Історія, політологія, війни: добірка важливих книжок для кожного

Такі книжки, як «Друга світова: Роздуми через вісім десятиліть» (К.: Дух і Літера), є своєрідними робочими зошитами або щоденниками історіографії, де фіксується стан сучасної науки. Передовсім — перебіг дослідження тих проблем, які суспільство вважає актуальними.

Подібні збірники існували завжди, але соціальний запит в академічній науці виник геть недавно. Історичну працю як предмет більш-менш масового читацького попиту українські видавці стали розглядати лише від середини 2000-х.

Видавництво «Кліо» активно заохочувало істориків виходити далеко за межі монографічного жанру, видавництво «Темпора» замовляло їм дослідження, котрі, м’яко кажучи, не перебували у тренді академічної школи.

Видавництво «Критика» узялося друкувати заснований Ярославом Грицаком альманах «Україна модерна», кожний тематичний випуск якого ставав помітною провокацією і в професійному, і в читацькому середовищах.

2008-го вийшов збірник «Україна модерна: Війна переможців і переможених», на котрий варто поглянути як на блискучого попередника рецензованої нині новинки. Та книжка була потужною атакою на совєтський міт про «велику вітчизняну війну».

Згадаймо, що то був час, коли георгіївські стрічки вільно гуляли Україною, соціологічно значуща більшість наших громадян вважала «день перемоги» всенародним святом першого ряду і вище керівництво держави демонстративно вітало 9 травня свій електорат.

Та «Україна модерна» була виклично неполіткоректна і нетолерантна — усе, про що там ішлося, сприймалося масовою свідомістю, радше, як «брєд сумасшедшего». Попереду було чимало років, поки локальні дослідження анонсованих проблем вийшли окремими книжками, нехай і малотиражними.

Й лише 2016-го з’явилося інтегральне популярне видання накладом 10 тисяч примірників, підготовлене Інститутом національної пам’яти під проводом Володимира В’ятровича, — «Війна і міт. Невідома Друга світова» (Х.: Клуб сімейного дозвілля). А книжка Галі Аккерман «Безсмертний полк. Священна війна Путіна» опублікована ще пізніше, 2019-го (Тернопіль: Богдан).

З політологічної точки зору, «Війна переможців і переможених» являла собою збірку негативних сценаріїв: до чого призведе у практичній політиці подальше толерування мітів. Мало кому відомий тоді професор Єльського університету Тімоті Снайдер писав: «Компромісні» праці не виконали «примирювальної» ролі, якої від них сподівалися».

Висновок базувався на аналізі західної історіографії, але не забуваймо: то був час, коли президент Ющенко намагався «примирити» совєтських та українських ветеранів. Чому Віктору Андрійовичу це не вдалося, ми розуміємо аж тепер. Снайдер уже тоді писав, що подібне неможливе у принципі.

Альманах став потужним трампліном для подальшої кар’єри його авторів на українському книжковому ринку. По тому почали регулярно виходити праці не лише Тімоті Снайдера, а й Ґжеґожа Мотики, Карела Беркгофа, Івана Патриляка.

Неважко спрогнозувати так само успішну з’яву новинок авторів збірки «Друга світова: Роздуми через вісім десятиліть». Цей новий панорамний ескіз презентує вже не так мітологізовані історичні уявлення, як маловивчені або недостатньо осмислені.

Аж до варіантів чи не альтернативної історії, як-от у Ярослава Грицака: «Перша і Друга світова показують одну тенденцію: виграє у війні той, хто краще грає «українською картою». Ганна Арендт свого часу сформулювала це у такій парадоксальній тезі: Гітлер, мабуть, виграв би війну, якби вивісив у Києві не свастику, а тризуб».

А найглибшу сьогоднішню проблему — що не так навіть історична, а глобально політична та суспільно етична — представляє Олена Стяжкіна: «Каменем спотикання... для вибору оптимальної оптики історичного аналізу соціальних сценаріїв... є той факт, що на шальках злочинів проти людства дії совєтської та нацистської влади позначено як неспівставні».

