Руйнували російсько-радянську імперію зла: Іван Малюта створив портрети табуйованих достойників

«Табуйовані імена» — так називається збірка публіцистичних творів Івана Малюти, журналіста, поета, краєзнавця, який свого часу зазнавав утисків.

Події есеїв відбуваються у період від 70-х років ХХ століття, коли Україна переживала глухі застійні роки, коли будь-який вільний вияв творчої особистості був приречений чи на мовчання (Ліна Костенко), чи на позбавлення свободи або й життя (Григір Тютюнник, Іван Світличний, Василь Стус).

Багато прізвищ із різних куточків країни лишаються для багатьох відповідними здивуванню «вперше чую»...

Коли більшість німувала та пристосовувалась

То був час панування тотальної комуністичної гіперреальності, коли радянська влада підміняла справжні жахливі реалії ідеологічними міфологемами-симулякрами — «єдиний радянський народ», «щасливе дитинство», «багатий побут радянського трударя» тощо.

Образ сфальсифікованої (симульованої) історії замінив реальну історію, образ «типового героя» соцреалізму — справжню людину.

«Література тієї доби ставала не стільки джерелом естетики, — як влучно зазначає Д. Дроздовський, — скільки плацдармом для творення міфів».

В умовах, коли більшість населення СРСР німувала та пристосовувалась, герої книги Івана Малюти — люди творчі, освячені українською ідеєю, — своїми думками та діями протистояли тоталітарним впливам, виявляли незгоду. Кожне прізвище достойника — окрема історія.

Ярослав Лесів (1946—1991) — учитель за фахом, поет і священник УГКЦ за покликанням, правозахисник, політв’язень, підступно вбитий у рідному краї у влаштованій ДТП («Хрещеник старшини УПА»).

Ніна Вірченко — талановита неповнолітня студентка фізико-математичного факультету, що за доносом подруги опинилася на етапах ГУЛАГу. В Українській державі вона стала академіком, професором кафедри вищої математики політехнічного інституту («Передала віру»).

Гриць Волощук — художник і філолог, що за карикатуру на Сталіна отримав каторгу в гулагівських таборах («Прозваний Зеком»).

Володимир Іванишин — вимушений мандрівний філософ, що загинув біля станції Роздільна в інсценованому гебістами самогубстві. Він є автором чудового тексту пісні «Тернова ружа», присвяченого В’ячеславу Чорноволу («Ішов до тебе»).

Мирослав Мосюк — тямковитий науковець Одеського селекційного інституту, який розчарував КДБ відмовою свідчити проти ув’язненого правозахисника Василя Барлядяну. А вдруге засмутив гебістів тим, що відібрав у них можливість покарати його звільненням, оскільки сам добровільно став простим робітником ливарного цеху («А відповідь одна»).

Настя Присяжнюк — славетна фольклористка з Вінниччини. Лише пісень записала близько семи тисяч. Засуджена 1937 року на вісім років каторжних робіт («Заприсягла народній пісні»).

За правду — гоніння

«З імперативного трикутника. Спогади про невидиму оборону» — в цьому біографічному есеї автор розповідає власне про себе. За свої переконання Іван Малюта був приречений на замовчування в епоху тоталітарного режиму.

Вперше він до чорного списку потрапив у Львові, де працював інженером і студіював на заочному відділенні факультету журналістики у тамтешньому університеті. Після написання курсової роботи з цитуванням віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, з нагадуванням про 10-річку в ГУЛАГу Остапа Вишні за підлими публікаціями Олексія Полторацького, необачного заочника викладач запідозрив у націоналізмі й повідомив до компетентних органів.

Це змусило Івана переїхати до, здавалося б, відносно «демократичної» і «розслабленої» Одеси, де зміг влаштуватись сценаристом на телебаченні, редактором у видавництві «Маяк». Але після арешту його друга Олекси Різниківа і знайомої Ніни Строкатої-Караванської, звинувачених в українському націоналізмі, довелося знову робити моральний ви­бір.

Як наслідок — Іван Малюта за відмову допомогти слідству КДБ, а насправді за відмову свідчити проти товариша, був звільнений з роботи. Тоді постраждали чимало й одеситів — Марія Овдієнко, Людмила Авдієвська, Галина Могильницька, Віктор Шапранів, Костянтин Підріз, Олег Олійників, Володимир Крижанівський, Олесь Чайківський та інші.

На допитах в печері сірій
Спочатку сивіли думки
Немов обсіли хижі звірі
Лише на відстані руки...
— пригадує у віршованій формі автор свій тодішній внутрішній поєдинок мужності зі страхом. Опираючись сумнівам та роблячи вибір залишитись чесним із собою та іншими, він знав, на що йшов:

І стало все — як на прощання.
Ні в чому не вагався я.
Так починалося вигнання
Із табуйованим ім’ям.

Дійсно, «татуйованому» Івану не допоміг і переїзд до Києва, бо й там шантаж продовжився. Одного разу в кабінеті київського генерала Іванові Малюті зачитали замовну «рецензію» на ще не опубліковані вірші і подивувалися тому, що його «проглядєлі товаріщі» в Одесі.

