Література як каталізатор і детонатор: чим займається літературознавство?

Чим займається літературознавство?

Урозумінням того, навіщо люди впродовж тисячоліть пишуть усілякі історії: лячні й веселі, трагічні й кумедні, вабливі й відразливі.

Пояснень безліч, від самотерапії до самореклами.

Спонук писати — а отже, й читати — стільки, що виникає підозра у наявності прихованого спільного знаменника.

Гарвардський професор Мартін Пухнер зазначає: «Імпульс розповідати історії, складати події в певну послідовність, формувати сюжети й доводити їх до завершення є настільки фундаментальними, немов він біологічно вкорінений у наш вид» (Писаний світ. Як література формує історію. — К.: Темпора, 2022).

З різницею в пів року у світі вийшла ще одна прикметна літературознавча розвідка: британський журналіст Вілл Сторр зіставив новітні нейробіологічні відкриття з отією безупинною людською потребою складати й оповідати історії, а відтак — слухати й читати їх.

У тій книжці переконливо доводиться, що імпульс розповідати історії таки є фундаментальним, обумовленим самою природою мозку. Сторр ніби легалізує вищенаведене припущення Пухнера: «Зміни неустанно зачаровують мозок... Наша система сприйняття просто не вмикається, якщо довкола нічого не змінюється» (Наука сторітелінгу. — К.: Наш формат, 2022; рецензію див. в «УМ» від 03.05.2023 р.).

В обох дослідників чимало спільного. Пухнер пише, що «у процесі письма ми розвиваємо ідеї про те, як перейти від одного пункту до іншого». Сторр же вважає ці квести виявом засадничої потреби людини контролювати ситуацію.

Британець розповідає, як мозок заспокоює нашу стривожену свідомість; американець — як одні особи заспокоюють інших, «відволікаючи й розважаючи... поки вони не забувають про свої страхи».

Це можна побачити навіть у найтривожніших книжках. А в сьогоднішній ютуб-есеїстиці — цілковите панування умовної Шагразади: Портніков, Дроздов, Арестович, Корчинський...

Обидва літаналітики належать до, сказати б, горизонтального літературознавства. Вони не так занурюються углиб самого літпроцесу, як просуваються вшир, заходячи на території суміжних гуманітарних дисциплін: Сторр накладає літературознавство на нейробіологію, Пухнер — на політичну історію.

Гарвардський професор у перебігу реалізації свого проєкту фіксує появу дивно-зухвалої думки: «Земна куля щораз більше нагадувала мапу, сформовану літературою». Інтелектуальне зачудування породжувало фізичну бентежність: «Досліджуючи літературну історію, я став неспокійним».

Авжеж, було від чого: раптом відкрилося, що незрідка «країни засновувалися на текстах... певні тексти врешті-решт оголошувалися священними, що спричиняло жорстоке суперництво та війни між читачами різних писань». Або ось погляд на те саме з іншого боку: «Історія літератури є історією книгоспалення — одним зі свідчень сили написаних оповідей».

Мартін Пухнер доходить, в суті справи, того ж висновку, що і Семюел Гантінґтон з теорією зіткнення цивілізацій. Вже на початку «Писаного світу» з’являється яскрава метафора з часів виходу Холодної війни у космос.

Совєтський космонавт Ґаґарін сказав світові: «Я дивився, дивився, але бога не побачив». Натомість екіпаж американського корабля, що уперше долетів до Місяця, читав в ефірі Книгу Буття. «У космосі вирувала війна ідей і книг».

Звісно, література не була основним будівельним матеріалом історії. Але вона була тим компонентом, без якого саме будівництво проблематичне. Як-от цемент чи, коли хочете кулінарної асоціації, як дріжджі. Історія взаємин Александра Македонського з «Іліадою» — вельми показова.

Ця книга, з писаними на берегах коментарями Александрового вчителя Арістотеля, була з ним завжди й усюди, навіть у похідних наметах. «Іліада» була історією, крізь призму якої він бачив свою кампанію... Він прийшов до Азії, аби пережити історії Троянської війни... завойовував Азію саме в гомерівських обладунках».

Утім реконструкторство славетного завойовника — то лише квіточки. Ягідки набагато яскравіші. «На кілька сотень років Греція стала найосвіченішим суспільством у світі, переживши неймовірний розвій літератури, театру та філософії... «Іліада» була текстом, за допомогою якого всі вчилися читати й писати... Александр не просто був вірним читачем тексту — він створив інфраструктуру, потрібну для його збереження... Елліністичні театри вміщували до 25 тисяч глядачів і призначалися для донесення Гомерового світу до сучасної авдиторії... Із перетворенням грецької мови на світову всі, хто розмовляли нею, почувалися громадянами світу».

