Випробування красою: як ландшафтний архітектор-дослідник змінює містечка Чернігівщини

Ландшафтний архітектор-дослідник Людмила Кликова вміє дослухатися до знаків долі.

Завдяки своєму внутрішньому провидінню вона свого часу прийшла на роботу до Печерської лаври, потім облаштувала простір навколо НТУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», створила природну гармонію біля Святої Софії, мала купу замовлень від власників садиб багатого передмістя і, відповідно, купу регалій.

Серед останніх, наприклад, — засновник та керівник Української школи ландшафтної творчості «Оранта», співзасновник та перший президент МГО «Міжнародний союз творців ландшафтів», член Міжнародної експертної ради з ландшафтного дизайну від України в 2012 році. Але, незважаючи на фахову затребуваність у столиці, вона покинула свій успішний світ і переїхала жити до Сосниці.

Її не зрозумів ніхто — ні друзі, ні жителі селища, яке, попри гучний імідж довженківської батьківщини, втратило після адміністративної реформи статус райцентру.

Втім непохитна впевненість у тому, що доля направляє її саме до того місця, де їй належить бути, виправдалася і цього разу. Створена дизайнеркою краса вже змінила не лише зовнішній вигляд двох містечок Чернігівщини, а й консервативну психологію багатьох їхніх жителів. Виявляється, професійно облаштована клумба — це дійсно велика рушійна сила.

«Господи, дай мені те,
що я заслужила»

Моделювати простір Людмила з радістю почала б одразу після інституту, але на той час ця професія не була затребуваною. Працювала там, де траплялася робота. Але все змінила досить знакова історія. Якось злодій просто посеред вулиці вирвав у неї з рук сумку, де лежали документи.

Писати заяву до міліції не було жодного сенсу, оскільки не вірила у результат таких зусиль. Але на ранок з’явилося внутрішнє відчуття, що треба негайно побувати на місці вчорашньої пригоди. І тут сталося диво! Виявляється, з усього поцупленого в сумці на засніжене узбіччя крадій викинув лише її диплом.

«Словом, тоді мені дали добряче по голові, — каже вона. — Це був ніби наказ із неба: «Почни вже нарешті практично займатися справою, яку обрала. Створюй!».

Той знак долі був сприйнятий як конкретне керівництво до дії, тому Людмила незабаром влаштувалася начальником благоустрою до КПІ. Завдяки її старанню і майстерності велика, проте занедбана територія вишу набула красивого цивільного вигляду.

Але в не надто ситі нульові на державній службі платили ще менше, ніж зараз, тому, щоб прогодувати себе і дитину, змушена була постійно брати підробіток. Зрештою жінка так втомилася, що її охопив відчай.

Шукаючи бодай якийсь вихід, пішла до Києво-Печерської лаври, де в не менш голодні 90-ті пропрацювала п’ять років начальником науково-методичного відділу в галузі народної творчості Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури. Бажання було лише одне — отримати підказку і розуміння того, як жити далі.

«Там якраз проходила екскурсія. Я приєдналася, — пригадує вона. — І коли дійшли до поховань святих, екскурсовод каже: «Ось тут студенти моляться за добрі оцінки. Тут люди благають про міцне здоров’я. А ось тут загадують свої мрії. Я ж стою і думаю: «Господи, у мене вже й мрії закінчилися». І раптом на все тіло зійшло якесь дивне осяяння. Словами ніхто нічого не каже, але я сама прошепотіла: «Боже, дай мені те, що я заслужила».

А вранці до інституту приїхав якийсь поважний чоловік і запропонував роботу у приміському містечку «Золоті ворота», де почали зводити свої палаци столичні багатії. Отриманих гонорарів уже вистачало на життя. Для душі ж на суботнику Людмила з однодумцями взялася створювати дизайнерську красу ще й біля Святої Софії.

У неї з’явилися учні не лише в Україні, а й за кордоном, але доля знову штирхнула у бік. П’ять років тому вона зрозуміла, що далі не може жити у великому місті.

Те ж саме провидіння фактично випадково закинуло до Сосниці, у якій до того часу жодного разу не була. Хоча слово «випадково» тут не зовсім точне, оскільки пані Людмила впевнена, що завжди перебуває саме там, де мусить бути.

Бажання жити «біля річки з лісом», на щастя, підтримав чоловік Сергій, без допомоги якого їй навряд чи вдалося б реалізувати свою давню мрію.

«От мене і відправили
до правильного місця»

У Сосниці Людмилу до глибини душі вразили дві прямо протилежні реальності. З одного боку, вона побачила розкішну природу, яку ніби сам Бог створив у мить особливого творчого натхнення.

А з іншого — занепад, відсутність благоустрою і впевненість місцевих мешканців у тому, що всі ті «штуки» — щось зайве і непотрібне. «Ні, так жити не можна», — вирішила вона й за звичкою почала створювати у центрі селища великий квітник.

Реакція сосничан на красу столичної дизайнерки виявилася, м’яко кажучи, дивною. «Навіщо ти це зробила? — сичали їй услід замалим не з грубою лайкою. — Яка ще клумба? Ти що, піаритися сюди приїхала?».

Був навіть випадок, коли особливо поважний чоловік прибув до квітника, аби провести його інвентаризацію.

«Зараз я тебе виведу на чисту воду, — сказав погрозливо. — Ану давай, озвучуй назви квітів, які ти тут висадила».

