі Галичини у кількості 600 тисяч солдатів ступила червона армія, і вже за п’ять днів — 22 вересня — увійшла у Львів. Ентузіазм і радість багатьох львів’ян були зрозумілі: польське населення отримало прихисток від німецької навали, українське плекало надію на створення власної держави (цю ідею польська влада агресивно відкидала), а єврейське було врятовано від остаточного знищення у полум’ї Голокосту.

Разом з багатьма радів і Симон Візенталь, який щойно закінчив Львівську політехніку за фахом «архітектура». Перші кроки нової влади були обнадійливі: уряд України ухвалив постанову про перейменування університету Яна Казимежа на Львівський державний університет імені Івана Франка. Це означало, що давній бастіон польської культури тепер стане оплотом культури української, і запанує тут українська мова. Із цього розпочалася українізація й усіх інших закладів освіти: вже за рік половина початкових шкіл на Галичині стали українські.

Та дуже скоро «совіти», як їх тут називали, поміняли шило на мило: замість польської всюди почали запроваджувати російську, а тим, хто чинив спротив насильницькому зросійщенню, клеїли «знаменитий» термін — «український націоналіст». А це не що інше, як «антирадянська діяльність», під яку підвели статтю 58 КК СРСР — полювання на «націоналістів» розпочалося...

Хапали всіх, тисячі людей без суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли в холодні товарні вагони й вивозили до Сибіру, Далекого Сходу, Північного Казахстану. Ці справді стахановські темпи призвели до того, що за короткий час було депортовано 1 мільйон 300 тисяч осіб, тобто 10 відсотків усього населення заходу України.

І якщо радянські чекісти об’єктом знущань зробили ні в чому не винних українців, то німецькі фашисти, які увійшли у Львів 30 червня 1941 року, накинулися на так само безвинних євреїв, і смертельні постріли загриміли по всьому Львову.

Коли ж почали розстрілювати жінок, старих і навіть дітей, своє вагоме слово сказало галицьке духовенство: митрополит Андрей Шептицький, кардинал Йосип Сліпий, отець Омелян Ковч. 1 липня 1941 року митрополит Андрей Шептицький звернувся з Пастирським посланням до рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, у якому зазначав: «Ми очікували від вашої держави мудрості, справедливості й таких розпоряджень, які врахують потреби усіх громадян нашого краю, без розрізнення їхнього віросповідання та національності».

Не чекаючи відповіді від головного есесівця рейху, митрополит, його брат Климентій та ігуменя Джозефа сховали у монастирях понад 100 єврейських дітей, а також рабинів Кагане, Хамейдеса, Левіна. Усім дітям видали підроблені свідоцтва про хрещення, змінивши їхні імена на українські.

Віддаючи належне своєму рятівникові, рабин Давид Кагане, ставши по війні головним військовим капеланом Ізраїлю, в день проголошення Держави Ізраїль (травень 1948 року) так говорив про нього з трибуни кнесету (парламенту): «Я присягаюся на цій Біблії, що граф Шептицький був одним з найвидатніших гуманістів в історії людства і найкращим другом, якого коли-небудь знали євреї. Я сказав так не тому, що він врятував мою дружину, мою дитину і мене, а тому, що фактично він організував порятунок від неминучої загибелі для сотень євреїв. Мій Боже, я прошу тебе прославити митрополита Андрея Шептицького на землі як одного з твоїх святих».

...Третього липня 1941 року Симона Візенталя заарештували просто на вулиці. Його кинули в бортову вантажівку й привезли у в’язницю «Бригадки». Тішив себе тим, що не розстріляли на місці, а завезли до тюрми. Але й тут без упину гриміли постріли.

Він підготувався було до неминучої смерті, та з Берліна надійшов наказ: працездатних чоловіків-євреїв не розстрілювати, а використовувати на важких роботах. І він потрапив до Янівського концтабору, на який у Львові перетворили вулицю Янівську. За короткий час сюди звезли 11 тисяч євреїв, тож на табірному майдані, названому «долиною смерті», з ранку й до ночі було чутно кулеметні черги.