Ба більше, Пухнер припускає, що «фонетичний алфавіт досконало надавався до історій Троянської війни... Можливо навіть, що грецький алфавіт винайшли саме для запису гекзаметра грецьких бардів». А там уже — і «бюрократичний апарат, що виник завдяки письму». Завважуєте розмах Пухнерової мислі: на одному кінці — «Іліада», на іншому — всесвітній клас чиновників!

А от як дослідник описує вплив «Повісті про Ґендзі» середньовічної письменниці Мурасакі на триб життя тогочасної Японії, принаймні її еліти: «У суспільстві, в якому чимало речей залежало від натяків і алюзій, вірші були найважливішим засобом комунікації. Саме вірші були місцем перетину етикету та неприборканих емоцій... Дівчинка, нездатна писати вірші, була надто юною для кохання... Коли головний герой зумів навчити дівчинку каліграфії, поезії та письма, то взяв її за дружину». Саме так: літературний твір — як комунікаційний закон; його сюжет — як сценарій повсякдення.

Усе пришвидшилося десь у VI столітті, коли «китайські папірники потрапили в полон... а отже, найпотужніша технологія письма потрапила до рук висхідного арабського світу». Тодішні підприємці-араби швидко перетворили китайське брязкальце на потужний комерційний засіб і започаткували «традицію текстового фундаменталізму».

Спочатку масове виробництво паперу зосереджувалося у Самарканді, а тоді халіф Гарун ар-Рашид перетворив на центр папірництва Багдад. Й запанував світ «Тисячі й однієї ночі». Шагразада перетворилася на мегазірку; повсякчас і повсюдно виникали римейки, сиквели й приквели (про Аладдіна й Алі-Бабу, приміром).

Збірка оповідок «Тисяча й одна ніч», котру Пухнер називає «крамницею літературних іграшок», мала таку популярність, що вирішально вплинула на щойно народжуване письменство європейського Ренесансу. З «чорного ходу» щойно посталої жанрової літератури увійшли до залу слави Бокаччо, Чосер і почасти Сервантес.

Ну і, звісно, по тому, як Ґутенберґ актуалізував наборне друкування — ще один давніший винахід, якому довго не знали, як дати раду, — література набула домінантного впливу на суспільні процеси. До речі, попервах німецький друкар не те що не ставив собі такої мети, а й не здогадувався про таку можливість.

Спочатку це була, пише Пухнер, «ідеальна ділова оборудка»: тиражували індульгенції, аби «зібрати кошти для Папи та його нового кафедрального собору Святого Петра». Та швидко об’явився Лютер, почав замовляти чималі наклади політичних текстів. І далі — покотилося: протестантизм, контрреформація, орден єзуїтів, політичний терор, замовні вбивства.

Можливо, шкідливих наслідків використання друкарського верстата й набагато менше, аніж культуро-рушійних, але ж негатив запам’ятовується ліпше. Про цей механізм людської психіки та його літературне віддзеркалення докладно пише Вілл Сторр.

Мартін Пухнер також приділяє чимало уваги чорним сторінкам літературної історії. Наприклад, цілий розділ присвячено цивілізаційно-деструктивній ролі «Маніфесту комуністичної партії» Маркса—Енгельса (Сторр, до речі, вважає цей текст типовим горором).

Через кілька тижнів по виходу друком тієї брошури в Європі спалахнула епідемія революцій (1848 р.). Але «Маніфест» не був причетний до жодної — там описувалася геть інша гіпотетична реальність. Власне, якогось помітного резонансу та книжиця не мала кілька десятиліть поспіль, аж поки не «знайшла» Лєніна, «ідеального читача, готового використати цей незрозумілий текст для зміни перебігу історії».

У викладі Мартіна Пухнера цей сюжет нагадує «ефект метелика» Рея Бредбері: так, ніби той «ідеальний читач» занурився у минуле, уважно прочитав усіма забутий текст — і «несподівано» майбутнє змінилося-зіпсувалося. Можна, звісно, як мантру повторювати, що історія, мовляв, не знає умовного способу. Але непрочитані книжки — ніби міни вповільненої дії.

Якби ті, кому слід, читали їх вчасно, наш світ — дуже вірогідно — був би іншим. Ще складніше — з книжками, хибно прочитаними потомками, і пан Пухнер багато пише про те, «як тексти набувають значення завдяки пізнішим інтерпретаціям». Тут хоч-не-хоч виникає злободенна історія про те, як філософ-емігрант Ільїн «зустрівся» через сто років з Путіним і що з того вийшло. Про це — наступного разу.