Отже, як і в попередньому альманасі, ми потрапляємо у царину актуальної політології. Пані Стяжкіна наводить нібито дрібний приклад: «Нікому в Європі сьогодні не спаде на думку соціологічно вимірювати, скільки громадян виступає проти заборони нацистської свастики, але... наші соціологічні служби легко ставлять питання на кшталт: «Як ви ставитеся до заборони георгіївської стрічки»?». За великим рахунком, це про поневолений розум, що про нього писав Чеслав Мілош. А ще ширше — про первородний гріх усієї світової політики, яка дозволила большевизм у 1917-му.

Трагічне, як сьогодні видно, невизнання однакової провини нацизму і сталінізму є темою і статті Мирослава Мариновича, котра називається симптоматично: «Європейська безпека та історична пам’ять». Він починає з того, що «в біснуватому танго вересня 1939-го брали участь двоє: гітлерівська Німеччина та сталінський СССР... Саме за це обидві держави виключили з Ліги націй».

А завершує так: «Неспокутований злочин комунізму повертається примарою нового світового конфлікту». Тепер ясно, що тут варто вжити дієслово доконаного виду, але книжку підписано до друку за тиждень до минулорічного вторгнення.

Ця ж обставина — публікація ДО ТОГО — викривлює деякі розмірковування аж так, що ті набувають чи не пародійного значення. Відомий правозахисник Євген Захаров проголошує ту саму утопійну Ющенкову тезу: «Україні потрібне примирення історичних пам’ятей».

Гаразд, серйозні дослідження провалу політики «примирення пам’ятей» в Іспанії та Італії з’явилися зовсім недавно. Але вони нарешті таки з’явилися, і нашому публіцистові варто би знати, що перетворенню благосної теорії на практику завадив саме такий механізм, який він пропонує українцям: «Визнати право кожного шанувати свої святині та своїх героїв».

Ще химерніше виглядає категоричний висновок українсько-польської історикині Олі Гнатюк, яка справедливо зазначає, що Путін реанімував міт «вєлікой отєчєствєнной» задля створення нових світових загроз, але — «протистояти цьому можна винятково мирними способами». Цікаво, що вона з цього приводу думає нині?

Доброю ознакою книжки «Друга світова: Роздуми через вісім десятиліть» є залучення, окрім професійних істориків, інтелектуалів з-поза академічних кіл. Подеколи саме такі розмисли вигідно вирізняються відсутністю корпоративної обережности.

Ось, до прикладу, заступник редактора «Українського тижня» Максим Віхров реконструює метаморфози культу «вєлікой отєчєствєнной»: за Брєжнєва «спільна жертва і спільний подвиг мали довести існування «совєтського народу», а вже у путінській версії «фашизм перетворився зі зла, переможеного у 1945-му, на зло актуальне, яке загрожує Росії в цей момент... На постсовєтському просторі культ Перемоги став засобом мобілізації проросійських сил... Противники Партії регіонів оголошувалися «фашистами», які збираються забрати в Донбасу шахти, мову, віру і далі за списком». Коротше, «енергія страху і люті, генератором якої є культ «Великої Вітчизняної».

Соціологиня з Могилянки Анна Прохорова цікаво розмірковує про «усноісторичні проєкти — дослідження на межі історії та соціології». А слідом приміщено цілий розділ родинних спогадів різних публічних осіб. Здебільшого це спогади про сімейне табу на пригадування війни.

Хоч як дивно, але це вельми промовистий ракурс: хто, як і чому мовчить про власний воєнний досвід. Ось, приміром, Максим Стріха пише про свого дідуся, на тоді доктора біохімічних наук, мобілізованого на другий день війни. Забрали до артилерії на посаду ветлікаря — доглядати за кіньми, що тягали гармати. Відтак «не мав за собою якихось військових звитяг — окрім того, що вижив сам».

Про те, що на війні головне — вижити, ми знаємо з бага­тьох поважних джерел: мемуарних, історичних та художніх. Наш мемуарист додає до того невеличкий, проте засадничий нюанс: «Спробувати заціліти і не зробити чогось такого, за що буде соромно».