Зважаючи на те, що євреїв звозили безперервним потоком і концтабір скоро переповнився, комендант Львова генерал-лейтенант Карл Ляш наказав, аби євреїв з вулиці переселили в окремий квартал, так зване гетто. Його розташували вздовж залізничної колії Львів–Тернопіль, де раніше мешкала місцева біднота (25 тисяч осіб), а зараз цей район мав прийняти 136 тисяч євреїв.

Переселення розпочалося 25 листопада 1941 року. Разом з усіма сюди потрапив і Симон Візенталь. Щодо перебування у гетто він згадував: «У невеличкій кімнаті на першому поверсі, яку німці перетворили на камеру, просто на підлозі нас сиділо 60 чоловіків. З холодних бараків до нас час від часу заганяли жінок та дітей, аби зігрілися. Якщо й були у нас якісь крихти хліба, ми віддавали їх дітям. Їсти не було чого, ми були приречені на голодну смерть. Вбиральня була надворі, і то було єдине місце, куди ходити не забороняли».

І саме там, біля вбиральні, Симон раптом почув обережний шепіт: «Пане, пане, ловіть...» Тут же якийсь згорток перелетів через колючий дріт, впав на землю. Ховаючись від ліхтаря, Симон розірвав пакунок — і мало не знепритомнів: там були кілька теплих картоплин, окраєць хліба, два яйця — нечувана, забута розкіш... Надалі з настанням темряви Симон приходив сюди з тими, хто міг ходити, — і якісь люди кидали їм рятівні згортки.

Невдовзі підмога містян набрала помітних обертів, тож комендант Львова наказав розклеїти оголошення такого змісту: «На жаль, мешканці Львова й околиць продовжують допомагати євреям, чим роблять зле громаді й собі своїм нехтуванням вимог німецької окупаційної влади.

Вдаючись до партизанських методів, населення Львівщини постачає у єврейське гетто всі види харчових продуктів, причому в необмеженій кількості. Цивільне населення треба відрізати від євреїв, відлучити від звички допомагати євреям. Тих же, хто не виконає даний наказ, чекає суворе покарання».

Погрози, проте, не мали успіху: нехтуючи ними, львів’яни настійливо допомагали своїм учорашнім сусідам. Зважаючи на це, окупанти вирішили розформувати гетто.

А оскільки поруч була залізнична станція, євреїв почали розвозити по концтаборах із засобами масового знищення — крематоріями, газом «циклон» тощо. Візенталя перекидають з однієї катівні в іншу: Освенцим, Треблінка, Собібор, Білосток, Белжец (Польща) і, нарешті, Маутхаузен (Австрія), який у травні 1945 року звільнили американські союзні війська. Маючи зріст  1,8 метра, Симон на момент звільнення важив 44 кілограми. Не краще виглядали й інші бранці.

Перебуваючи в американському військовому лазареті, Візенталь зробив запис по свіжих слідах: «Ті, що вціліли в Освенцимі, Маутхаузені, інших таборах смерті, не могли уявити, що десь є життя без газових камер і крематоріїв. Навіть звістка про капітуляцію німців не викликала у таборах смерті бурхливої радості — ці люди розучилися радіти.

Війна скінчилася, але ніхто не знав, що робити далі, куди податися. Варшава? Львів? Відень? Дороги на них забиті потоками біженців, а якщо навіть дістатися туди — який сенс? Замість помешкань — руїни, мати, батько, сестри — усі загинули... Німців не стало, але кому в цьому світі потрібні вони — живі кістяки, усі у важкому душевному стані».

