Китай як темний бік місяця: книжки-антидоти супроти відбілювання «успішного комунізму»

Ще два роки тому в нашому публічному просторі не бракувало радісних ідіотів, з політиками і чиновниками включно, які закликали «вчитися у Китаю».

Мовляв, не варто зважати на тамтешню ідеологію — взоруймо на дивовижний економічний бум.

Коли з початком широкомасштабної війни стало ясно, на чиєму боці Китай, українсько-китайські посіпаки принишкли.

Навряд чи вони прозріли — просто витверезилася їхня авдиторія, перестала жваво клювати на маячню.

Аж ось знову: щойно поговорили телефоном Зе і Сі, залунали старі пісні про «комунізм із людським обличчям». Утім цього разу реакція була короткою і кволою. Можливо, через те, що у досі практично порожній ніші популярного китаєзнавства з’явилися вартісні книжки, які відбивають реальний, а не піарівський Китай.

Одна з таких книжок-антидотів супроти відбілювання «успішного комунізму» належить науковцеві з Ванкуверського університету Даррену Байлеру: «У таборах високих технологій» (К.: Лабораторія, 2022). Байлер досліджує колоніальну політику Китаю, найбільша з тих колоній — величезний автономний район Сіньдзянь, населений уйгурами та казахами.

В іншій книжці, про яку сьогодні також йтиметься, — британського журналіста Роба Ґіффорда «Китайський шлях» (Х.: Віват, 2020) — яскраво окреслено розміри цієї колонії: «Сіньдзянь (у перекладі «Новий кордон») за розміром як Каліфорнія, Техас, Монтана та Колорадо разом (або, якщо завгодно, Британія, Франція, Німеччина та Іспанія)».

Мусульманську державу уйгурів Китай захопив іще в середині ХVІІІ століття, проте до середини ХХ століття то був фактично номінальний протекторат — поки до влади не прийшов Мао.

«До 1949 року не було зрозуміло, чи стане цей район республікою Східний Туркестан у складі СССР, чи уйгурські та казахські землі, що перебували в імперських межах династії Цін, перетворяться на колонію Народної республіки. У 1949-му Сталін і керівники Компартії Китаю дійшли згоди, що район «займе» Китай», — дає довідку Байлер.

Колонізація відбувалася за добре відомим з історії України шаблоном: «У 1950-х китайська влада завезла на ці землі кілька мільйонів колишніх солдатів: ті мали працювати фермерами в межах військових поселень». Водночас депортували «ненадійних» автохтонів.

У 1990-ті, коли в Сіньдзяні знайшли значні поклади нафти і газу, колоніальний тиск різко підвищився, що призвело до низки масових протестів і відкритих повстань. Тоді на уйгурських землях вибудували власний ҐУЛАҐ — «цілий архіпелаг із більш як трьохсот таборів» (замість тайги тут найбільша піщана пустеля світу Такла-Макан).

Державна пропаганда увімкнула генератор ненависти: «Медіа почали порівнювати уйгурів та казахів, яких нарекли екстремістами, з отруйними зміями і смертоносними комахами, яких треба винищити».

Ця кампанія «нормалізації людської жорстокости», як і подібна в сучасній Росії, виявилася вельми ефективною — серед звичайних китайців аж надто поширеною є така інтенція щодо півтора мільйона ув’язнених уйгурів: «Якби ви були людьми, то сюди не потрапили б». Справно діє і такий адмінзахід, як «винагорода у 300 доларів за кожного виданого «екстреміста, терориста чи сепаратиста».

Те, що коїться у концтаборах Сіньдзяню, нам також добре відомо — бодай із книжки Станіслава Асєєва про таємну донецьку в’язницю «Ізоляція»: регулярні побиття, знущання, обмеження (приміром, фразу «виносити з колективної камери відро з нечистотами дозволяли тільки раз на тиждень» можна знайти що у спогадах про «денеерівську» тюрму, а що про якусь сіндзяньську. І там, і там в’язні «перестали помічати постійний голод. Перестали думати про далеке майбутнє і пригадувати минуле».