Пані Людмила не розгубилася і зауважила, що кожен інвентаризатор повинен знати предмет інвентаризації, тому озвучувати нічого не буде. Той поїхав ні з чим.

Успішна киянка Людмила Кликова віддала перевагу живій природі й тепер прикрашає чернігівські містечка
дизайнерськими квітниками.

Правда, невдовзі з’явилися і таємні прихильники. Жінки самі почали приносити шанувальниці впорядкованого простору квіти зі своїх дворів, але брали з неї обіцянку, що не викаже їхніх імен. Мовляв, засміють, а то й оголосять війну.

До речі, війна тут — не порожній звук. Якісь ворожбити, скажімо, не витримали краси розкішного тюльпанового дерева, яке Людмила згодом висадила у власноруч упорядкованому парку. Бідну рослину ламали так нещадно, що довелося перенести її на більш видне місце.

З таким же завзяттям хтось трощив анімаційні стенди на дитячому майданчику, який вони з чоловіком також привели до ладу. Довелося вуличні експозиції кріпити так, аби жодна нога не звалила їх на землю.

Ще більшим тестом на сприйняття краси для жителів Сосниці став черговий ювілей Олександра Довженка. Знайти готове пристойне місце для масового святкування виявилося непросто, тому Людмила запропонувала привести до ладу місцевий центральний сквер, що носить ім’я знаменитого земляка.

«Ми вирубали тут шість старезних яблунь, у яких уже були пусті всередині і сухі стовбури, та взялися створювати фотозону, — пригадує вона. — Місцевий коваль, пан Онищенко (майстер від Бога!), виготовив з металу композицію, у якій вгадується фах режисера. Тут же по колу висадили туї і подаровані сосничанином молоді колоновидні дубки, які ще від панського дуба насіялись у нього на подвір’ї. А також кільцем розбили ще один квітник, у якому так густо і красиво все позаростало, що й полоти не треба».

Реакція сосничан укотре виявилася несподіваною. «Навіщо нам іще одна клумба, — знову бурчали вони. — Вже одна є!».

Втім новина про те, що у Сосниці щось знакове відбувається з благоустроєм, почала ширитися в регіоні, тому до селища невдовзі завітала знімальна група німецького державного телерадіоканала «Дойче Велле».

Сюжет вийшов дуже симпатичним, тому місцеві чиновники невдовзі збагнули, що активність нової землячки працює і на їхній імідж. Її роботу нарешті визнали такою, що варта підтримки.

Черговим кроком уперед стало впорядкування у соснівському заповідному лісі «Стежки здоров’я». Тут очистили від завалів старої хвої та шишок алею, а також поставили лавочки й урни, які через «старість» були прибрані з центру селища.

Новий тест на зміни знову пройшли не всі. Одні зраділи зручній локації й щиро дякували пані Людмилі за можливість не лише пройтися природою, а й цивільно посидіти, а інші вкотре накинулися зі своїм «навіщо». Мовляв, лавочки твої розкрадуть, сміття ніхто не прибиратиме і взагалі це нікому не потрібно. А коли знову приїхало телебачення, то трохи стихли.

«Може, колись і фонтан осилимо»

Розкішний бузковий садок у Сосниці з’явився завдяки відомому на всю країну вчителю хімії Олександру Віталійовичу Лисичу, якому президент на параді в Києві вручав кілька років тому нагороду.

Він привіз 30 саджанців і заклав основу локації, де тепер красується майже сто кущів. Потім руки дійшли до покинутого фонтана, який наводив глибокий сум своїми іржавими трубами і цоколем, що вже сипався і стояв мов примара. Тепер там старанням ентузіастів з’явився «Сквер закоханих».

«Може, колись і фонтан осилимо, — припускає авторка ідеї, — але поки що так».

Новина про постійні зміни у Сосниці згодом дійшла і до райцентру Корюківка. Зрештою пані Людмила прийняла запрошення від місцевого мера і взялася впорядковувати для початку центральну частину міста.

І тільки-но головна площа була готова, сюди восени минулого року «випадково» завітав з візитом президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.

«Там усе набагато страшніше, ніж ми думаємо», — поділився він своїми враженнями після поїздки, оскільки високому гостю довелося майже дві години поспіль ховатися у бомбо­сховищі від російських ракет. А якби ще й площу не впорядкували до його приїзду, то жаху, мабуть, набрався б іще більше.

Місцеві жителі дизайнерські зусилля Людмили сприйняли теж без особливого захоплення. Все якось тут стримано і похмуро. Втім невдоволення і корюківців, і сосничан вона вже розуміє.

На її думку, тут люди давно не стільки живуть, скільки виживають на мізерну зар­платню, тому не надто переймаються впорядкованістю навколишнього простору.

Але як тільки починаються зміни бодай на рівні благоустрою — щось трансформується і в більш глибокому сенсі. Це якраз той випадок, коли крапля і камінь точить.

Дивлячись на її квітники, місцеві жителі почали більше впорядковувати і свої двори. Краса поєднує і згуртовує. А згодом — зцілює! Містечко заграло яскравими фарбами. Хто не був тут довго, не втомлюється дивуватися побаченому.

«Як у нас стало гарно», — кажуть вони по приїзді й запрошують друзів на екскурсію.

До речі, потенціал місцевого туризму пані Людмила вважає надзвичайно перспективною справою, тому далі обов’язково буде.