Початок

Симон Візенталь ніколи не перетинався з американцями, не знав способу їхнього життя й мислення, звичок і манер. Знав лише, що люди вони діловиті, справ на потім не відкладають. І справді, його побратими по конц­таборах іще нетвердо стояли на ногах, а сюди, в американську зону окупації, прибули двоє людей.

Стояло тепле літо, усіх вивели на подвір’я, розсадили просто на траві. Один із прибулих, що був у цивільному, мовив, звертаючись до них: «Мене звати Роберт Джексон, президент Гаррі Трумен призначив мене головним обвинувачем від США на Міжнародному військовому трибуналі. Поруч зі мною сержант Джон Вудд, який очолить групу з виконання вироку.

Річ у тім, що у нашій зоні опинилися всі ватажки Третього рейху, крім тих, хто покінчив життя самогубством. Усі вони заарештовані і, згідно з рішеннями Тегеранської та Ялтинської зустрічей «Великої трійки», мають постати перед судом.

Разом з ними до нас потрапили тисячі тонн нацистської документації, в тому числі й секретної, тисячі кілометрів кіноматеріалів, безліч світлин, які навіть неможливо порахувати. Але усе це не може замінити свідчень людей, які на собі відчули весь жах нацистських злочинів і могли б дати суду особисті свідчення. Тому й звертаюся до вас, джентльмени: хто може виступити в суді як свідок?». Перший підняв руку Симон Візенталь.

20 листопада 1945 року в Нюрнберзькому палаці юстиції під головуванням лорд-судді Джеффрі Лоуренса (Велика Британія) розпочалося засідання Міжнародного військового трибуналу. А вже наступного дня у смугастій робі в’язень конц­табору Візенталь увійшов до зали суду. Усі підвелися немов по команді. Секретар суду англієць Норман Біркетт представив його суду і надав слово.

Візенталь сказав: «Панове судді, перед вами людина, яка пройшла жахи дванадцяти нацистських концтаборів — два-над-ця-ти! І лише диво зберегло мені життя. Нелюди, яких ми бачимо на лаві підсудних, не залишали шансів на життя жодній єврейській дитині, жодній жінці, жодній людині.

Усі народи зазнали важких втрат у війні, що її розв’язали фашисти, та лише євреї втратили третину свого народу. Їм довелося вмерти лише за те, що належали до древнього народу, який залишив людству гуманістичні заповіді «не убий», «полюби ближнього свого, як самого себе»...

31 серпня 1946 року Суд Народів виніс суворий вердикт, засудивши найближчих соратників Гітлера до смертної кари. Американський сержант Джон Вудд виконав вирок суду.

«Старі знайомі»

Після перемоги дихати в Європі стало легше. Оговтавшись від кривавих подій, країни європейського континенту починали нормальне життя. Та у Симона Візенталя на душі було неспокійно: так, у Нюрнберзі покінчили з «великою рибою», а скільки ж розлетілося по світу цих гауляйтерів, штурбанфюрерів, штандартенфюрерів, комендантів, наглядачів... То де ж вона, та структура, яка ловитиме усіх цих катів, що перефарбувалися, причаїлися, залягли на дно? І раптом сам собі відповів: цією структурою станеш ти, Симоне.

Прийнявши таке рішення, він зустрівся з прокурором Робертом Джексоном, знайомим по Нюрнберзькому процесу, і той відповів однозначно: «Можете розраховувати на мою допомогу».

Невдовзі у місті Лінц, поблизу Відня, відкрився невеликий офіс із дещо загадковою вивіскою «Центр єврейської документації». Місто Лінц було обрано невипадково: тут, на вулиці Еріхштрассе, збереглася народна школа Фішльхам, куди 1895 року мати привела шестирічного Адольфа Шикльгрубера. І це було глибоко символічно: навпроти школи, звідки пішов у світ майбутній Гітлер, аби вбивати, вбивати, вбивати, розташувалася установа, яка буде виловлювати і віддавати під суд вихованих ним убивць.