Чимало разючих паралелей і зі світом роману Орвелла «1984»: каральна кампанія має знущальну назву «Перетворення через освіту». Зазвичай ув’язненим сіньдзянцям чи не весь день «доводиться стояти або сидіти на пластмасових табуретках і дивитися «перевиховні» програми по телевізору... рухатися не можна». А потім ще й писати «звіти про думки».

Далі ж починається найцікавіше: тих психологічно зламаних в’язнів, чиї «звіти» визнають задовільними, продають у рабство китайським підприємцям, які платять умовно звільненим третину від встановленої державою мінімальної зарплатні.

Якщо протестуватимеш або й захочеш звільнитися — все закінчиться поверненням до тюремного табору. Так економіка отримує «нескінченний витратний матеріал». Це один з китів, на якому тримається сучасне «китайське диво».

Так здійснювалася і совєтська індустріалізація, досягненнями якої нас до недавнього часу примушували гордитися всілякі мураєви-рабіновичі. Совєтські воєнні успіхи під час Другої світової війни визначаються не лише гігантським мобілізаційним ресурсом і не тільки захмарним військовим лендлізом Заходу, а значною мірою рабською працею в’язнів ҐУЛАҐу.

Короткостроковий ефект від масованого залучення примусової праці — занадто ефективний. Росіяни вже зараз удвічі збільшили випуск крилатих ракет, а що буде, коли введуть воєнний стан, який передбачає загальний примус до праці й розгортання мережі трудових таборів для всіляких ухилянтів?

Це, схоже, більший виклик, аніж теоретична можливість використання Москвою ядерної зброї — проти цього у Заходу є контраргументи, а як протидіяти режиму воєнного стану? Ми розуміємо, що цю гру на випередження можна виграти лише негайними та надмірними постачаннями нам високоякісної зброї задля швидкої перемоги на фронтах.

А чи розуміють там, що розгортання росіянами «рабського ресурсу» означає справжню ескалацію глобального конфлікту? Чи не кусатимуть лікті, згадуючи свої жарти: ми, мовляв, не Amazon, щоби постачати вам усе замовлене...

Повищий абзац написав не заради мудрування, а задля унаочнення ефекту гарної книжки, яка описує нібито далекий Китай та водночас провокує розуміння сучасних українських проблем.

Сіньдзянь, звісно, не весь Китай (а проте — шоста його частина). Але що твориться там — повільно розповзається усією країною. Ще 2009 року в Китаї заборонено всі некитайські соц­мережі й відвідування іноземних сайтів прирівнюється до планування терористичного акту.

З приходом до влади Сі (2013 р.) місцеві ІТ-компанії «перетворили смартфони на пристрої стеження», а населення — на набір даних. Полігоном стала територія уйгурів, де «зручні смартфони перетворилися на катастрофу», продукуючи «всеосяжний страх і крайню вразливість».

Росіяни вже запозичили ці технології й запровадили процес е-мобілізації, від якої власник смартфона ухилитися практично не може. А ще мені якось потрапила на очі вельми тривожна інформація про консультаційну участь китайських фахівців в українському проєкті «Держава у смартфоні», і зокрема у розробці застосунку «Дія».

Даррен Байлер здійснив наукове дослідження та на письмі «поєднав світи соціології та літературного нонфікшну». І в нього це добре вийшло.

Роб Ґіффорд сім років був спеціальним кореспондентом у Пекіні від Національного громадського радіо (конкурент ВВС). Він також заторкує колоніальну політику Китаю: «Китай — це остання велика імперія. Решта: Британська, Французька, Османська, СССР — відійшли у минуле».