А ще були виклики на профілактичні бесіди, «догляд» листування, погрози, прослуховування телефонних розмов, психологічний тиск тощо. Подібне чинили з двічі репресованим Олексою Різниковим, Галиною Могильницькою, іншими. КДБ переслідував тих, хто чинив опір, майже до кінця горбачовської «перебудови».

Але — вибір зроблено!
Так було і так є, що за правду — гоніння.
І зловісне «Ату!» — там де я.
З каяттям не вернусь! Хоч триматись нелегко...
І далі автор пише: «Ми не втікали зі страху. Ми вигнанці. З «міченою» біографією. Гнані на невидимий бар’єр, що його долали, не залишаючи в заручниках сумління».

Цінність досвіду супротиву

Письменник добирав головних персонажів за чіткими моральними критеріями й відданістю українській ідеї. У структуруванні матеріалу, а також в оцінці подій чітко проявилась авторська суб’єктивна думка, що виступила як певна організуюча, системо­творча домінанта всієї книги.

Окреслюючи життєві дороги героїв, автор ніби пропонує читачеві зрозуміти їхній специфічний спосіб світовідчуття, цінність їхнього особистого досвіду, їхні місце і роль у суспільстві та світі загалом. Його позиція перегукується з думкою Г. Лебона, який твердив, що «не лише живі, а й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки».

Невигадані оповіді, сюжетна лінія яких побудована винятково на реальних подіях, — ґрунтовна документальна проза, змодельована у форматі вільного викладу, що постає на документах, через спогади очевидців та самого автора. Для означення такої літератури активно використовується англомовний термін «нон-фікшн» (англ. non-fiction, літер. — «невигадка»).

Іван Малюта.
Фото надані авторкою.

В останні кілька десятиліть вона викликає підвищений інтерес, що дослідники пов’язують зі значними політичними й соціальними потрясіннями сучасності. Оскільки людина розуміє всю ілюзорність можливості цілісно виразити саму сутність буття, вона натомість починає шукати засоби відображення різних його відтінків, замінюючи «великі наративи» різноманітним «фрагментарним досвідом», локальними історіями й увагою до окремих персоналій.

Іван Малюта вже давно працює з таким матеріалом, увиразнюючи, «підсвічуючи» його через долі реальних героїв та змушуючи читача співпереживати минуле.

З-під його пера вийшли книга-поклик про дисидентів «Агов» (2012), історико-краєзнавчі нариси «Одна із трьох» (2013), «На потреби душі. Фольклорні релікти отчого краю» (2018), повість «Двічі не вмирати» (2021), численні документально-публіцистичні статті в різних ЗМІ.

І в усіх роботах відчувається власний авторський стиль, який сприяє кращому осягненню читачем психології головних героїв, яскравої, живої картини відтворюваних подій, спонукає до їх переосмислення. Така література апелює до роботи естетичної уяви і співтворчості з читачем.

Незабутні

Цікаві спогади про Ростислава Палецького — унікального самоука-майстра декоративного розпису з села Троїцьке Любашівського району Одещини. Іван Малюта свого часу робив одну з перших передач на Одеському телебаченні («За нез’ясованих обставин»).

Дуже швидко у творах Палецького «особливі мистецтвознавці» з КДБ виявили «тенденцію сповзання до націоналізму». Вже навесні 1978 року майстра було вбито за загадкових обставин.

Попри мовчання радянської преси, за кордоном з’явилося повідомлення про ідеологічне замовлення на вбивство, передане Іваном Малютою через відому правозахисницю Оксану Мешко. Це вже згодом у незалежній Україні ім’я художника було повернуте з небуття. У 2008 році заснували обласну премію імені Ростислава Палецького.

Про моральний вибір, духовний опір чи роздвоєність душі письменників Володимира Свідзінського, спаленого енкаведистами восени 1941 року, Максима Рильського, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського та інших автор веде розповідь у розділі «Призабуті незабутні».

До книги також увійшла й документальна повість «Двічі не вмирати» про черкащанина Ігоря Доброштана — відчайдушного фронтовика, який очолив повстання зеків у Воркуті 1955 року, що зрештою спричинило до остаточного демонтажу ГУЛАГу.

Дещо осібно стоїть есей «Контужений страхом», написаний на основі розсекреченої особової справи померлого «класика самвидаву» поета Миколи Холодного, який на допитах почав здавати знайомих дисидентів.

Перші публікації Івани Малюти про це у ЗМІ настільки обурили любителів «талановитого негідника», як його назвав Борис Антоненко-Давидович, що авторові довелося давати опонентам повторні докази зради («Поет зі «Схованою тюрмою» та інші).

Можу лише пожалкувати, що наприкінці книги бракує переліку прізвищ людей, що стали героями книги, а назви статей у змісті знеособлені, тому важко зрозуміти, про кого йдеться. А ще шкодуватиму, що в цієї вельми потрібної книги мізерний наклад, якого не вистачить навіть для головних бібліотек. Звісно, можна було б друкувати, якби відгукнулися спонсори.

Можна не сумніватися, що «Табуйовані імена» відроджують прізвища тих достойників, які були силою опору радянській тоталітарній системі, совістю української нації в кремлівській імперії зла. І саме їхні зусилля розхитали тоталітаризм.

Ярослава РІЗНИКОВА, лауреат літературних премій ім. Г. Сковороди та ім. І. Франка