А розпочати Візенталь вирішив з рідного йому Львова. Уже й сліду не залишилося від Янівського концтабору, розібрали й гетто, але знайшлися дивом уцілілі євреї, яких врятували небайдужі українці. Візенталь зустрівся з кожним із них, й вони по свіжих слідах назвали концтабірних катів: генерал-губернатор Франк, генерали СС Ренц, Раш, Роткірх, Ляш, Вехтер, Катцман, начальники жандармерії Ульріх, Шенгард, офіцери орткомендатури Манфред, Сіллер, Фішер, Моценбергер, Гжимек, Вільгауз, Варцок. За два роки окупації Галичини вони спалили в полум’ї Голокосту 700 тисяч євреїв.

І тут за справу взялися американці. Спираючись на передані Візенталем дані, вони без проблем встановили адреси львівських катів, які, як з’ясувалося, покладаючись на «гуманістичні» закони повоєнної німецької Феміди, перебували собі спокійно на теренах Німеччини. І тоді за наказом прокурора Роберта Джексона озброєні загони «мілітер поліс» — американської військової поліції — заарештували кожного з них і відправили у тюрму Шпандау.

І от у Штутгарті, у Палаці правосуддя, де колись судили вони, тепер судять їх. Аргументи захисту зводяться до того, що люди ці — лише слухняні солдати, вони присягалися фюреру, а оскільки справжні винуватці Голокосту страчені у Нюрнберзі, то ті, що лише виконували накази, заслуговують на пом’якшений вирок. У підсумку лише двоє були засу­джені до 10 років ув’язнення, решту кинули за ґрати на термін від 2 до 6 років.
Але перший крок Візенталем був зроблений.

Щоденник Анни Франк

12 червня 1942 року голландський єврей Отто Франк розмірковував над тим, що подарувати доньці, якій того дня виповнилося 13 років. Час був суворий, про якісь ласощі годі було й думати. Раптом у якійсь шухляді він знайшов шкільний зошит з написом «Щоденник». І Отто вручив його своїй Анні зі словами: «Вчися, доню, спостерігати за природою, занотовуй, коли цвітуть дерева, розпускаються квіти, прилітають птахи...»

Анна з вдячністю взяла зошит і того ж дня зробила перший запис: «Ми живемо у постійному страху. Нам наказано носити жовту зірку, заборонено їздити у трамваях, хліба продають усе менше і менше. Після восьмої вечора нам заборонено не лише виходити на вулицю, для нас закриті сади і сквери, сидіти можна тільки на власному балконі. Ми майже не спимо, усіх нас переслідують жахи».

А коли Отто Франк отримав повістку, яка приписувала йому разом з родиною з’явитися на збірний пункт, аби виїхати в «інше місце», Анна занотувала: «Ми неймовірно злякалися й вирішили тікати. Січе проливна злива, але ми з важкими сумками, у які накидали усе, що було під рукою, біжимо щосили. Повз нас проходять порожні трамваї, але нам вони не відчиняють дверей. Люди дивляться на нас здивовано, а коли бачать наші жовті зірки, розуміють усе».

За радянських часів «Щоденник Анни Франк» не видавався жодного разу.
Лише — у незалежній Україні 1999 року видавництво «Сфера»
надрукувало його українською мовою.

І раптом — спасіння! Якийсь добрий чоловік вихопив у Анни та її матері важкі речі і вказав, куди треба бігти, — у глухому дворі стояла покинута військова казарма. Сюди він і завів утікачів, на вхідні двері навісив замок, написав голландською і німецькою «аварійне приміщення». Він і надалі під покровом темряви приводив сюди переполохані єврейські родини, а коли їхня скорботна хода припинилася, дав зрозуміти, що більше тут нікого не буде.
Неймовірно, але факт: отак гуртом вони прожили 25 місяців! Анна Франк знала своїх несподіваних сусідів, разом з їхніми дітьми ходила до школи.

