«Комедіанти» на Подолі: вистава з Богданом Бенюком у головній ролі показує сприйняття війни акторами

Коли понад рік точиться повномасштабна війна, а бойові дії й тимчасово окуповані російським нападником українські території — це реальність у країні понад дев’ять років, то люди творчих мирних професій публічно рефлектують про своє бачення і ставлення до всіх трагічних і героїчних подій.

У київському Театрі на Подолі показали прем’єру вистави «Комедіанти», щоб через сценічні образи трохи розповісти про себе: тих, хто лишається в тилу й чиї близькі опиняються на передовій.

Версія п’єси відомого грузинського режисера Автанділа Варсімашвілі адаптована до наших реалій, у яких хтось воює, інший про це інформує, а більшість акторів продовжує служіння.

І це слово — ні блюзнірство, ні кон’юнктура, бо акторську гру довгий час було прийнято називати саме служінням Театру.

Ідея постановки версії Автанділа Варсімашвілі з’явилася в народного артиста Богдана Бенюка, який у листопаді минулого року очолив київський Театр на Подолі.

Відомий актор театру і кіно зіграв головного героя постановки — Михайла, який іронічно-ностальгійно згадує, які черги стояли за квитками на його вистави, провідного артиста українського театру.

Його внук-актор — десь у районі Краматорська, а внучка з таким доречним нині ім’ям Віра — єдина, хто з трьох поколінь родини не обрала за професію театральну сцену, натомість стала журналісткою.

Михайло підтримує всіх рідних, сина й невістку — словом, усмішкою, жартом, навіть коли десь поряд тимчасова окупація і з телевізора линуть невтішні новини.

У «Комедіантах» зіграно кілька акторських типажів: того, хто гратиме на сцені за будь-яких умов, а свої переживання топитиме у спиртному; тієї, хто якось намагається витягувати всю сім’ю з безнадійної рутини воєнного часу, чи не найбільше потребуючи підтримки — бо мати сина, який у ЗСУ; літнього романтика й скептика одночасно, чиє серце не витримає бажаного побачення з улюбленою сценою…

Комедіанта-сина Леся зіграв Георгій Хостікоєв (так, син Анатолія Хостікоєва). У нього ніби вивернута душа, хоча поведінка така, переважно хмільна, що донька то каже, що він — найкращий тато, то обзиває скотиною.

Середнього віку герой вдягає смішний ніс клоуна, аби ніхто не побачив глибини переживань і невдоволення собою. Врешті-решт він одягне правильно піджак і разом з дружиною, уже не вимірюючи ступінь її таланту, остаточно вирішить і далі робити те, що вміє робити найкраще.

Ніби вистава у виставі — хореографічна притча про комедіанта, який потрапив у монастир, поставлена Ольгою Семьошкіною. Актори моляться Богу, граючи перед ним свої ролі…

«Життя комедіанта позбавлене пафосу. Найважливіше в ньому — сцена. Реальність зі своїми болями, втратами, злиднями не має значення. Навіть війна не має. У тебе може не бути дому, та театр — завжди прихисток та єдиний сенс існування. Бо як же інакше пережити втрату свого   сина, який для держави став героєм», — такий супровід дає виставі Театр на Подолі.