Щоправда, щодо СССР він помиляється: його реінкарнація під назвою рф аж ніяк не позбулася імперських амбіцій, там досі перебуває чимало колоній, а за найбільшу зі втрачених росія розпочала війну. І Уйгурський автономний район для Китаю — як ласа для росії Україна: у Сіньдзяні добувають близько 20% китайського газу й нафти, відсоток покладів вугілля ще вищий. Також тут вирощують чверть світового врожаю бавовни та помідорів.

Як журналіст Ґіффорд полюбляє неконвенційні означення: сучасну китайську політичну систему він називає лєнінізм-корпоративізмом, а нову національну ідею — культом амбіцій (радісних ідіотів, з яких я почав, він іменує пандолюбами).

Утім з контексту випливає, що корпоративізм — це звичайно-всеохопна на Сході корупція: «Якщо у Сполучених Штатах людині потрібні гроші, щоб дістати владу, у Китаї влада потрібна, щоб заробити гроші».

У цій книжці, як і в попередньо оглянутій, багато інтерв’ю з китайськими громадянами. Один зі співрозмовників говорить: «Усі династії однакові. Спочатку все добре, потім починається корупція». Інший, більш освічений, каже: «Якщо твоя доля з року в рік покращується хоч трохи, як тут не змиритися з корупцією?». Здається, це також точна технологічна формула початкового зміцнення влади Путіна.

Читаючи Ґіффорда, неоднораз ловиш себе на асоціаціях з росією. От наприклад: «Після масового вбивства студентів на площі Тяньаньмень 1989 року лідери комуністичної партії уклали з народом Китаю неписану, навіть невимовлену угоду: робіть, що хочете, але в політику не втручайтесь... Тісну клітку, у якій тримали китайський народ, змінили на оранжерею». Це ж напрочуд адекватна характеристика курсу крємля після придушення протестів на Болотній площі (2011 р.)!

Найбільш упосліджена соціальна верства нинішнього Китаю — селяни. Заробітки в них — як у змушених працювати за безцінь уйгурів. Через те «до великих міст по всій території Китаю вже вирушило на заробітки приблизно 150 або й 200 мільйонів колишніх селян».

В іншій системі координат це виглядає так: «У Сполучених Штатах лише дев’ять міст-мільйонників. У Китаї їх сорок одне». Це другий кит, на якому тримається оте «китайське економічне диво», яким намагалися зачарувати й українців. Третій кит — це старий большевітскій керований неп на новий китайський лад.

Інакше кажучи, сучасний Китай — це модернізована лєнінсько-сталінська система. Дехто тут впаде в істерику: Китай?! З його прадавньою філософією, винаходом компаса, пороху, паперу та книгодруку?! Ґіффорд на це відповідає так: «Уявіть, що сталося б, якби Захід відмовився від усієї своєї дорогоцінної спадщини: античної філософії, римського права, постулатів юдаїзму та християнства, вже не кажучи про класичну музику та інше мистецтво. Саме так вчинив Китай».

Чи не єдина традиція, що лишилася, — демонстративна розкіш чиновників: «Ауді А4» — сучасна заміна паланкіна, яка припала до смаку урядовцям». Про те саме неоднораз казав Роман Безсмертний, доводячи у своєму ютубі, що комуністичне керівництво Пекіна не має нічого спільного з тисячолітньою історією «філософського Китаю».

«Посилення Китаю являє собою загрозу для всього світу, однак його ослаблення або крах можуть мати значно драматичніші наслідки», — пише Ґіффорд. Це ті самі побоювання Заходу, що і до росії. Гіпотетичний острах паралізує реальну протидію. І чого чекати? Вже тепер абсолютизм влади в обох цих країнах сягнув апогею: «Тут науковці мають змогу ставити експерименти, неможливі на Заході через суворі етичні норми». Це і про ковід, і про «Новічок». Далі — більше: «Схоже на те, що в коротко- та середньостроковій перспективі екологічні проблеми в Китаї спричинятимуть більші проблеми для світу, ніж військова загроза з його боку».