А потім сталося лихо: вівчарка, яка входила до складу випадкового німецького патруля, почала несамовито гавкати — німці увірвалися в приміщення...

У Голландії не було пристроїв для масових страт, тому тих, хто переховувався, почали по черзі відправляти до концтабору Освенцим. Анна Франк методично фіксує це:
«6.07.1944. Сьогодні вивели Германа ван Пельса, його брата Петера й дружину Августу ван Пельс.
11.07.1944. Заарештували й вивели всю родину Альберта Дуселя.
18.07.1944. Поспіхом вивели родину Віктора Куглера.
25.07.1944. Сьогодні забрали родину Іогеннеса Кляймана і його самого...»

А 4 серпня кривавого 1944 року прийшли по Анну і її сестру Марго. Відчуваючи, що це кінець, Анна притисла до себе шкільний портфель, у якому зберігала щоденник. Та оберштурмфюрер Зільбербауер гучно запитав у неї:
— Що у портфелі?
— Папери, — тихо відповіла Анна.

Есесівець із силою вихопив портфель. Усе, що було там, висипав на підлогу — йому потрібна була тека, аби покласти туди ювелірні вироби, які нелюди позривали з єврейських жінок.
Анну і Марго заштовхали у так званий «евакуаційний транспорт», а по суті — в холодний товарний вагон, не даючи ані їжі, ані води, привезли у конц­табір Берген-Бельзен, що у Німеччині. Від нелюдських умов обидві захворіли там на тиф і у березні 1945 року померли...

Та яким же був подив Симона Візенталя, коли у його Центр документації завітали дві виснажені жінки, Міп Гіс та Елізабет Воскейл, які випадково натрапили на «Щоденник» Анни Франк і врятували його від знищення.

1947 року у Відні вперше зібрався Всесвітній конгрес прихильників миру. За завданням Візенталя «Щоденник» Анни Франк було перекладено європейськими мовами. А сам Візенталь тим часом прибув до Голландії, де по гарячих слідах зібрав докази злочинів й імена тих, хто їх вчиняв.

У особистому зверненні до канцлера Німеччини Конрада Аденауера Візенталь пише: «Відповідно до рішення Нюрнберзького трибуналу 16 жовтня 1946 року був страчений рейсхкомісар Нідерландів Артур Зейс-Інкварт. Нікому в Нідерландах і в Європі не зрозуміло, чому й досі не заарештовані й не покарані такі поплічники Інкварта, як Герман Конріг, Клаус Барб’є, Ганс Айзеле, Карл Зільбербауер. При цьому надаю неспростовні докази того, що руки цих катів густо закривавлені, на їхньому рахунку тисячі й тисячі по-звірячому замордованих єврейських жінок, дітей, літніх людей з різних міст Нідерландів».

У листі-відповіді Аденауер запевнив, мовляв, «названі вами особи будуть заарештовані й постануть перед німецьким правосуддям».

Але «німецьке правосуддя», як з’ясувалося, не що інше, ніж мильна бульбашка: слухання відбувалися заочно, захист висунув уже знайому зачіпку — солдати рейху «лише» виконували накази згори, бо присягали на вірність фатерланду, якому були вірні до кінця. Усі підсудні відбулися формальним покаранням, лише найкривавіший кат Зільбербауер отримав... три роки арешту.

Візенталь дав собі слово: більше до так званого «німецького правосуддя» він не звертатиметься.

Ще один Адольф

19 вересня 1941 року німецькі війська окупували Київ, а вже 29-го у Бабиному Яру, передмісті Києва, почали розстрілювати євреїв, українців та інших бранців, установивши небачений кривавий «рекорд» — за два дні було знищено 37 тисяч (!) єврейських жінок, дітей, літніх людей.

Сам Гіммлер заявив, що «акція була проведена блискавично й ґрунтовно», і висловив подяку не тим, хто стріляв з розпечених кулеметів, а начальнику управління з єврейських справ свого відомства Адольфу Ейхману. Він напередодні жахливих подій особисто прибув до Києва, зібрав найвищих чинів СС та жандармерії — Еріха Ебергарда, Пауля фон Радомскі, Пауля Блобеля — і проконсультував їх так, що сам Гіммлер визнав акцію «успішною».

Розшукати Ейхмана, схопити його, віддати під суд стало заповітним завданням Симона Візенталя. Він знав, що тисячі військових злочинців втекли до країн Латинської Америки, розчинилися там, перефарбувалися, змінили зовнішність і почувалися безпечно. Врахував Візенталь і те, що й бранці концтаборів після визволення також розлетілися по білому світу, в тому числі й до Латинської Америки.

І от одного разу до Центру документації (вже у Відні) увійшов юнак, який повідомив, що прилетів до Візенталя за дорученням свого діда Лотара Германа, який як досвідчений інженер працював у філії концерну «Мерседес-Бенц» у Буенос-Айресі. Раптом у них з’явився нормувальник на ім’я Рікардо Клементо. Лотар Герман ствер­джував, що це не хто інший, як Адольф Ейхман, з яким, на біду, стикалися всі євреї Німеччини.

Не зволікаючи, Візенталь прилетів до Ізраїлю, де його прийняв прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон. Той також не гаяв часу і скликав нараду керівників Моссаду (зовнішня розвідка) та ЦАХАЛу (збройні сили), яким наказав вивезти Ейхмана з Аргентини та доставити в Ізраїль. До групи захоплення увійшли досвідчені спецпризначенці Іссер Харель, Тув’я Фрідман, Рафі Ейтан від Моссаду, Бен Натан та Цві Ахароні від ЦАХАЛу, які негайно вилетіли до Буенос-Айреса.

...Того дня аргентинці гучно відзначали обрання президентом своєї країни Артуро Фрондісі: усюди столицею ходили вуличні музики, а містяни кидали їм дрібні гроші або виносили щось їстівне. Не залишився без уваги й котедж Рікардо Клементо: скрипалі виводили чарівні мелодії Альбеніса, а коли Рікардо підійшов до хвіртки, до нього наблизився старий із бубном (Лотар Герман), узяв милостиню й на знак подяки зняв кашкет, що означало — це він, Ейхман.

Дужі Харель і Фрідман тут же підбігли, притисли Адольфу Ейхману до обличчя тканину, просочену хлороформом, — той упав як підкошений. Ейтан і Натан відкрили футляр від контрабаса, вклали туди Ейхмана й усі разом довго несли важкий «інструмент». А на аеродромі трохи осторонь стояв літак з червоним хрестом і написом «санітарний». Невдовзі всі благополучно приземлилися в аеропорту Тель-Авіва.

І от повчальний урок історії: свою кар’єру Ейхман розпочинав з того, що знищував євреїв, а закінчив тим, що євреї знищили його. Це сталося 1 червня 1962 року за вироком Вищого суду Ізраїлю.

Статистика від Візенталя

У Центрі єврейської документації, який уро­дженець Бучача очолював усі повоєнні роки, налічувалися імена 22,5 тисячі воєнних злочинців. На 6 тисяч із них було зібрано неспростовні досьє з фотодокументами та свідченнями очевидців, які вціліли. 1 тис. 100 катів і вбивць було передано органам правосуддя різних країн.

І ще. У Радянському Союзі «Щоденник Анни Франк» не видавався жодного разу. Лише у незалежній Україні з нагоди 70-річчя Анни Франк (1999 рік) видавництво «Сфера» надрукувало «Щоденник» українською мовою. У передньому слові видавці зазначили: «Цей голос ніколи не лунав українською. Ніколи. Можливо, саме тому так гостро вражають нас рядки простої дівчинки з Голландії — щоб дівчатка України ніколи не перетворювалися на жменьки безіменного попелу».